Такі вже неписані закони літературного ринку, що спонукають австрійських авторів публікувати власні твори, серед яких театральні, радіо- і телеп’єси, у Федеративній Республіці Німеччині. Ця невтішна обставина свідчить хіба що про убогість вітчизняного книговидання. Якби наш сусід не розумів нашої мови, ми б опинилися у становищі фінів, лужицьких сербів чи курдів, українців та гуцулів. Навіть не варто питати, чи зашкодило б це австрійській літературі. На щастя, перед вітчизняними авторами широке поле діяльности. Наша історія єднає нас із багатьма европейськими країнами, також і з німцями.

Мова – найпослідуща шльондра, якій я вертаю цноту, каже Карл Краус, думаючи, напевно, не останньою чергою про рідну німецьку, яка, крути не верти, а таки залишається мовою австрійської літератури. Ті автори, які ловлять кожне посполите слово, напр., Г.К.Артманн з його крутодіалектним “чорним атраментом”, Штельцгаммер, Нестрой і Анценґрубер чи Вайнгебер, не тільки розширили можливості німецької мови у нашій країні, а й дарували німцям таку собі екзотику. Жоден національний порив не опановував австрійців так, як гордих і затятих швайцарців. Оскільки в Австрії спілкуються саме німецькою мовою, то склалося враження, не позбавлене легкого імперіалістичного забарвлення, що, мовляв, німцями нам бути не конче, а от поборниками німецької літератури – обов’язково.

Чим же відрізняється німецька література від австрійської?

Німець – людина, яка ніколи не збреше, доки сама у цю брехню не повірить, твердить Адорно.

А я вважаю, що австрієць – людина, яка брехні не цурається, але ніколи не вірить, що це брехня.

Сучасна Австрія – це та німецькомовна меншість, яка спромоглася на власну державу. Залишок багатомовної монархії з ласки Божої у колі слов’янських народів, із Угорщиною на Сході, Україною на Північному Сході, словенцями на Півдні, італійцями на Південному Заході, швайцарцями та баварцями.

Багатомовний плавний перехід коронного краю до навколишніх сусідів, від Целе до Варажбину, від Любляни до Загреба, від Братислави до Праги, від Львова до Пряшева зник із політичних міркувань, власне, з метою відмежування від колишньої метрополії на основі національного самовияву.

Волею історії пояснюється існування мовно-невизначеного простору, в якому ми перебуваємо ось уже восьмий десяток років. Австрійці не виявили належної ретельности, як це зробили швайцарці з їхньою говіркою, – зате толерували місцеві особливості розмовної мови. Якщо у школі вчать читати і писати літературною німецькою мовою, то мислимо ми все ж по-австрійському.

І це всупереч або саме завдяки бабці з Богемії, дядечкові та тітонці зі Словенії чи Хорватії. Мова сусідів була і залишається для нас певною мірою недосяжною.

Жодною іншою мовою не буває так складно висловитися, як власне мовою, каже Карл Краус.

Після тривалого перебування в Еспанії, Італії, Нідерландах і Федеративній Республіці Німеччині я дійшов висновку, що хоча ми і змушені писати і розмовляти з акцентом німецькою мовою, проте наше спілкування прикрашаємо особливостями таки нашої ментальности породженої багатонаціональною державою, що простиралася від Львова до Рагузи і подарувала австрійцям справжнє розмаїття різних рис.

У царині красного письменства ми плекаємо традиції цісарсько-королівської держави, якими живе вся сучасна австрійська література – чи то з почуття сантименту, чи просто від затятости у відстоюванні або відкиданні великої сусідки Німеччини.

Сучасне та минуле. Досить слабкого подмуху на сучасне – наче на пір’ячко гусяче,– і минуле стає помітним, неторкнене, мовби чиста білина на теплому пташиному черевці.

Причетність. Один із найпаскудніших людських нахилів: бажання бути причетним бодай до чогось. (Гайміто фон Додерер.)

Звичайно, все можна обернути на протилежне. Сучасна Австрія тримається так, буцім усе належить саме їй.

Поряд зі староавстрійською літературою на літературу новітню вплинули насамперед Фріц Маутнер і Людвіґ Вітґенштайн, Алексіс Майнонґ, який заснував Ґрацьку психологічну школу, лицар фон Захер-Мазох.

Якщо я прагну сягнути вершин мовної критики, найважливішого заняття мислячої людини, то мушу крок за кроком знищити мову позаду, попереду і в собі, мушу потрощити кожен щабель драбини, на яку стану. Той, кому заманеться піти слідом, нехай змайструє ті щаблі знову, казав Фріц Маутнер.

Мої речення пояснюють таким чином, що той, хто мене розуміє, визнає їх зрештою нісенітними, тільки-но вибереться по них, на них, із них (він мусить, так би мовити, вибравшись драбиною нагору, її ж відкинути.) Людвіґ Вітґенштайн.

Обидвоє, отже, твердять, що мова, німецька теж, не може охопити дійсности.

