|
Адас ЯкубаускасЛитовські татари
Польський історик Мацей Стрийковський у своїй
«хроніці» (1)
пише, що перші татари у Великому князівстві Литовському з’явилися в 1320 р.,
коли прийшли на допомогу великому князю литовському Гедиміну в боротьбі зі
хрестоносцями. Історик татарського
походження Станіслав Кричинський стверджує, що татари
як союзники приходили до Литви і в часи правління великих князів Ольгерда (лит. Альгірдас) і Кейстута (лит. Кястутис), які воювали з Орденом хрестоносців, Польщею та
Москвою. Він робить висновок, що татарські загони, що були в союзі з
литовськими князями, тоді могли оселитися біля литовських міст і замків. Неодноразово у
військових походах великого князя Ольгерда підтримувала татарська кіннота хана Джанібека (помер у 1356 р.). Військо хана могло брати
участь і в походах литовських князів на польські землі у 1350 та 1352 рр. (2). Військові союзи з татарами проти
Москви укладав і великий князь литовський Ягайло (лит.
Jogaila), згодом король Польщі. З цієї
причини до Литви прибували все нові татарські загони (3). Перші татарські воїни,
що прийшли до Литви, асимілювалися, та про них не зберіглося аніяких
відомостей. Напевно, вони влилися в литовський, білоруський та український
народи. Литовські татари,
нащадки яких і зараз живуть на території сучасних Литви, Польщі та Білорусі,
оселилися в Великому князівстві Литовському у 1397 р. (4) Минулого року (в 2017-му, – прим.
перекладача) у трьох згаданих державах широко відзначалося 620-річчя поселення
татар у Великому князівстві Литовському. Після поразки Тамерлану
притулок у Литві знайшов хан Тохтамиш із синами,
залишками свого війська, царедворцями та челяддю. Ймовірно, хана супроводжувало
40-тисячне військо, його прибічники та їх родини. Щоб розташувати таку велику
кількість прибулих, Великий князь Вітовт (лит. Vytautas)
для хана та його світи віддав у володіння Лідський
замок та околиці міста Ліди. До цього дня існує
легенда, що хан Тохтамиш на багатьох возах привіз із
собою казну Золотої Орди. Вже декілька століть шукачі скарбів навколо Ліди
шукають «Скарб Тохтамиша». Перші татарські
поселення в Литві з’явилися біля ріки Вакі (суч. Воке) – Сорок Татар (первісно – Кірк),
Казаклари, Колнолари, Мерешляни, Мелеховці, Хазбієвічі (Казбеї), пізніше – Людвиново, Афіндзевічі. Якщо
дивитись за мапою, татари були поселені півколом між новою столицею князівства
– містом Вільнюсом і старою – Тракаєм. Ці поселення з’явилися
також і внаслідок походу Великого князя Вітовта за
Дон, який був спрямований проти улусів, ворожих союзнику Вітовта
хану Тохтамишу. В них осіли й полонені татари, яких
привів із собою князь Вітовт (5). Татари також були поселені в
передмісті Вільнюса, пізніше названому Татарськими Лукішками,
де купчасто жили декілька століть, аж до кінця Другої Світової війни. Згодом географія
розселення татар у Литві розширилася – вони оселилися в Райжяй,
Високому Дворі (лит. Aukštadvaris),
Бутримонісі, Свентянах (лит. Švenčionys), Засарай, Солечниках (лит. Šalčininkai),
Каунасі та інших населених пунктах. Група литовських татар
поступово формується наприкінці XIV
– на початку XV століть. Це татари, що осіли в Великому
князівстві Литовському, вступили на службу та були пожалувані землею. Як всі
люди на службі, вони були зобов’язані ходити на війну (6). Татарам у Великому
князівстві Литовському була забезпечена свобода віросповідання. Вони мали
можливість будувати мечеті та інші молитовні будинки. Зазвичай мечеті
будувалися з дерева та згодом почали походити на місцеві храми. Служилим татарам було
дозволено володіти кріпаками. Спочатку, можливо, великими князями заохочувалися
змішані шлюби татар із місцевими жінками. Зазвичай, у таких шлюбах діти
виховувалися мусульманами. В Литві осіла велика
кількість царевичів (солтанів) – синів і братів
повалених ханів, а також князів, уланів, мурз, беїв, багато з яких були чингізидами. Татарська знать, що прийшла до Литви,
отримувала великі земельні наділи. Але основну масу переселенців складали
прості воїни. Скоріш за все, у Тракаї у 1397 році народився майбутній хан незалежного
Кримського ханства Хаджі Ґерай. Про цю подію
оповідають різні історичні джерела. Союз, укладений між
ханом Тохтамишем і князем Вітовтом,
є унікальним: повалений хан Золотої Орди зобов’язався допомогти великому князю
Литовському в боротьбі проти хрестоносців. У свою чергу, Вітовт
зобов’язався допомогти Тохтамишу повернути трон
Золотої Орди (7). В разі успіху Тохтамиш обіцяв також віддати Вітовту
Москву та інші прилеглі землі. Плодами цієї політики скористався лише старший
син Тохтамиша царевич Джелал-ад-Дін (8), тому що сам хан Тохтамиш помер при загадкових обставинах у Тюмені в 1405
році. Джелал-ад-Дін
зі своєю кіннотою взяв участь у знаменитій Грюнвальдській
битві 15 липня 1410 р. Татари почали бій з удару по правому флангу тевтонів.
