|
Віхта Сад розмовляє з Мирославом Ягодою
«ЗБРОЯ ХУДОЖНИКА-ВОЇНА НАЦІЛЕНА В ЕПІЦЕНТР КОСМОСУ» В.С.: Як ти
оцінюєш свою участь в «Королівському лісі»? Чи подобається тобі особисто цей
альманах? М.Я.: Так. Бачиш,
у ньому все тримається купи, все гарно витримано, з любов’ю зроблено. Видавець
Володя Дмитерко, думаю, навіть пішов на великий ризик, – бо це ж уперше вийшло
щось такого. Для Львова це новинка, місто ще не мало такого прикладу. І
упорядник, і видавець просто молодці! А те, що вмістили мою п’єсу, взагалі
виходить за будь-які рамки, я дуже задоволений, що її надрукували. В.С.: А ти
не передбачав, що пересічний читач може бути заскочений або й навіть шокований
твоїми ілюстраціями? М.Я.: Не
знаю, хто ними може бути шокований. Адже у графіці, як і в моїх текстах,
йдеться про кохання. Хто розуміє це як жах чи страх, то нехай переживе страждання і прийде до катарсису, до очищення, до
любові. От і все. Не треба бачити лише зовнішні атрибути хаосу, не вникаючи у
те, що там, за оболонкою? Люди у своїй більшості чомусь лінуються думати. Ця
графіка, навпаки, спонукає до розмірковувань над зображеним і над текстами. В.С.: Між
рядками твого тексту зяє сліпуча чорнота тої вагітної
смислами, змістопороджувальної порожнечі, яку мало
який художник може витримати, навіть якщо хоче бути провідником, через якого ці
ідеальні сутності перетікають у буття. Тобі ж якось удається встояти, ти не
перегораєш як запобіжник, бо маєш досить великий опір, щоб передати і біль
страждання, і всеохопну радість. М.Я.:
Радість буває навіть у лихі хвилини. Будемо сміятися, коли плачемо, і плакати,
коли сміємося, – ця стежка веде до нашого збавлення. В.С.:
Центральний персонаж твоєї п’єси, вміщеної в «Королівському лісі», сповідує
такі ж засади. Ти писав про себе? М.Я.: Я
писав про зброю художника. І якщо хтось вникне в цю п’єсу, він знайде відповіді
і на свої запитання. Я наполягаю на тому, що художник і поет – це воїн,
розумієш? Якщо він знайде відповідну зброю (лінія, крапка, пляма, слово, вібрація,
рух) і, вміло застосувавши її до життя, медитативно
зможе спрямувати вістря цієї зброї, то він
потрапить ударити в сам епіцентр Космосу! В.С.: І в
той момент ці потужні сили можуть підтримати його або спопелити? М.Я.:
Звичайно. Але так чи інакше, тобто підтримують або спопеляють, – це все одно
гра! Творець завжди забавляється з цими силами. В.С.: Якщо
тобі так засмакував видрук цієї п’єси, то чи не
думаєш ти видати й інші свої твори? М.Я.: Я
хотів би опублікувати і поезії (їх у мене безліч), й інші п’єси, і прозу.
Просто ще не знайшовся «мій» видавець, а дупи лизати я, чесно кажучи, не люблю.
Окрім того, маю великі вимоги до своєї майбутньої книжки. Хочу, щоб текст там
був поданий поряд з оригінальними ілюстраціями у рукописному варіанті. Тоді кожну
сторінку можна відчитувати як палімпсест та й почерк має свою енергетику. Не
знаю, чи через такі вимоги якийсь редактор погодиться на видання. Мабуть, треба
заробити гроші самому і тоді втілити цю мрію. В.С.: Для
тебе це реально? М.Я.: А
чого ж ні. Ось через місяць їду з Христиною Назаркевич
на персональну виставку в Австрії. Відкриття експозиції 2 березня в Ґраці, у галереї «Інь-Янь».
