|
Галина Хорунжа«Де на землі»: «Дистанція нуль»
«дитячий
крик за вікном звучить як
радість моя прощання зі
світом» Мирослав Ягода Місто у
світі на межі тоталітаризму та спроб утвердження свободи на індивідуальному
рівні, пошук точки опори поза офіційними соціальними та професійними
об’єднаннями, розбудова екології особистісного простору у межах власної
майстерні. Це й ще виразно велику кількість конструкцій можна й варто вживати
щодо характеристики діяльності та антропологічної практики Мирослава Ягоди. З
огляду на цілком конкретні обставини позиціонування художника у середовищі
причетних до візуальної й вербальної діяльності, про Мирослава Ягоду практично
кожен хто перетинався з його особистістю, входив у простір матеріального
побутування чи залишався лише на рівні дещо відстороненого реципієнта
результатів роботи (графічних, живописних й поетичних) може сконструювати
інколи цілком контраверсійні тексти меморіального або
ж рефлексійного змісту. В різних осередках — Києві,
Харкові, Одесі практично водночас з Мирославом Ягодою працювали Федір Тетянич, Олег Мітасов, Геннадій Подвойський. Безперечно цей ряд є цілком умовним, а його
конструювання є спробою подолати той бар’єр який виникає між тим хто створював
й тим хто сприймає й буде рефлексувати у наступні десятиліття над тим, що
залишилось після художника. Спроба ввести у контекст почасти це спроба
позбавити річ того, що її максимально віддаляє від буденно-логічного
сприйняття. Загальний соціокультурний контекст з постійним пресингом системи,
орієнтованої на уніфікацію, а часто й нівелювання особистості, фахова освіта,
стан здоров’я й інші передумови можуть за структурою анамнезу поєднувати цілком
різних людей. Поєднувати, але не пояснювати. Коли ж спробува
здійснити експансію у простір робіт Мирослава Ягоди перед нами постає щось на
кшталт Протея, мінливе, але лиш до певного моменту. Олег Мітасов
перетворив своє місто на простір ствердження власної присутності через текст,
інколи конкретний, але переважно складно придатний до ідентифікації. Але, якщо
Харків Олега Мітасова це топографічне дослідження та
визначення місця людини у цьому просторі, то Львів Мирослава Ягоди радше
історія не стільки про розчарування скільки про те якою може бути
деперсоналізація, але у категоріях не особистісного сприйняття, а стосовно
урбаністичного організму. Ким був Мирослав Ягода для львівського, а загалом й
українського середовища ще довго буде відкритим питанням, адже його роботи
вкрай нерівномірні й коливання між речима створених
ним — від поверхневої фіксації межевих станів до
складно осяжних за масштабом метафізичних полотен. Художник в одних випадках постає своєрідним Редріком Шухартом, який впевнено
й послідовно проводить реципієнта своєю Зоною до кімнати із Золотою Кулею.
Однак, на відміну від персонажа «Пікніка на узбіччі», складно сказати, що б
останніми словами візуалізованими у роботах художника
було ствердження, того, щоб для кожного дісталось вдосту
щастя й ніхто не залишився обійденим. Хоча й сам Мирослав Ягода стверджував у
своїх інтерв’ю, що сконструював світ у якому був щасливим [1]. Безперечно,
розуміння щастя є настільки ж варіативним, як й інші виразно суб’єктивні та
абстрактні поняття, тож, на нашу думку варто вести мову про певне осягнення
стану, котрий близький до позначення
свободи. Свобода може бути водночас даром і прокляттям, надскладним особистим
жестом чи/та формою існування. Чи буває свобода вимушеною? Й чи існують випадки
неуникної свободи? Ростанівський
Сірано стверджував, що це той стан який дозволяє
творити, жити й любити, але для Мирослава Ягоди мова швидше йшла про розбудову
башти у яку він за власним бажанням допускав тих чи інших осіб. Зазначимо, що
чимало з них настільки підпали під вплив художника й поета, що до певної міри доєднувались до його світоглядних позицій. Чи це робило їх
щасливим це цілком інше питання, але дозволяло ближче доторкатись до того, що
виходило за межі звичного, часто вихолощеного побутування. Свого часу романтики
Делакруа, Жеріко, Гойя та багато інших здійснювали
вивчення практик осіб, котрі через девіантну поведінку чи нестандартне мислення
(у найширшому, а почасти й медичному сенсі) вилучались з соціуму, пробували
розкрити ту частину людського світу, котрий є тим потаємно-низовим, що його
пробують ігнорувати чи заперечувати сам факт існування. Але це те, що завжди поруч,
а в особливо складні часи для соціуму проривається на всіх рівнях. Саме тому
роботи Мирослава Ягоди це ще й ствердження близькості всіх людей, але у тому
ракурсі котрий тяжко прийняти, а простіше дистанціюватись. Адже, «Немає людини,
що була б як острів, сама по собі; кожна людина – грудка землі, часточка
суходолу; і якщо море змиє хоч би скалку материка, поменшає Європа, і те саме
буде, якщо змиє мис, або оселю друга твого, а чи твою власну; від смерті кожної
людини малію і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай, по кому
подзвін – він по тобі» [2]. До певної міри катастрофічна суміш концептів
філософських та й загалом світоглядних, формувала ту специфічну мозаїчність,
котра прочитується й у текстах й у візуальних практиках Мирослава Ягоди. Проте,
це не той випадок коли все можна звести до вульгарних спроб психоаналітичної
інтерпретації де мотиви й іконографічні особливості розбудови сюжетів є
виключним наслідком деформацій особистості. Механічним, а радше цілком
зовнішнім буде співставлення біографії та індивідуальної практики Мирослава
Ягоди та Володимира Яковлєва. Хоча останній, як і Ягода пережив у своєму житті
й затяжні особистісні кризи, й постійний пресинг системи, котра періодично
скеровувала живописця у заклади для осіб з психічними розладами [3]. Окрім
того, Володимир Яковлєв у своїх роботах фіксував категоричну, часто нездоланну
самотність, котру, на відміну від Ягоди, переважно передавав через дещо інший
діапазон символічних форм – образи рослин та тварин. Ці мотиви трактовані у постабстракційному ключі, де відбулось нове повернення до
конкретно-впізнаваних форм, котрі говорять про
метафізичну драматургію, аніж традиційну можливість візуальної ідентифікації та
віднайдення точки опори для нового осмислення речевості. Це й те, що умовно можна позначити моментом коли
стосунки й ставлення до чогось отримують форму. Так само й Мирослав Ягода
розповідав про те чого водночас бояться й прагнуть, лиш не у тому вимірі, як понадчасове маневрування поміж Еросом й Танатосом.
