"Усихаюча гілка"

Леонід Фінберґ розмовляє з професором Женевського Університету Шимоном Маркішем

Л.Ф."Російсько -гебрейська" література: що це? Які її духовні досягнення? Як вони співвідносяться з гебрейською традицією? Як її розвивають? Це феномен минулого чи вона жива і сьогодні?

Ш.М. Російсько-гебрейська література – одна з гілок гебрейської літературної творчости нового часу. З самих початків гебрейського розсіяння гебреї вивчали мови більшостей серед яких опинялись, і писали ними про "своє". Філон Олександрійський писав грецькою, Маймонід – арабською мовою. Новий час, який для гебреїв починається з Хаскали, тобто гебрейського Просвітництва, що мало своєю метою вивести гебреїв з ґетто, а, по суті, асимілювати, новий час приніс тільки одну новацію: літератор, що засвоїв мову більшости, може або залишитися в колі гебрейських інтересів, гебрейської цивілізації, або відійти до більшости, так би мовити, з нащадками, і, нарешті, може поєднувати у своїй літературній кар’єрі й те і інше, інколи послідовно, а інколи паралельно.(...)

Про яку б гебрейську літературу нового часу ми не говорили, якою б то мовою вона не була писана, вона існує доти, доки існує той чи інший варіант гебрейської цивілізації, що покликала її до життя. Гебрейство Російської імперії було найважливішою у всіх сенсах спільнотою у цілому світі і, незважаючи на різнорідні складові (що часто виявлялося у непримиримих опозиціях типу "первісна ортодоксальність мас – арелігійність асимільованої інтеліґенції"), було певною цивілізаційною єдністю. Події нашого жахливого століття, які нема потреби перелічувати, вщент зруйнували російсько-гебрейську цивілізацію, перетворили її в пустелю. Відповідно російсько-гебрейська література, датою народження якої слід вважати межу 50-60-х років минулого сторіччя, більше не існує; датою її смерти я пропоную вважати 1940 рік – рік смерти Бабеля і Жаботинського.

Що стосується гебрейської традиції, а також "духовних досягнень" російсько-гебрейської літератури, то питання занадто складне(...) Двома словами: оскільки література є гебрейською, то вона тією чи іншою мірою пов’язана з гебрейською традицією.

Л.Ф. Наскільки "російсько-гебрейська" – чи ширше східноевропейська – культура інтеґрована в Ізраїлі? Чи втрачені для Ізраїлю думи та надії мільйонів гебреїв в найдраматичніші моменти історії XIX та XX сторіч?

Ш.М. (...) Загальновідомий факт: основою сіоністської ідеології і, відповідно, найважливішою основою духовного життя майбутнього Ізраїлю була культура центрально- та східноевропейського гебрейства, особливо російського; переважна більшість піонерів, що заклали фундамент суспільства та держави, вийшли зі старої Росії (включаючи Царство Польське). Етнографічно поселенці минулого і початку цього сторіччя нагадували радше українських селян, але запити душі та духу задовольнялись головно із джерел оновлено гебрейських (івритських) і власне російських. Читали Толстого і у нього вчилися (...), але Антський, Айзман і навіть Жаботинський-белетрист були далеко поза увагою.

(...) У жодному з п’яти університетів Ізраїлю немає катедри, що спеціально займається російсько-гебрейською культурою. Як, зрештою, немає такої катедри ніде в світі, в жодному з численних центрів гебрейських досліджень.

Але чи це означає, що "думи та надії мільйонів гебреїв в драматичні моменти історії XIX та XX сторіч" втрачені для Ізраїлю? Зовсім ні! Це означає тільки одне: з трьох головних "ізводів" гебрейської культури в старій Росії – івритського, ідиш та російського – останній не тільки згас (згас і другий! ), але й майже повністю занедбаний. Чи це справедливо? Звичайно, ні. Але і трагедії ніякої немає, тому що і два інші "ізводи" виражали "думи та надії" зовсім не гірше. А час російсько-гебрейського "ізвода" ще прийде, в цьому я ні на мить не сумніваюсь.(...)

Л.Ф.Чим сьогодні, на вашу думку, є світове гебрейство, що його роз’єднує і що об’єднує? Хтозна чи релігія – її вплив у секуляризованому світі не настільки великий. Може, історія? Що ще? А, може, світове гебрейство – це світ?

Ш.М. (...) Всюди в світі (маю на увазі не тоталітарний і не посттоталітарний світ) гебрейство визначається вільним волевиявленням: рішенням належати чи не належати до громади віруючих. Почну з себе: я вступив у Женевську юдейську громаду, попередивши, що я закоренілий агностик. У відповідь почув, що 80 відсотків членів громади – не віруючі, точніше – не дотримуються обрядів (заповідей). Приблизно такий самий відсоток і в Ізраїлі, що ми знаємо з результатів голосувань за різні релігійні партії. Таким чином релігійні "рамки" (але не віра як така! ) продовжують відігравати свою організаційну роль в гебрейському національному житті. Мене, агностика, це не застановлює і не дратує: я чудово розумію, що Біблія, Талмуд (з усіма коментарями і кодифікаціями) та сукупність ритуалів складають становий хребет гебрейської культури у всіх її модифікаціях, що без них ми автоматично перестаємо бути гебреями. Чесно кажучи, я хотів би належати до світської громади, такої, яку я бачив у Брюсселі і де священні тексти та дії тлумачаться в плані історико-культурному, а не сакральному. Такою самою світською громадою є і класичний кібуц. Але кібуци далеко, а громади, що була б подібна до брюссельської, я ніде не зустрічав. Це – про релігію у секуляризованому світі. Щоб зробити свій вибір – бути гебреєм – не лише у власному серці (душі, голові, як завгодно!) агностик приєднується до "хоронителів заповідей". А при нинішньому плюралізмі культових форм спектр "хоронителів" вельми широкий: від гіперсерйозних чи, скажемо відверто, похмурих ортодоксів і не менш ортодоксальних веселунів – хасидів, як на мій сторонній погляд, аж занадто ліберальних. Вибирай, що хочеш!