Австрійці дивовижні люди: сказали – зробили! Власник галереї, коли тільки-но
побачив мої картини, сказав, що це дуже професійна робота. І я тільки мав
відібрати на свій смак живопис і графіку. В.С.: А у
Львові чому ти не виставляєшся? Знову через якусь примхливу вимогливість? М.Я.:
Колись виставлявся і в Палаці Мистецтв, і в «Дзизі». Але зрозумій, я не шукаю
випадкової участі у колективних виставках, де всі змішуються докупи під гаслом
«Гей, голодранці, об’єднуймося!». Думаю, що кожен має свій шлях, і нехай кожен
для себе сам визначає, як, де і що йому виставляти. Краще я на вулиці зроблю
виставки, з ким я захочу... Ось хочу в Києві зробити персональну виставку, поки
ще не спинився на якійсь конкретній галереї. Може й у Львові зроблю... Скоріше
за все у тій же «Дзизі», бо, на жаль, у «Ґердані» приміщення замале для моїх
картин, вони там просто не помістяться... Загалом, я не надто напосідаю на галерейників, вони мене самі знаходять і пропонують
виставлятися. От, наприклад, як це сталося із заввідділом культури з мерії
одного австрійського міста – знайшов мене сам! Із Будапешта також приїхали сюди
і знайшли мене, а як побачили картини, то відразу запропонували робити
виставки. В.С.: Це
так би мовити «Ягода – на експорт». А внутрішня потреба робити виставку в тому
середовищі, в якому обертаєшся, є? М.Я.: Ні.
Можливо, я егоїст, яким і повинен бути кожен художник чи поет, бо не розумію,
для чого виставлятися поруч із кимось і цим взаємопоборювати
один одного. В.С.: А
коли не поборювати, а доповнювати, як це є у випадку твоєї співпраці з відомим
театральним режисером Аттилою Віднянським,
який замовив тобі цю п’єсу? М.Я.: Ну, з
ним у нас якось так дуже гарно вийшло: він мислить скоріше за все як режисер,
який ставить голоси, гру, жести, а я радше бавлюся з такою метафізикою, як
візуальні образи, сценографія, слово. Шкода, звісно, що я угорської мови не
розумію. Тому мені важко сказати, як вони переклали мій текст. Але навіть у
процес перекладу я, можна сказати, втручався. Бо Аттила
деколи запитував мене, уточнюючи значення тієї чи іншої фрази. В.С.: Отже,
у вас із Віднянським повне взаєморозуміння і злагода? М.Я.:
Спілкуватися з ним у процесі творчості дуже цікаво, бо він уміє вислухати і,
разом з тим, з великою толерантністю терпляче ставиться до всіх моїх сценографічних витребеньок, які дорого коштують. Можеш собі
уявити, коли тільки близько 1500 доларів пішло на сценографію до Міцкевича. Там
мав бути справжній човен, довелося плести велику павутину з мотузків, ляльку
щоразу розривати... П’єса, як на мене, дуже політична, особливо коли йдеться
про в’язницю. Але ми хотіли витримати її в дещо іншому аспекті, і деякі епізоди
вийшли надзвичайно цікавими. Усе витримано ніби покадрово
задля висвітлення образності кожної сцени зокрема. Віднянський
уміє це зробити... В.С.: Але ж
це камерна постановка? М.Я.: Поки
що це варіант для камерної сцени. Так, розмах не той. Хочеться більшого.
Можливо, згодом переробимо виставу на велику сцену. В.С.: Ти
працював і над костюмами, й над сценографією? М.Я.: На костюми не
вистачило коштів узагалі. Там є 4 більш-менш
хороші костюми. Нема чого нарікати, – гарно зроблені. На все решту потрібні
гроші. Та ще й чималі. В.С.: А от
із постановкою твоєї п’єси цієї проблеми, здається, не повинно бути? М.Я.: Там
грошей узагалі багато не потрібно. Сценографія там буде відповідна до змісту,
усе обійдеться дешево. Уяви оцю мою майстерню в пивниці й усі речі в ній, як це
ще було до недавнього часу, – і матимеш повну картину. В.С.: Отже,
твою п’єсу театр із Берегова також ставить угорською мовою. М.Я.: Так,
хоча я шкодую, що не можу відчути того стилю, суто мовного,
у якому п’єса здобуде своє сценічне життя, а для постановки це важливо знати.
