Христя Назаркевич

Мирослав Ягода у Ґраці

В п’ятницю, 2 березня 2001 року о пів на восьму вечора в Ґраці в галереї Centrum відбувся вернісаж персональної виставки Мирослава Ягоди «Сад Лева».

Виставка тривала з 03.03 до 04.04, місяць. За місцевою галерейною традицією години і дні відкриття були доволі скупі: по дві години, з 16 до 18 в середу, четвер і п’ятницю, а трохи довше, з 10 до 13 – по суботах. Зі вступним словом на відкритті виступив мистецтвознавець, професор Ґергард Штіглер.

А так насправді Мирослава Ягоду «відкрив» для австрійців всередині 1990-х років незмінний керівник і натхненник культурологічної організації IHAG (Internationales Haus der Autoren Graz) маґістр Макс Ауфішер (напевно в 1994 році, це точно була ще догривнева епоха, тому що ми (з нами по майстернях львівських художників водила козу ще Тоня Денисюк) щоразу тішилися, коли Макс купував в супермаркетах вино і сир, які ми брали зі собою в майстерні. Ми відчували себе мало не мільйонерками. Було весело і гамірно, розмови затягалися за північ, а з усіх побачених і почутих у Львові художників Мирослав вразив Макса найбільше. Він тут же придбав собі одне з полотен Ягідки (доволі рідкісне для Ягоди світле тло – білим по білому, майже як та його остання, подарована мамою, Вірою Петрівною, сорочка, – і різні символи, такі характерні для нього, зокрема й літерні, на усьому просторі полотна) і запросив Мирослава до Ґраца.

Почалося все з участі в груповій виставці «18 міст – 18 митців» в 1998 році, на якій власне оця Максова робота Ягоди репрезентувала Львів і переїжджала з міста до міста загалом 20 разів. Коли ця мандрівна виставка закінчилася, робота «осіла» в бюро IHAG, де висить на центральному місці і сьогодні (див. актуальне фото Ґергарда Ґросса). На свою персональну виставку через три роки Мирослав мав привезти зо два десятки робіт. Мене як людину, яка добре знала і розуміла його, а заодно знала німецьку – запросили супроводжувати його на вернісаж. Ми вирушили в дорогу на пару днів раніше, їхали на Будапешт, розмовляли про його нову тоді п’єсу «Ніщо», в  Угорщині на півдня зупинилися, обідали з легендарним Аттилою Віднянським, його фантастично дружнє, майже обожнюване ставлення до Мирослава остаточно переконало мене, що я супроводжую в поїздці не багато не мало – а генія. На угорсько-австрійському кордоні нас зустріли на машині друзі (це теж окрема і довга історія – не було б їх, а точніше Юдіт Швентер, хто зна, чи познайомилися б ми у Львові з Максом Ауфішером, не було б Макса – не факт, що до Ґраца поїхав би саме Мирослав) – і от ми вже в Ґраці. Ґрац бачив ще й не таких диваків, тому проява Ягідки нікого особливо не здивувала і не шокувала. Мені запам’яталися постійні вперті ігнорування Ягодою чужих візій його виставки, він приїхав з чітким уявленням, що має бути де і наполіг на своєму. В другій залі був той відомий фільм про Ягоду, в якому він носить вулицями Львова хрест.

З моїх відчуттів в пам’яті залишилося відчуття торжествування, коли зрозуміла, що Ягода зумів таки дуже сильно вразити цих знуджених мистецтвом західних митців, які принципово не визнавали фігуративного живопису і раптом опинилися віч-на-віч з чимось досі зовсім незнаним за силою вислову.  Всі, навіть скептики, визнавали, що з головою влетіли в вир кольорів цього «українського Ґойї». Всі з подивом стверджували, що його роботи показують «справжнє життя» з усією його брутальністю і красою, що живопис Ягоди неймовірно зворушує власне щирістю і болем.

Поверталася до Львова я вже сама – без Мироська, який залишився ще на час тривання виставки на резиденції IHAG. Не дуже собі уявляю, що він там поробляв здаля від свого рідного, затхлого, страшного підвалу на вулиці Тершаківців. Не знаю також, чи намалював там якісь «ґрацівські» роботи чи, може, щось писав. Не впевнена, що мистецьке середовище Ґраца змогло щось похитнути в цілісній брилі – Ягоді. А от він однозначно те середовище потужно хитнув – люди, які вперше побачили і його, і його роботи тоді на початку нульових, достеменно і сьогодні пригадують мотиви Ягідчиних робіт і те відчуття мурашок у спині, якого вони, виховані на кон’юнктурі раціонального концептуалізму, зазнали чи не вперше в своєму житті, споглядаючи Мирославові мистецькі бомби, проходжуючись його «Садом Лева».

Записала Наталія Космолінська

ч
и
с
л
о

89

2018