Чи мали вони на увазі австрійську мову, чи, либонь, німецьку мову поетів і мислителів?

Вони мали на увазі мову як таку.

Стосовно літератури це означає, що вона годиться для творення нових світів та реалій, але описати зовнішній світ нездатна.

Тобто, австрійська література, хай там під яким впливом вона б не перебувала, схильна, як і будь-яка інша, не до відображення дійсности, а до ведення гри з реальністю.

На відміну від Австрії і згідно з основними засадами німецького світогляду та духовности, слово становить засіб пізнання зовнішньої і внутрішньої дійсности. Втім, завдання літератури полягає у створенні пам’яток культури й осягненні того, що розмовною мовою осягнути годі.

Зате австрійський світогляд добровільно чи несамохіть покоїться на традиціях велетенської імперії, що охоплювала Центральну Европу від України до Далмації, насолоджуючись status quo мовної невизначености і садомазохістично його тематизуючи.

Зрозуміло, що мовна поведінка чи то австрійців, чи німців, чи швайцарців перебуває у міцному зв’язку з ментальністю відповідної країни, яка зникає за нормативними компендіумами.

Перебираючи подумки різних авторів, я врешті усвідомлюю, що література постійно поповнюється саме завдяки мовно-невизначеним зонам: Горват, Брод, Зайко, Вайнер, Перутц, Рот, Захер-Мазох, Зойфер – ось бодай декілька прикладів.

Австрійця від німців відрізняє спільна мова, каже Краус.

Гуґо фон Гофмансталь іронізує: Німець відзначається небувалою діловитістю і поверховим зв’язком із речами. Ми не маємо новітньої літератури, окрім Ґьоте та іже з ним.

А Ґрільпарцер, Нестрой, Музіль, Кафка, Додерер, Шніцлер?

Ніщо в порівнянні з Ґьоте.

Текст можна вважати досконалим, якщо він задовольняє запити читача й автора. Кожний, хто зацікавився якоюсь ідеєю, повинен відмовитися від гри з нормативними предикатами. Ставлення окремої людини до літератури та мови пов’язане з бажанням і жагою – синонімами зацікавлення і утіхи від читання. Очевидно, що ця жага – сама облуда: як в автора, так і в читача. Тут бізнес, успіх, суспільний вплив, там загравання, дрібна перевага в соціальній ієрархії. Більшість людей помилково гадають, що, позаяк літературний текст є, він має бути для чогось; написане існує передусім не для чогось, а для когось. Для автора і читача. Якщо читачеві не до пари змагатися з автором, то він може вважати літературний текст, скажімо, добрим або непотрібним, поганим або потрібним, але не таким, яким його творив автор.

Ми вклякаємо перед картиною, віршем, музикою лише тоді, коли бодай одне слово, одна деталь, один звук суголосний толоці мрій та спогадів, казав Ріхард Ваґнер, паризький чех.

Австрійська література доводить насамперед власне існування. Не більше. Незалежно від того, добра вона, чи погана. Її відмінність від німецької літератури не така вже й суттєва, адже схильність літератури до ретельного викладу подій – така ж особливість, як і прив’язаність до мови, врахування традицій монархії з її обширами від Галичини і до Далмації, як і розмаїття ментальностей, яке стало австрійським надбанням.

Утім, сприйняття дійсности навіть у межах Австрії різне, хай то буде Яндль, Йозеф Рот, Бахманн, Ґрубер чи Окопенко. Можливо, воно подібне на сприйняття дійсности Францом Моном, Йоганнесом Шенком, Ґюнтером Бруно Фуксом чи Паулем Вюром. Таким самим неймовірним? Може, якимось іншим? У кожному разі літературним. Кому, як не Ґрасові знати, що дійсне, а що ні: кому, як не Зюскіндові або Кемповському. Чи Джонові Апдайку. Хай успіх розсудить. Якщо його можна вважати критерієм. Інша дійсність, власне, і є іншою.

Reinhard Priessnitz:

der blaue/ dass das zu schreibende ein anderes waere, so wie das andere das zu schreibende ist,/wie es auch beginne,dem gleichenden zu lauten; laufen, dass das zu schreibende/dieses sei, anders als sei,das dieses/so anders beginne, stets gleich, lautend:/dieses zu schreibende waere,anders begonnen,/ eines anderen lauf, dass das laufende stete/ andere,das dieses sei, gleichlautend waere,/dem anderen als zu schrebbendes zulaufend,/ als beginnendes,anders zu sein, gleich laut/ stets, des andern stille, dass das begonnene/ das anders zu schreiben sei, das von beginn, als des anderen/laut, dieses: dass das andere ein zu schreibendes/ waere, so wie das zu schreibende der beginn/ eines anderen ist, das diesem gleich sei,/ anders: schreiben laufe als anderes, anderem zu,/das, waere es dieses, das so laufende schreibe.

Переклад Тимофія Гавриліва