Завданням татар також було виявлення «вовчих ям», інженерних споруд
хрестоносців, що слугували пастками для важкої кінноти союзників. На полях
Грюнвальда билися й декілька знамен татар-колоністів, які нещодавно
облаштувалися в Великому князівстві Литовському. Під час бою литовці
вжили знаменитий маневр – імітували побіг. Це було ніщо інше, як перейнята у
татар тактика, яку татари використовували з давніх часів. Тевтоні в погоні за
воїнами Вітовта, що бігли, розстроїли свої ряди та
вже не могли знову в них зійтися, коли по них ударила литовська кіннота, що
розгорнулася. У 1963 р. шведський
вчений Свен Екдаль винайшов
анонімного листа до великого магістра тевтонського ордену, датованого 1414 р. і
написаного, скоріш за все, учасником Грюнвальдської
битви. В листі великого магістра застерігали не піддаватися на тактичний виверт
литовців, якщо вони раптом почнуть бігти з полю бою. Їх ні в якому разу не
радилося переслідувати, тому що таким маневром литовська кіннота прагнула
розсіяти тевтонських лицарів, як це вже було в Великій битві. Багато століть стояло
питання, скільки татарських вершників брали участь у Грюнвальдській
битві. Польський історик Ян Длугош з метою применшити
значущість татарської участі в битві, в своїй «Історії» пише, що татар у битві
брало участь лише 300. Водночас хрестоносці, щоб прикрити ганьбу поразки,
стверджували, що битву було програно через велику кількість татар. Начебто
татар у польсько-литовській армії Ягайла та Вітовта
було 30 тисяч. Так де ж правда?
Відомо, що перед генеральною битвою у перших числах липня 1410 р. царевич Джелал-ад-Дін був присутній на нараді в місті Гродно. Якби
у царевича були незначні сили, його навряд би запросили на таку важливу нараду.
Цікаво, що напередодні битви хрестоносці від імені великого магістра
Тевтонського ордену Ульріха фон Юнгінгена намагалися
переманити татар на свій бік та до ставки царевича Джелал-ад-Діна
надсилали своїх лазутчиків. Сучасні військові історики сходяться на думці, що
татар на полі Грюнвальдської битви було декілька
тисяч. Термін «литовські
татари» у вжитку з’явився ще в XV-XVI
ст. Литовськими татарами своїх родичів називали кримські татари та
турки-османи. Щоправда, вони викривили назву народу на «липка татарлар» від «Литва» та «татари». У ярликах кримських
ханів польським королям у XVI
ст. татари, що живуть на землях Великого князівства Литовського, також
згадуються як «липка татарлар». Станіслав Кричинський у своїй праці «Литовські татари» наводить
цитату з ярлика кримського хана Мехмед Ґерая I до польського короля Сигізмунда I, писаного чагатайською мовою 9 Зуль-када
926 року за Хіджрою (22 жовтня 1520 р.), в якому зазначається:
«…Наш батько Менглі Ґерай,
Хаджі Ґерай, а також старі хани підтримували дружні
стосунки з польським королем Владиславом, а також із великим липським беєм Давудом, із польським королем і великим липським беєм Казиміром. <...> Польський і липський края нам однакові, а їх вороги – наші вороги» (9). Без сумніву, великий «липський
бей Давуд» – це Вітовт
Великий, якого місцеві татари ще називали «Ваттад» –
«опора». Група татар, що осіла у
Великому князівстві Литовському, литовськими татарами називається в
конституціях Сеймів Речі Посполитої та в судових актах. Про литовських татар у
хроніках пишуть Ян Длугош, Марцін
Кромер, Марцін Бельський, Рейнгольд Гейденштейн, Мацєй Стрийковський, у памфлетах (Петро Чижевський), описах
гербів (Бартош Папроцький)
(10). До польської мови
термін «липка» прийшов через турецьку та кримськотатарську мови та довгий час
мав однакове ходження, як і термін «литовські татари». Скоріш за все, це
термінологічне запозичення у польській мові з’явилося через посередництво
дипломатичних стосунків (11). Татари, що осіли в
Литві та Польщі, аж до XVII
століття служили в родових хорунгах або стягах. На
службу вони прибували за вимогою великого князя або короля. Татарськими хорунгами керували хорунжі або маршалки. Нараховувалося шість родів,
що відігравали головну роль у житті литовсько-польських
татар: Юшини (Хушини, Уйшуни), Наймани, Барини, Улани, Кондрати (Конграти), Ялоїри (Джалаїри). Хорунжества, очолювані
ними, були приписані до окремих воєводств: Юшинське –
до Трокського воєводства, Найманське – до Виленського, Баринське до
Новогрудського, Уланське – до Гродненського та Ошмянського
повітів. Велика кількість татар Кондрацького хорунжества Мерешлянського стягу мешкали в околиці Мерешляни