Багато моментів у п’єсі побудовані на грі слів, на певних інтонаціях. Хотів би,
щоби переклад передав це адекватно. Я вдячний Аттилі,
який уважно поставився до тексту
перекладу, і вніс деякі свої корективи. В.С.: Коли
очікувати прем’єри? М.Я.:
Навесні будемо ставити. Перевагою драматургічного матеріалу є його наперед
задана камерність. Твір розрахований на 4-5 акторів. В.С.: Текст
п’єси, як ти сам зауважив, говорить про невимовлене, так само, як і твоє
малярство. А як невимовленість може стати підвладною
акторові? М.Я.:
Стишитися до рослини. Там нема того надриву, який виявляється у повсякденності.
Це внутрішній надрив, він переходить межу від крику до мовчання. Якщо одним
реченням переказати зміст, йдеться про вмирання Бога. В.С.: Під
час читання п’єси виникало відчуття моторошності і святобливої розчахненості. М.Я.:
Йдеться про кохання, але не звичайне, а ідеальне. Якщо воно існує, то цей текст
– один із шляхів пошуку його. В.С.:
Схоже, що тебе цікавить не сам результат (постановка), а процес творчості
(пошуки)? М.Я.:
Безумовно. Поки цей стан існує, він дещо переплітається з іронією і
самоіронією. Коли ти пишеш поезію, хіба тобі в той момент важливий результат?
Сам факт, що ти пишеш, тобі приносить сильний кайф і насолоду, з якою ніщо на
світі не зрівняється, ти тоді танцюєш, немов божевільний: ти отримуєш усе в
цьому світі. Усе підвладне тобі, тільки отримуй насолоду, кохай світ, слово,
образи! Наперед щось казати важко, але мені видається, що п’єса дуже образна, і
якщо ця образність збережеться на сцені, – вважаю, вистава вийде гарною. В.С.: Однак
ти можеш відчути якесь відчуження від власного тексту. М.Я.: До
певної міри, завершена річ буде інакшою. Я б навіть сказав, сторонньою, бо
режисер, можливо, побачить у тексті те, на що я не дуже звертав увагу, –
хтозна, усе можливо... Хоч може трапитися, що і сам я, працюючи над
сценографією, світлом, захочу щось змінити, увести якісь нові елементи. А
сценографія своєю чергою підкаже якісь режисерські ходи. В.С.: У
тебе від природи дуже гарний тембр голосу (я відзначила це на презентації
альманаху «Королівський ліс», коли ти читав поезію) – не хочеш спробувати себе
в амплуа актора? М.Я.: Аттила Віднянський запрошував
мене зіграти у моїй же виставі. Проте, бачиш, я ж угорською «ном тудем». В.С.: Але
на цьому, наскільки я знаю, не вичерпується ваша співпраця з Віднянським? М.Я.: Так
зав’язалося із ним, що тепер ось він мені й виставку робить у Будапешті. Без
нього я не встановив би контакту з тією великою приватною будапештською
галереєю. Нині там іде підготовка каталогу, який має бути виданий до відкриття
виставки. В.С.: Ти
маєш і на це кошти? М.Я.: За
картини. Видавець уподобав собі якесь полотно... А загалом, в експозицію
відібрано понад тридцять великоформатних малярських робіт, їх доповнюватиме
графіка. В.С.: Але Віднянського запрошують до постановок у столичних театрах,
це не розірве ваші спільні плани? М.Я.: У
його планах, окрім Києва, – співпраця з власним театром і з театром у
Будапешті. Можливо там, у Будапешті, ми знову зійдемося восени у праці над
спільною постановкою, а можливо, ще й улітку в Ужгороді. Задумів багато,
головне тепер – усіх їх утілити! http://postup.brama.com/010208/22_9_3.html |
ч
|
 |
|