|
Мирослав ЯгодаОрфей
І Орфей
розбив свою арфу і зайнявся
конярством. Звуки
музики йому зіпсували слух і він чув
тільки голоси тварин
та звірів. Він також
кричав разом з ними. Хоча вже був глухий.
Боги вже не хотіли його
слухати ˗ скинули його на землю
˗ у глуху провінцію де він
збирав лайно коней та
корів і удобрював ним
посаджену капусту. Тільки
деколи він ставав натягнутою
струною ˗ коли бачив
перелітних птахів, тоді він
був остервенінням невдахи,
він ставав криком та леготом
птахів. Він часом
Великою рукою, як
граблями, торкався арфи і тоді
з неї злітали звуки грубі
та високі. Звуки його
коханих жінок, яких він колись
пізнав і він згадував,
як колись вони слухали
його музику кохання. як тремтіли
їхні голоси та тіла,
коли він октавою злітав до
хмар і блукав разом із
ними хащами Олімпу. Коли вже
наступив кінець, опанувала
глухота і він уже не чув
МУЗИКИ, він заглиблювався у сни, де
відновлював свої
музичні концерти. Він чув музику
сфер. Він знову розмовляв
із рибами, птахами та звірами. Але тоді посеред
глухої ночі його щось таємниче,
рідне та призабуте як дика
нота в черепі, підхоплювало
з лігва. Він біг
назустріч нічному мороку і кричав
неймовірним криком у пустоту. Його крик
був виттям та сковитом покинутого пораненого
звіра Він кричав
до богів, звірів, коней ˗ до
призабутих звуків кохання,
які вже втратили фарби життя. Ці звуки
вже стали німими, глухими та мертвими. І тільки
заіржавіла арфа відгукувалась
небесними позахмарними
стогонами, вона в
напівзабутті згадувала чи снила що на ній
колись грав Бог. II Коли боги
чули крізь ніч як кричав
Орфей, вони крізь сон
тягнулись до зброї або
підхоплювались і бились головою В
пустку стін, У їх
затуманених головах народжувалась
думка хто кого
кинув ˗ хто винен хто зіграв
боже вільну ноту що скинула
богів також на землю, в кам’яний
мішок міста. Його
музика, як і крик ніде не
дасть їм спокою та нічного
сну. Зевс постарів. Зі своєю
блискавкою він ходив смітниками
і збирав пляшки щоб
заробити на хліб. Венера
підпільно займалась куревством ˗ вона мала в цьому
неабиякий хист. Черга
чоловіків стояла до її
дверей завжди. Аполлон
співав разом із сліпими
посеред міста. Деколи вони
збирались разом і
згадували їхнє божественне
походження. Тепер їх
ніхто б не відрізнив від
жебраків. За пляшкою шмурдяка
вони заспівували і так
забували про свій біль. ІІІ Коли звуки
музики Орфея доводили до
божевілля, він тоді
заскакував на коня й галопом мчав
напростець скелету
вітру, назустріч розпачу та
відчаю. Він зливався з
конем і ставав кентавром,
на крупі якого сиділо його
кохання, що керувало
ним до заклятих горизонтів.
Ним керував ритм руху ˗
лінія життя, що забігла
за позапросторовість. Він ставав
самим бігом˗галопом досконалості. Вулиці та
будинки застигали як
страхітливі примари, які він уже
покинув. Годинник
вибивав музику довершеності
˗ ритм підків об бруківку.
Глухий, він
відроджував свою дику
шалену музику ˗ це було
схоже на поворот вісі землі, на остаточний передсмертний
хрип із піною на устах,
на гризучу пилу в черепі
трупа. Орфей
закусував нижню губу і
летів ˗ летів назустріч пустопорожньому
місту. Його голову клювало
вороння, за ноги кусали пси. Біг ˗
галоп ˗ біг закутий у стінах
міста. Закутий у лабіринті
підземелля. IV Героя нема.
Він
затримався на роздоріжжі. Він став
нерухомою цяткою
˗ крапкою в нескінченності. Героя нема
˗ є тільки ілюзорна
реальність, є тільки пустота. Іронія
˗ підсмішкуватий оскал
беззубої смерті. Вигнанням
одержимий отримує дар
богів ˗ свободу. Репатріант
свого життя. Вигнанець у
стінах підземного
лабіринту. Пандемоніум вирішує твою позасвітню подорож. Ексодус вирішує, як вибратись з неї
˗ живим чи мертвим. V Де моя
планета?! Де моє
місце на ній?! ˗ думав
Орфей. ˗ хто
її вкрав?! Якщо би все
з початку, з
невідомого ˗ тоді би можливо я
би батогом охрестив
худобину, щоб вона розбіглась
по полях, а сам подався би в
нікуди. там, де моя
музика зіткана з
леготу птах окутує всіх
людей радістю та спокоєм.
˗ де
помирають птахи?! мучила його
думка ˗ чи
на їхніх крилах моє життя. я
розполовинений думкою мов мечем.
Моє друге обличчя зі сковитом та скреготом зубів
зустрічає підступність усього
світу. Потороччя гуляє свій
остаточний танець на моєму тілі.
Арфа вже не будить
богів світла до бою з мороком. Голос уже став тільки
примарним хрипом
˗ кістками відлуння. Птахи
ховались у його тілі мов У
забутій домівці ˗ в руїні.