на Ваці в Віленському воєводстві. Всі перераховані хорунжества до литовського війська виставляли належну
кількість вершників із конями та озброєнням. Ординські феоди
прибували до Литви зі своїми людьми, серед них певною мірою зберігалися колишні
ієрархічні стосунки (12). Але поступово татарська знать зрівнялася в правах з
рештою татар, що отримали земельні пожалування від великих князів. Вони також
домоглися рівного з шляхтою права на захист своїх майнових прав. З XVI століття
всі служилі татари користувалися однаковими правами. Власне в Королівстві Польському
татари поселені в 1679 р. королем Яном ІІІ Собеським
поблизу Сокулки та Кринек у
Бохониках, Крушинянах і Малавичах Гурних (13). Дерев’яні мечеті литовсько-польських татар досі зберіглися в Бохониках і Крушинянах. Є спірним питання щодо
втрати литовськими татарами мови. Втрата рідної мови почалася вже до кінця XVI століття.
На думку деяких учених, причиною того стали змішані шлюби. За нашим
переконанням, втрата рідної мови литовсько-польськими
татарами відбувалася через неоднорідність татарського населення, що прибуло на
територію Великого князівства Литовського. Також значення мала належність татар
до різних племінних груп з особливістю свого діалекту (прибулі з Криму та
Великої орди, а також із ногайських родів). Було декілька хвиль
переселення татар до Великого князівства Литовського. Як уже зазначалося вище,
перші татари, що прибули до Литви, були прихильниками хана Тохтамиша.
Географія їх мешкання в Орді, скоріш за все, була вельми великою. Крім того, Вітовт привів цілі родини татар з-за Дону, яких розселив у
знову створених татарських поселеннях біля ріки Ваки.
Друга група переселенців-татар осіла в Литві, коли в Орді почалися смутні часи
та хані на престолі нечасто затримувалися понад на рік. Татари від своїх раніше
осілих родичів знали, що литовські князі їх приймуть із гостинністю, тому
цілими родами йшли до Литви, шукаючи тут спокій від вируючої подіями Орди. До
початку XVI ст. до Литви здебільшого переселялися
татари з Кримського ханства. Їх переселення до Великого князівства Литовського
продовжувалося ціле століття, аж до початку XVII ст. Через своє
привілейоване положення татари стали частиною суспільства, з якого формувався
шляхетський стан. Хоча вони ніколи не отримали повних політичних прав та не
могли брати участь у Сеймах і виборах королів. Дуже цікаве питання про
дипломатичну службу татар. У XV та XVI століттях
знані татари, що зберегли зв’язки при ханських дворах, знали татарську мову та
арабську писемність, приймалися на службу до двора великих князів литовських.
Вони обіймали посади «писарів татарських», «толмачів татарських». Часто з
королівськими грамотами їх посилали до Орди або Кримського ханства,
супроводжуючими королівських послів або для самостійного виконання
дипломатичних місій (14). До кінця XVI –
початку XVII
століть татарські родові хоругви втратили значення та литовські татари
поступово перейшли на воїнську службу за платню з державної казни. Так
з’явилася передня стража – предтеча литовських і польських прикордонних військ.
Крім того, литовські татари аж до XVIII століття
служили в приватних воїнських формуваннях литовських магнатів Радзивілів, Сапег, Яблоновських. У першій половині XVIII століття татарський полк, яким
командував полковник Олександр Улан, став іменуватися «полком пана Улана».
Незабаром ця назва закріпилася як вид легкої кавалерії. Після смерті Олександра
Улана полком командували генерали Чімбай Мурза
Рудницький і Юзеф Бєляк. Однак і далі за полком
зберіглася назва «полка пана Улана», або «уланського». У 1740-1748 рр. полк
брав участь у військових походах у Сілезії, Моравії, Чехії та Саксонії та під
час Семирічної війни (1756-1763 рр.) став відомим у Європі. Польсько-литовських
татар-уланів прославили особлива відвага у битвах, шапки-конфедератки та нова
тактика – опір противнику сміливою атакою з використанням лише пік із
прапорцями. Незабаром цей вид
кавалерії розповсюдився не тільки в армії Речі Посполитої, але й у російський,
прусській, саксонській, австрійській, французькій арміях. Зброя уланів – піку з
прапорцем – перейняла народна кавалерія, а в 1794 р. Т. Костюшко
озброїв піками всіх повстанців-кавалеристів. У часи Наполеона назва
«улани» застосовувалася до всіх вершників, що були озброєні піками та носили
форму, схожу на польську
(15).