Якщо ж мова йде про тих, для кого гебрейство – це насамперед історична і культурна спадщина, почуття причетности до спадку то воно підкріплялося і підігрівалося – наскільки дозволяють мені судити спостереження останніх двадцяти років – двома потужними консолідуючими факторами: солідарністю з Ізраїлем та симпатіями до радянського гебрейства. Сьогодні ситуація змінюється. Не лише відкрилася свобода еміґрації, якою в повній мірі користуються колишні радянські гебреї (і слід зауважити, не всюди і не завжди на радість сторони, яка приймає), але і безумовна солідарність з Ізраїлем почала якось вивітрюватися – через різні причини, перелічувати які тут було б недоречно. Що буде далі, які консолідуючі сили діятимуть у наступному сторіччі – Бог знає, – кажуть віруючі люди. Але ви звернулися з запитанням до мене, агностика. Дозвольте зацитувати одну із статей, яку я написав на пам’ять про батька Переца Маркіша: "Батько не навчив мене молитися, я залишився знаючим агностиком. Він не навчив мене віри, але навчив вірности – вірности гебрейському минулому. Це стержень, на якому тримається моє життя..." Чи можу я сумніватися в тому, що наше "бытие будет" (позичаю у Мандельштама), що наперекір всім бідам, небезпекам і спокусам ми вистоїмо, витримаємо, збережемося до кінця часів.

Л.Ф. В одній з своїх статей ви пишете про дві основи цивілізації гебрейства – про власну та навколишню. Розкажіть про цей феномен. Адже він дуже багато пояснює в долі гебреїв та гебрейської культури.

Ш.М. Про подвійну цивілізаційну приналежність гебрейства в ХХ сторіччі вперше детально і систематично заговорив рабин Мордехай Менахем Каплан, засновник однієї з реформістських течій американського юдаїзму. Його книга "Юдаїзм як цивілізація" (1934), на мій погляд, необхідна кожному, хто пробує зрозуміти, що таке гебрейство сьогодні.(...) Прослідкувати історію цієї подвоєности – справа не просто надзвичайно цікава, але і надзвичайно плідна. Якщо на російсько-гебрейській ниві справжнє подвоєння починається, як на мене, з Каплана та Соболя і заявляє про себе на повну силу у Жаботинського та Бабеля, якщо "австрійці" (разом з "німцями") були першими на цьому шляху, а "угорці" так на нього і не ступили, якщо роздвоєність веде до самоненависництва, а втрата гебрейської половини в удвоєності (сьогоднішня російська ситуація) – до спустошення і сирітства тощо, то гебрейська культура, єдина у своїй різноманітності, відкривається нам, можливо, найповніше саме у зіставленні доль, "біографій" гебрейських літератур нового часу на різних мовах діяспори.

Л.Ф. Відмова від гебрейства – теж складова частина гебрейської цивілізації. Б.Пастернак, А.Мень... Цей список дуже легко продовжити. Що ви думаєте про цей шлях, як його оцінюєте?

Ш.П. Той що відходить, хай відходить. Погано, коли перебуваючи на цьому шляху, він настирливо звертається до тих, які залишаються – чи то сварить їх, чи кличе за собою. Раніше – в минулому сторіччі і до того – було зовсім погано: осуд відступників, бувало, загрожував самому існуванню громади. Сьогодні справа йде, неначе, тільки про свободу переконань, свободу совісти, тим паче, що ті, хто відходять сьогодні – це на сто відсотків колишні невіруючі, іншими словами, вони не змінюють віри, але вперше її здобувають. І все ж свідома відмова від гебрейської релігії, нехай навіть догмати її і були невідомі, а обряди ніколи не виконувались, є відмовою від гебрейства – так розуміє цей акт й ізраїльський Закон про репатріацію. Так само розумію його і я: попередньо я сказав про роль і місце релігії у гебрейській цивілізації, роль абсолютно унікальну і нічим не замінну. Але, повторю: відхід сам собою може мене засмутити, але аж ніяк не розізлити, тоді як заклик пастернаківського Ґордона до гебреїв "розійтись" і не заважати щастю людства у Христі та християнстві ("Доктор Живаґо") здається мені не просто нетактовним, але і блюзнірським, адже він кинутий зразу після Шоа, винищення европейського гебрейства німцями, християнською (принаймні за дефініціями) нацією!

Етнос і нація? Не знаю. Спочатку слід було б точно і прийнятно для всіх окреслити обидва поняття, але де вони, ці визначення? Я звик говорити про гебрейський народ та приналежність до цього народу (що б про це не говорили рабини, з одного боку, та расисти-юдофоби – з іншого) є вільним вибором, що підкріплений певною сумою знань та вчинків.(...)

Л.Ф. "Усихаюча гілка" – так називається ваша стаття, присвячена пострадянському гебрейству. Вже сама назва – вирок. А може є свій шанс до гебрейства для цього світу? Може проблеми і суперечності "часу смути" в державах та душах людей сьогодні його затуляє?

Ш.М. Можу тільки повторити слова із останнього абзацу названої вами статті: "...гадати про майбутнє – даремна справа; воно, майбутнє, може запропонувати такі сюрпризи, які не снилися ні песимістам, ні оптимістам."

Женева, 16 травня 1995 року.

Переклад Тараса Матіїва


ч
и
с
л
о

8

1996