Часом він услухався в їхній бій
з його мертвою натурою. Арфа вросла
в його тіло. часом із
нього добувались стогін та
біль ˗ музика дикого екстазу,
під час якого він рвався в
дикий танець, але він звик і
сидів як камінь на своєму
місці. Арфа
заволоділа його життям, як
жінка, котру він колись
кохав, також як і
смерть, яку він колись виграв
˗ вона тепер ночувала в його
черепі ˗ гріючись його
вогнем. VI під час сну
˗ коли він лягав спати
˗ його голова мов клітка
відкривалась і з неї
вилітала птаха він питав у
неї ˗ коли ж вона покине
його ˗ разом із
твоєю смертю ˗ відповідала
вона. і зранку
після тяжкого польоту
знову занурювалась мов нота в
його голову. у сні
скрізь очі птаха він бачив
сон ˗ арфа заграла у його тілі
і він побачив свою
батьківщину ˗ поля, де бігали
лисиці та коні. лисиця була
синя та руда. вони спали
на його плечах як рідні та
близькі. він тягнув
свій небокрай на карку і
бачив своїх померлих
близьких, своїх предків.
вони запрошували його до
танку. пісня
˗ Бог казали вони і
заспівували його старі гортанні та
легкі пісні разом із
ним ˗ бредучи гаями,
лісами, озерами ой добре,
ой мило мені щастя
в очах зблиском
засвітило добром
сонця заяріло. тіні
танцюють навколо світло живоока прийшло я заспіваю
пісню щоби людям
усміхалося. ідемо до
Сонця в самотності і гуртом палають
голови наші яскравістю
бігають. я є
натягнута струна на скелеті
вітру і грають на
ній стихії для добрих
˗ вас. VII під час
нічного мороку коли люди
міста засідали до столу
˗ коли ліхтарі вказували
дорогу він сидів на
табуреті і влаштовував
феєрверк вогнів серед
кам’яних нетрів ˗ тоді він
бачив як з бетону виходили
майже мертві його друзі
та близькі ˗ вогні їм
вказували шлях. його боги
переслідували слідами
минулого ˗ слідами
божевільної ноти що калатала
в їхніх головах. павуки по
кутках снували
божественне павутиння мовчання
˗ це павутиння давало його
ангелу життя. руда лисиця
згорталась навколо
його ніг і тихо щось
співала. Орфей брав
дві стріли ставив їх
буквою Х і крутив ˗ так
проминав день. Сам що чекало
його в мороці
ночі? ˗ хто вкрав віру ˗ ˗
думав заглиблюючись
в свої нічні
думки. башта тіла
стала світлом для всіх приблуд та примар. мене жеруть,
а я плююсь. VIII Дерев’яна
країна повна тіней
˗ тріумфаторів. там б’ється
дерев’яне серце в унісон
моїй крові ˗ в ритм моєму кольоростану. ти
вслухаєшся в тишу, де гримотять
по твоїх слідах свинцеві
підошви кроків. я бачу
свого ворога ˗ себе в
відбитку скла, доторкуюсь
до нього він
відходить. в його
слідах тільки ніщо гімно, та
нуль і ловитва тіні. стерво
належить примарам а героям
ніщо. хоча героя
нема. вони були
зустрічні феєрверку і
цілували близьких. вони гризли
своє стерво закусували
вудила. варвари
˗ кричать рідні і вже не
сидять на кілках. їх
зустрічають рідні. релігія
˗ гігієна. ідея напильника втрачена він
покинутий і в кінці ти просто
гнеш свинцевий патик. А У
Є .. є., є! .. ІХ Орфей часто
згадував Еврідіку ˗ своє загублене кохання.
чому так сталось що він її
загубив, тоді коли
виводив з мороку з ядра
темряви, під завивання
вітру та голос музики. він
чув зараз її голос
˗ Орфей ˗ йди, йди вперед
˗ кричала вона, але він
повернувся і вона зникла
˗ впала на дно Аїду, потрапила в
сіті темряви, чому я
повернувся?! вкотре він
запитував себе і богів бо йому
здавалось що весь Олімп
в цьому винен. з тих пір
він весь час повертався
і чекав коли з-за
його спини З’явиться
його кохана. може це був
остаточний крок в
невідомість. це було
балансування на вітрі. крізь
глибину підземелля він чув
˗ з глибини мороку її голос що
виспівував для нього
пісню: чому ти сам
˗ на вітрі не
спустишся до мене чому не
опустиш світ заради
мене. кохання
наше стиснулось
в кулак а серце надшкрябнуте співає
˗ то ні ˗ то так. я вже сива
від болю Б’юсь в
сітях темряви спаси
˗ спаси кохання врятуй душу
та існування. заграй свою
музику щоби
зірвала морок і тоді мої
сліди приведуть
до тебе. люблю люблю шепчуть
спраглі уста а на
повіках сон сну що разом
ідемо до неба. заграй на
поламаній арфі розбуди
тінь підземелля щоби тяжка
земля відпустила
мене з обіймів. Х Орфей сидів
в кріслі та підпирав
схилену голову кулаком.
сидіти на місці ˗ це
половина роботи. Примари танцювали навколо по
його велінню. то падали і
ледь піднімаючись
знову крутились і робили
через голову сальто-мортале.
його діти
танцювали на
розпечених жаринах підскакували
на них мов кулі,
що вони кидали в нього. в
кулях також були діти,
що сміялись, хто вже
впав на дно тому
нелегко підвестись. всі з
колами в танці крутились
навколо ˗ хтось плескав в
долоні. а Орфей
вслухався в музику
майбутнього. там де його
відрізана долоня ˗ рука грає
музику небес. його рвали
на шматки, а він слухав
музику. це була
музика покинутого світу та
життя ˗ музика вмирання
˗ голос сковиту. 18.01.2005 |
ч
|
 |
|