Уланська кавалерія проіснувала з XVIII
ст. до завершення Другої світової війни. Татарські формування
брали участь у всіх без винятку війнах Речі Посполитої, у повстанні Т. Костюшка 1794 р., де обороняли Вільно та Варшавську Прагу
від військ Суворова. Поразка повстанців під час оборони Варшавської Праги 4
листопада 1794 р. визначила розпад Речі Посполитої, а водночас і Великого
князівства Литовського. Литовсько-польські татари
також брали участь у повстаннях 1831 та 1863-1864 рр. Повстанці-татари царським
урядом часто позбавлялися звань і майна. Литовські татари
оселялися в містах, у «юридиках» – землях, вільних
від міських повинностей, однак, як і раніше, продовжували нести військову
службу і в такий спосіб підтверджували своє право на шляхетський стан. Багато
татарських родин володіли родовими маєтками, у різні часи подарованими
королями, або купували нові. Фактично всі литовські
татари, незалежно від походження та роду занять к XVIII століттю
створили єдину станову групу та були частиною шляхти Речі Посполитої (16). Після приєднання
Великого князівства Литовського та Королівства Польського до складу Російської
імперії, вони були змушені доводити свою дворянську гідність. Майже всі
дворянські роди литовських татар – трохи понад 200 родів – були визнані у
«давній шляхетській гідності» (17). Дворянськими правами в
Російській імперії користувалися всі литовські татари (18). Належність найбідніших литовських
татар до дворянського стану давала їм можливість обирати цивільну або військову
кар’єру. Серед литовських татар-генералів можемо зустріти не тільки
представників багатих родів, але й родин, що зубожіли. Після трьох розділів
Речі Посполитої литовські татари продовжували займатися військовою справою.
Служба в армії була головним заняттям для багатьох поколінь литовських татар. У
1797 р. був сформований Литовсько-татарський кінний
полк у царській армії. Незабаром полк був розділений на два полки: Татарський
кінний та Литовський кінний, згодом перейменовані на Татарський та Литовський
уланські полки. Під час походу
Наполеона на Росію у 1812 р. у складі імператорської гвардії був сформований
ескадрон із литовсько-польських татар. Формування
брало участь у всіх кампаніях французького імператора, аж до його зречення від
престолу та висилки на острів Ельба. Офіцери – литовські
татари мали високі моральні якості. З самого дитинства їх готували до
військової служби. Із числа литовських татар у XVIII-XX ст. вийшло понад сорок генералів у
різних арміях. Найвідоміші з них: генерали Юзеф Бєляк,
Чімбай Мурза Рудницький, Іполит (Халіль)
Янушевський, Яков Юзефович,
Костянтин Кричинський, Мацей
Сулькевич, Олександр Романович та інші. На початку XIX ст. татари почали займати пости в
адміністрації литовських і білоруських губерній. Деякі з литовських татар
служили в Поволжі, Криму, на Кавказі в якості військових і цивільних
службовців. Наприкінці XIX
ст. з’являються литовські татари, що обрали «вільні професії». Окрім військової
та цивільної служби серед литовських татар з’являються вчені, лікарі, юристи,
інженери, письменники, поети. Тим часом литовські
татари, що мешкали на околицях
(19),
традиційно займалися городництвом, садівництвом, вичинкою шкур і шкіри,
візництвом. Останнє навіть було монополізовано ними аж до появи залізниці. З
давніх часів татарські ломові візники традиційно перевозили товари та вантажі
на великі відстані – досягали Варшави, Мінська, Кракова, Познані, навіть Криму. Ось що про
татар-візників із Новогрудка писав брат великого
польського поета Адама Міцкевича, Франтішек: «…коні у
татар маленькі, витривалі, привчені до бігу у далеких подорожах, тривалістю
кілька тижнів… Татари славляться своєю чесністю, будь-який, навіть найбідніший
татарин, посланий з великою сумою грошей або з якимись цінностями, або з
важливими документами, завжди виправдає довіру. Не було випадку, щоб татарина
судили на кримінальний злочин, злодійство…» (20). Татари-чинбарі завжди
славилися якістю виробленої шкіри, яка була м’якою та міцною. На жаль, це
ремесло практично щезає. Не менш відомими були й татарські городники, що
торгували своєю продукцією на ринках Ковно (суч. Kaunas)
та Вільно (суч. Vilnius). Просвітник
кримськотатарського народу Ісмаїл Гаспринський
називав литовських татар найбільш просвіченою частиною татарського народу та
ставив їх у приклад іншим мусульманам Російської імперії. За словами Гаспринського, литовські татари стояли на чолі тюркського
мусульманства за культурою та освіченістю. В молодості він
приїздив у Вільно та Ковно, ходив по домівках литовських татар. Зберіглися
свідоцтва (у тому числі, Леона Кричинського), що
майбутній просвітник кримських татар та видавник «Терджімана»
хотів одружитися з литовською татаркою Мількаманович.