Тут мова йде про світ котрий у певний момент набуває катастрофічних форм,
середовище вигнаних з раю, де повернення додому це водночас й шляхом до себе й
деструкція зручних й комфортних форм існування. Можливо останнє є формою до
пришвидшення подолання дистанції між народженням і смертю, де остання стає не
стільки об’єктом поклоніння чи бажання, а радше надією на осягнення спокою.
Стверджувати, що Мирослав Ягода у повній мірі дистанціювався від соціуму буде
безперечно ще однією формою посмертної міфологізації, котра для мінімальної
об’єктивності є вкрай руйнівною. Специфічні форми комунікування
із зовнішнім світом не надають нам змоги стверджувати, про цілковиту відсутність матеріальних інтересів, однак, роботи художника дозволяють вжити той
термін котрий немає жодного фізичного підтвердження, проте на рівні
не-раціонального, інтуїтивного пізнання прочитується. Мова йде про щирість, як
форму відповідності слова й діла. Мирослав Ягода створив катастрофічний, але до
певної міри придатний до життя простір, у якому максимально мінімізував те що
відбувалось у навколишньому світі. Свого часу Ілля Кормільцев
зазначав, що «тривала стаґнація культурного вектора,
нехай навіть украй продуктивна, не могла не викликати як відповідну реакцію
зміну його знаку на протилежний: ідеалізм
провокує цинізм, прожектерство – приземлений прагматизм тощо. Саме такої
відповіді належало чекати від наступної фази культурного розвитку, і вона не забарилася» [4]. Спроби подолати це на індивідуальному рівні можуть перетворитись на історію
про шварцівський втрачений час, варіативні
форми ескапізму через залежності та сублімації, що на
початку несуть полегшення, проте наостанок сповнюють гіркоти. Відтак, історія
розкрита у роботах Мирослава Ягоди це й про те що відстані між людьми бувають
доволі умовними, як і більшість тих понять якими позначають окремі стани. Це й
ніцшеанська самотність, але й вайнштейнівська полісемантичність звичайних слів, котра зазвичай
ігнорується, що призводить до відсутності конструктивного діалогу. Тут і
романтичний модус вглядання у простір за межею,
маркований у свідомості людей з межевими станами,
котрі перебувають у максимально близькій кондиції до варіативних екстатичних
переживань. Це безперечно може викликати надмірно емоційну, а відтак
суб’єктивну оцінку того, що створив Мирослав Ягода, тому раціональне осмислення
у певних аспектах вбачатиме й випробування часом. Часто конструкти
запропоновані художником у вербальних та візуальних формах настільки виразно
надають змогу прочитати інтонації делірії, що відмежуватись від цього враження
практично неможливо. Однак, звести все до останнього буде не лишень
фрагментарним, але й цілком безвідповідальним. Станом на сьогодні думка має
можливість коливатись від прийняття до заперечення, від визнання до гострої
критики, але чим це є насправді сказати можна буде лиш з певної дистанції.
Фактом є те, що Мирослав Ягода жив і працював у конкретний час у конкретному
місці, його особистий вибір став основою для специфіки практики котра є радше
явищем з царини культурної антропології, а не лише творчості. Мирослав Ягода
став одночасним режисером, сценаристом, сценографом та головним актором свого
життя, з рештою, як і всі інші включені у соціальне життя особи. «Всі були
зайняті однією справою: кожен грав свою роль у спектаклі – і кожна людина на
світі могла цей спектакль зрозуміти, могла йому аплодувати. - Отож
життя стало твором мистецтва! - захоплено сказав я. - Так. Але
тут виникла одна перешкода» [5]. Примітки 1. Бондаренко А. Мирослав Ягода: я створив свій
світ і я щасливий //
https://varianty.lviv.ua/21463-myroslav-yahoda-ya-stvoryv-svii-svit-i-ya-shchaslyvyi 2. Хемінгуей
Е. По кому подзвін // [режим доступу]:
http://95.46.98.226/lib/kh/kheminguej_po_komu_podzvin.pdf 3. http://jjgueron.free.fr/YAKOVLEV-ACCUEIL-FR-.htm 4. Кормільцев І.
Покоління Екс: останнє покоління? // [режим доступу]: http://www.ji.lviv.ua/n24texts/kormiltsev.htm 5. Воннегут К. Колыбель для кошки //
http://lib.ru/INOFANT/WONNEGUT/cat.txt |
ч
|
 |
|