Але батько дівчини, майор царської армії, вирішив, що його донька гідна кращого
нареченого та не погодився видати її за бідного журналіста. Цікаво, як би
склалася доля великого просвітника, як би він одружився з литовською татаркою? Заслуговує на увагу
близька дружба Ісмаїла Гаспринського з литовсько-польським татарином, уродженцем Варшави, Мустафою
Мурзою Давидовичем, багаторічним градоначальником Бахчисараю і згодом – Алушти.
І. Гаспринський та М. Давидович потоваришували ще в
Московському кадетському корпусі, де обидва перебували в дитинстві. Через
деякий час Мустафа Давидович поступив на навчання до славетної Зинджирли медресе у Бахчисараї. З 1870 р. він навчався
в чоловічій гімназії м. Сімферополя. Після її закінчення отримав право
викладати російську мову в початкових класах. Педагогічну діяльність М.
Давидович розпочав у на той час невеликому поселенні Алушта на Південному
березі Криму. В 1879 р. з родиною переселився до Бахчисараю, незабаром був
обраний гласним міської Думи, а в 1885 р. – градоначальником Бахчисараю. На цій
посаді перебував понад 20 років. З 1907 р. в
громадському житті М. Давидовича головне місце зайняла Алушта, якій у 1902 р.
був наданий статус міста, і з невеличкого поселення вона поступово
перетворилася на курорт. 10 листопада 1907 р. М. Давидович був обраний міським
головою Алушти та пробув на цій посаді до смерті 21
грудня 1914 р. (21). Після революції 1917 р.
до Росії на допомогу своїм братам із сучасних Литви, Польщі та Білорусі до Криму
прибули до двох тисяч найкращих представників литовсько-польських
татар. Всі вони горіли бажанням допомогти кримським татарам відновити
державність, втрачену в 1783 р. внаслідок приєднання Кримського ханства до
Російської імперії Катериною ІІ. Серед них були генерал Мацей
Сулькевич, Олександр Ахматович,
брати Ольгерд і Леон Кричинський, генерал Олександр Мальковський та інші. На румунському фронті,
в Яссах, генерал Мацей Сулькевич
сформував Мусульманський корпус, з яким поспішав на допомогу кримським татарам.
На жаль, корпус був роззброєний німецьким командуванням. До Криму потрапила
лише купка офіцерів, що супроводжували генерала Сулькевича. Серед кримських татар
побутувала легенда що з-під російського панування їх визволить татарин, який
прийде з Півночі. Тому, коли до Криму прибув генерал Мацей
Сулькевич, всі вважали, що це той самий татарин із
Півночі, про якого каже легенда. Кримські татари його прозвали ніжно «Сулейман
паша». У кабінеті міністрів
генерала Мацея Сулькевича,
який був сформований 25 червня 1918 р., Олександр Ахматович
отримав портфель міністра юстиції. Сам генерал Мацей Сулькевич очолив військове міністерство та міністерство
внутрішніх справ. Після реорганізації уряду військове міністерство очолив
польський татарин генерал Олександр Мильковський,
міністерство державного майна – польський татарин Богушевич (22). Прокурором
Симферопольського окружного суду був призначений Ольгерд Кричинський,
його брат Леон Кричинський став директором канцелярії
Кримської Народної Республіки. Під час прем’єрства М. Сулькевича
був заснований Симферопольський університет. Після невдалої спроби
відродити кримську державу, наприкінці листопада 1918 р., генерал Мацей Сулькевич попрямував до
Азербайджану, де взявся до формування армії незалежного Азербайджана, та був
призначений на посаду начальника генерального штабу. Після вторгнення
більшовиків до Азербайджану Мацей Сулькевич
був розстріляний у катівнях ЧК 15 липня 1920 р. Помираючи, генерал сказав
знаменну фразу: «Я радий, що вмираю офіцером мусульманської армії» (23). Значну роль під час
формування армії незалежної Білорусі в 1919 р. відіграв інший литовський
татарин полковник Гасан Конопацький,
який був призначений командиром створюваної білоруської армії та пробув ним весь час існування Білоруської Народної
Республіки. Культура литовських
татар досягла розквіту в Вільно в міжвоєнний період. Це місто до Другої
світової війни стало провідним центром розповсюдження татарської культури в
довоєнній Польщі та частково Литві. В Вільно оселилися головні татарські діячі,
які ще на початку ХХ ст. у Санкт-Петербурзі організували гурток
студентів-татар. Метою осередка був пошук матеріалів, що стосувалися історії
татар Великого князівства Литовського та Королівства Польського. Ці діячі після
революції в Росії у 1918-1920 рр. брали активну участь у боротьбі за
незалежність кримських татар та азербайджанців. Завдяки цим людям у Польщі
виник потужний рух за культурне та релігійне відродження литовсько-польських
татар. Ініціатором руху були
брати Леон і Ольгерд Кричинські. До нього пристали й
інші видатні татарські інтелігенти: професор Віленського університету ім. С.
Баторія Стефан Базаревський, юристи Олександр і
Богдан Ахматовичі, генерал Олександр Романович та
інші (24). В Вільно почали
виходити фундаментальні «Татарські щорічники», в яких польською мовою
друкувалися матеріали провідних істориків і тюркологів того часу. Перший том
«щорічника» вийшов у 1932 р. у Вільно, другий у 1935 р. у Замості, третій – у
1938 р. у Варшаві (25). До друку був
підготовлений і четвертий том, але через початок Другої світової війни він не
був виданий. Четвертий том «щорічника» вперше побачив світ лише десятиліття
потому. У міжвоєнні роки в Вільно зусиллями Леона Кричинського
були засновані татарські бібліотека, музей та архів. На Всепольському
з’їзді делегатів мусульманських громад, що відбувся в Вільно 29 грудня 1925 р.,
був створений муфтіят (26). Муфтієм був обраний орієнталіст,
випускник Берлінського університету д-р Якуб Шинкевич.
Муфтіят у довоєнній Польщі об’єднував більшість – 19
мусульманських громад литовсько-польських татар (27). Під час Другої світової війни
муфтій Якуб Шинкевич врятував життя двохсот
віленських інтелігентів. У 1926 р. створений
Культурно-просвітницький союз татар Польщі, головою якого з грудня 1928 р. став
Ольгерд Кричинський. У довоєнній радянській
Білорусі релігія була під забороною, але татари таємно сповідали релігію
предків. На жаль, у ті роки дуже сильно постраждали пам’ятники старовинної
татарської писемності – Кітаби (28)
та Хамаїли (29),
які комсомольці вилучали у віруючих татар і палили на кострах. Отже, у Білорусі
загинула велика кількість цінніших татарських рукописів. Крім того, у 1964 р.
була висаджена в повітря Мінська мечеть, а на її місці побудований ресторан при
готелі «Ювілейний». Мінська мечеть була першою кам’яною мечеттю на території
колишнього Великого князівства Литовського, яку татарська громада побудувала в
1902 р. Татари, які до війни
проживали в Литві, згуртувалися в три громади – Райжяйську,
Каунаську та Вінкшнупську. У довоєнний період село Райжяй традиційно називалося Меккою литовських
татар. Село оточують 13 старовинних татарських цвинтарів – мізарів.
Мінбар (30), що стоїть у Райжяйській мечеті, є найстарішим взірцем мусульманського
дерев’яного мистецтва в Литві. На ньому рукою татарського майстра зазначена
дата – 1686 рік. Перед війною в околицях Райжяй
проживало понад 120 татар. Інтенсивним було
громадське життя литовських татар у тимчасовій столиці Литви – Каунасі. На
ділянці землі, до революції подарованої хаджі Олександром Ільясевичем,
татарська громада вирішила побудувати кам’яну мечеть. Спочатку мечеть
планувалося відкрити в 1930 р., але через нестачу коштів вона була відкрита 15
липня 1933 р. у день 523 річниці Грюнвальдської
битви. Уряд на чолі з таутінінкасом (народником) Аугустинасом
Вольдемарасом оцінив заслуги татар перед литовською
державою та виділив гроші, яких не вистачало для завершення будівництва мечеті.
Мечеть діяла під час війни та перші повоєнні роки. Але в 1947 р. була закрита.
Спочатку тут влаштували сховище фондів міського архіву, потім аматорський цирк,
читальну залу, сховище фондів музею М.К. Чюрльоніса.
Каунаську мечеть повернули громаді в 1989 р., і вона була знову відкрита для
відвідувачів 5 липня 1991 р. Говорячи про татарські
поселення, не можна обійти село Сорок Татар під Вільнюсом, яке до наших
днів зберегло специфічні риси старого татарського поселення: тут багато
вуличок, доріжок, для яких характерні перетинання під прямим кутом. На думку
литовського дослідника Ю. Юргініса, дана місцевість
унікальна для Вільнюського краю. Науковець припускає, що планування села
запозичено у мешканців степу. Мечеть, що стоїть у
селі, є однією з найдавніших у Литві. Рік заснування Сорок Татарської мечеті –
1558. За давньою традицією, у ній розвішувалися знамена татарських полків, що
брали участь у численних війнах за польсько-литовську державу. В мечеті
тривалий час зберігалося древко татарського знамені, під яким татари брали
участь у повстанні Тадеуша Костюшко
в 1794 р. У селі Немежис, що також знаходиться поруч із
Вільнюсом, колись розташовувался літня резиденція
великого князя литовського Вітовта. Скромна мечеть
цього села будувалася за кошти князів Кричинських,
родинний некрополь яких розташований у старій частині цвинтаря села. На цьому
цвинтарі похований відомий серед татар Олександр Ільясевич,
який у 1913 р. здійснив паломництво до Мекки. Із початку XV ст.
у Вільнюсі діяла Лукішська мечеть, після війни вона
була закрита, а в 1968 р. знесена. На місці старовинного цвинтаря та мечеті
радянська влада побудувала інститути Академії наук Литовської РСР. Це дуже
прикро, тому що Татарські Лукішки для литовських
татар були дуже значущим місцем. Під час своїх приїздів
до Литви Лукішську мечеть неодноразово відвідував
просвітник кримськотатарського народу Ісмаїл Гаспринський.
У ній татар закликали долучитися до повстання проти царизму, вступити до
татарського військового формування гвардії Наполеону. Тут проводилися молебні
за свободу Литви, Польщі, тощо. Найкращі представники
татарської громади загинули під час Другої світової війни, були змушені
емігрувати, побоюючись репресій з боку влади, або опинилися в депортації у
віддалених куточках СРСР. Радянський час у Литві (1944-1990 рр.) приніс повний
застій культурного та релігійного життя громади литовських татар. Ще гірша ситуація склалася
в радянській Білорусі, яка з 1922 р. була включена до складу Радянського Союзу.
Закриті мечеті в Новогрудку, Довбуцишках,
Ловчищах, Слонімі. В
радянські часи в Білорусі діяла лише одна мечеть в Ів’є,
де мешкала велика татарська громада. Краще за все в повоєнні
роки татарська громада почувала себе в Польщі. Там не було заборони на релігію,
вільно діяли мусульманські релігійні громади в Крушиняхах
і Бохониках, були створені нові в Варшаві та
Гданську. В 1947 р. заснована вища мусульманська колегія – правонаступниця
довоєнного муфтіята. З 1979 р. у польському
місті Сокулка татарський інтелектуал Мацей Конопацький почав проводити
татарські «Орієнти». Це були науково-практичні
конференції про славне минуле громади польських татар, які увійшли в традицію
та перетворилися на масштабні заходи під назвою «Letnia akademia wiedzy o Tatarach» («Літні зустрічі знань про
татар»). У 1990 р. в Гданську
побудована та відкрита нова кам’яна мечеть. Зусиллями польських науковців у
Варшавському, Познанському, Торуньському, Гданському
університетах провадилися наукові дослідження щодо історії литовсько-польських
татар, вивчалися давні рукописи. В 1993 р. татарський учений Селім Хазбієвич поновив видання довоєнного «Татарського
щорічника» під назвою «Rocznik Tatarów
Polskich» («Щорічник польських татар»). У сучасних Литві,
Польщі та Білорусі відбуваються наукові конференції, присвячені татарській
проблематиці, видаються періодичні видання: в Литві – «Lietuvos totoriai» («Литовські татари»),
у Польщі – продовження журналу, що видавався до війни, «Życie Tatarskie» («Татарське життя»), «Pamięć
i Trwanie» («Пам’ять і дійсність»). У
Білорусі тривалий час виходив журнал «Байрам». Про те, що литовсько-польські татари в Литві, Польщі та Білорусі
розвиваються, можна судити через наступні факти: в селі Сорок Татар у вересні
2014 р. відкритий громадський дім, зусиллями місцевої громади в листопаді 2016
р. урочисто відкрита Мінська Соборна мечеть, в травні 2017 р. був відкритий
татарський культурний центр у Суховолі. У 1999 р. науковець
Вільнюського університету Нателла Насібова
провела дослідження в селі Сорок Татар на предмет знання литовськими татарами
залишків рідної мови. Вона дійшла висновку, що у литовських татар у генетичній
пам’яті залишилося лише 10-15 загальнотюркських слів,
а також слів, що є ісламськими релігійними термінами. Схоже лінгвістичне
дослідження в згаданому селі проводилося на початку ХХ ст. Тоді у литовських
татар у щоденному обігу було приблизно сто слів татарського (тюркського) або
ісламського походження (31) 1.Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmudzka i
wszystkiej Rusi. Warszawa, 1846. S. 356-368. 2.Kričinskis S. Lietuvos totoriai. Vilnius. 1993, с. 18. 3.Kričinskis S. там же, с.
18. Близько 1830 р. великий князь Ягайло надав притулку
сину темника та Кримського еміра Мамая Мансуру Кіяту та двом його синам. Один із низ отримав великі
земельні володіння в Задніпров’ї та поклав початок відомому роду князів
Глинських. 4.Литовські татари –
унікальна етнічна група татар, що поселилася в Великому князівстві Литовському
понад 600 років тому – наприкінці XIV ст. Із терміном «литовські татари» є синонімічним
термін «польські татари» або «білоруські татари». До литовських татар також
можна було б віднести татар, яких великий князь Вітовт
поселив на Волині, але ця громада на межі XIX-XX століть перестала
існувати. 5.Długosz J. Roczniki, czyli kroniki sławnego
Królewstwa Polskiеgo. Warszawa, 1981.289 s. 6.Думін С. Литовські
татари – шість століть історії//Литовські татари в історії та культурі. Каунас,
2009. с. 19 7.12 серпня 1399 р.
відбулася битва на ріці Ворсклі, що завершилася повною поразкою великого князя Вітовта та хана Тохтамиша та
перемогою Тимур Кутлука та Едигея.
Ця поразка дуже ускладнила політику Вітовта, який
прагнув допомогти поваленому хану Тохтамишу повернутися
на престол. Через воїнський провал у битві на ріці Воркслі
обіцяна великому князю Вітовту Москва так і не
перейшла до литовського володіння. 8.Джелал-ад-Дін за
допомогою литовців воцарився в Сараї у 1411 р., але в 1412 р. був повалений та
вбитий своїм братом Керім-берді. 9.Kričinskis S. там
же, с. 16. 10.Kričinskis S. там же, с.
15. 11.Kričinskis S. там же, с. 17 12.Думін С. там же, с. 21. 13.Wiśniewski
J. Osadnictwo tatarskie w Sokulskiem i na Pólnocnym Podlasiu.// Rocznik
Białostocki, T.XVI,
s. 325. 14.Думін С. там же, с. 23. Докладніше на тему
дипломатичної служби татар див. Banionis
E., Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės pasiuntinių tarnyba
XV-XVI a., Diemedžio leidykla, 1998. 15.Якубаускас А. Улан Олександр (Aleksander Ułan)//Литовські
татари і історії та культурі, Якубаускас А., Сітдиков Г., Думін С. Каунас. 2009, с. 269-270. 16.Думин С. там же, с. 25. 17.Докладніше на цю
тему див.: Dumin S.
Herbarz rodzin tatarskich Wielkiego Księstwa Litewskiego, Gdańsk,
2006. 18.У меморіалі
литовських татар царському уряду йшлося, що литовські татари не діляться на
шляхетних і селян, ремісників і купців. Всі вони служать в литовській або
польській арміях, отримали землі та шляхетські права, «а іного
роду татар у тому краї нема». На цю тему докладніше: Думiн С., Канапацкi
I. Беларускiя татары: минулае и сучаснасць. Мiнск, 1993, с. 130. 19.Околиця – в ВкЛ місця мешкання дрібнопомісної шляхти. 20.Kallenbach J. Pamiętnik Franciszka Mickiewicza. Lwów-Warszawa-Kraków. 1923. Цит. по: Kričinskis S. Lietuvos totoriai. Vilnius, 1993.P.
131-132. 21.Якубаускас А., Сітдиков Г., Думін С., Литовські татари в
історії та культурі. Каунас, 2012, с. 263-265. 22.Kryczyński L., Generał Maciej Sulkiewicz
czołowy bojownik sprawy tatarskiej. Wilno, 1932. 23.Kryczyński L. там же. с. 11. 24.Якубаускас А. Литовські татари вчора та сьогодні//Литовські татари в історії та культурі. Каунас,
2009, с. 35 25.У третьому томі
«щорічника» молодий талановитий історик Станіслав Кричинський
опублікував свою видатну працю «Tatarzy Litewscy» («Литовські татари»). 26.Муфтіят –
централізована мусульманська релігійна організація зі самоврядуванням, на чолі
якої стоїть муфтій. До революції 1917 р. кримські та литовсько-польські
татари належали до Таврійського муфтіяту. 27.Більше про Якуба Шинкевича див. Якубаускас А., Сітдиков Г., Думін С., Литовські татари в історії та культурі. Каунас, 2012. 28.У литовських татар –
книги, написані білоруською або польською мовами арабським письмом. Вони
створювалися XVI ст. Найдавніші з відомих Кітабів датуються серединою XVII ст. 29.Хамаїли у литовських
татар – збірки молитов і релігійних обрядів. Вони датуються XIX-XX ст. 30.Кафедра в мечеті, з якої імам проголошує
проповеді. 31.Nasibova N. Sytuacja językowa i świadomość etniczna Tatarów
litewskich we wsi Sorok Tatary//Problemy rozwoju turystyki wiejskiej na
wileńszczyżnie, Mazowszu i Podlasiu. Warszawa-Biała Waka. 2005, s. 195-202. |
ч
|
 |
|