Отто фон ГабсбурґУкраїна також належить до Середньої ЕвропиОлег Заячківський: Ваша Високосте пане фон Габсбурґ, починаючи з останніх десятиліть ХIII і завершуючи першими десятиліттями ХХ сторіччя, тобто майже шість з половиною сторіч, правлячий рід Габсбурґів був однією з наймогутніших правлячих династій Европи. Якщо уважно поглянути на Ваше родове дерево, то складається враження, ніби воно увібрало всю шляхетну кров Европи. Не випадковим є, звичайно, і те, що жодному іншому правлячому дому не служили століттями так багато різних европейських націй. Чи не вбачаєте Ви тут зв’язку між шлюбами монарших осіб і державною владою? Отто фон Габсбурґ: Певно, що так, тільки не державною владою, а співробітництвом націй. Завдяки цим шлюбним зв’язкам були створені всі передумови для належної співпраці, що на довший час об’єднала чимало різних народів. Нині ж це могло б відбуватися в інших формах, скажімо, через право націй на самовизначення. О.З.: Чи існує для Вас культ предків? О.ф.Г.: Ні. Властиво, є кілька предків, перед котрими я глибоко схиляюсь, адже вони є для нас визначними історичними особами, та це аж ніяк не означає, що з них слід робити якийсь культ. О.З.: То чиє ж життя й правління є для Вас взірцем? О.ф.Г.: Їх троє. Перший – Фридрих III (1415-1493. – О. З.), одна з найневідоміших і найнепопулярніших історичних постатей. Однак детальніший розгляд його владарювання свідчить, що свого часу він прийняв рішення, які були втілені в життя набагато пізніше, вже після його смерти. Якщо Габсбурґи чогось і досягли, то цим вони повинні завдячувати передовсім Фридрихові III, який до того ж був ще й великим миротворцем. Він, як писав Еміль Францен у “Історіїї німців”, переміг усіх своїх ворогів уже хоча б тим, що пережив їх усіх. Другий був Карл V (1500-1558. – О. З.), про котрого я написав книжку. А третій – Леопольд II (1747-1792. – О. З.), який після занадто поквапливих указів імператора Йозефа II зумів за два роки відновити суспільну рівновагу, провів необхідні реформи, відмовившись натомість від тих заходів, що їм населення чинило опір. О.З.: Поговорімо про цісарсько-королівську монархію... О.ф.Г.: Передовсім хочу наголосити на тому, що це була єдина наднаціональна форма існування. Знайшовши своє місце в такому багатонаціональному суспільстві, всі національності вважали його своїм рідним домом. Зрештою, ось Вам і переконливий доказ: навіть на останньому етапі свого існування Австро-Угорщина, незважаючи на воєнні лихоліття, ще більш як чотири роки зберігала державну цілісність. О.З.: Як уродженця Галичини мене, природно, цікавив би Ваш погляд на роль цього коронного краю в імперії. О.ф.Г.: Це був вельми важливий коронний край, де, по-перше, тамтешнім полякам було надано змогу зберегти себе й свою культуру, створити польський триб життя, який, наприклад, у Росії та Прусії був майже викоренений. А по-друге, самі українці відігравали роль куди значнішу, ніж про це відомо широкому загалу. Наприклад, у галузі охорони здоров’я. Маловідомим є той факт, що в старій Дунайській монархії міністром охорони здоров’я часто бував українець, бо українці ліпше зналися на цій справі. Населення, де переважали українці, було досить-таки лояльне, надто у Східній Галичині й на Буковині. На цих теренах панував загальнонаціональний австрійський дух, хоча слід зазначити, що й гебреї відігравали в суспільстві чималу роль. О.З.: Статистичні дані свідчать про те, що на початку ХХ століття із загальної кількости рутенців (читай: українців), які жили в Галичині, понад 90 відсотків населення були зайняті в сільському господарстві й лише 2 відсотки - у промисловості. Отже, Галичина була однією із житниць імперії. У час існування Радянського Союзу Україну вважали найбільшою житницею цієї держави. Чи не можна, з уваги на ці історичні паралелі, говорити про українців як націю селюків? Якщо так, то чи має це хуторянство загальнонаціональний характер, сформований певними історичними подіями, чи це, радше, - доля кожної промислово відсталої нації? О.ф.Г.: Я б не сказав “промислово відсталої”, позаяк здібності українців у галузі техніки були неабиякими. Так, звісно, селянство існувало, бо, по-перше, були ґрунти, придатні для обробітку. По-друге, деякі національності, особливо, скажімо, гебреї, були зайняті переважно в міському господарстві. Натомістьукраїнці виявили велику працелюбність, що й дало згодом свої плоди. Адже добре відомо, коли суспільні механізми йдуть шкереберть, виживає той, хто виробляє продукти харчування. О.З.: В останні роки свого життя, на острові Святої Елени, Наполеон писав у заповіті: “Існують прагнення народів, і рано чи пізно ці прагнення необхідно задовольняти. До цієї мети треба прагнути!” Наскільки слова корсиканця, на Вашу думку, відповідають подіям 1918 - 1919 років у Австро-Угорщині? О.ф.Г.: Цілковитої відповідности я тут не бачу. Звісно, слід було чимало перебудувати в Австро-Угорщині, але, з іншого боку, великої напруги в суспільстві не було. Народи прагнули зберегти власну багатонацінальну державу під час першої світової війни, і це прагнення було куди більшим, аніж це видавалося ззовні. Візьмімо, наприклад, чехів. Часто говорилося про те, що вони найдужче хотіли вийти зі складу імперії. Однак наведу Вам два приклади. Частина Празького полку №28 переметнулася до росіян. Після цього полк було розформовано. І от мій батько, зійшовши на трон, на знак довіри відновив цей полк, який згодом особливо відзначився під час війни. А ось Вам і другий приклад: син президента Масарика, Ян Масарик, деякий час був міністром закордонних справ уряду Чехо-Словаччини на еміґрації. І коли 1941 року я вперше зустрів його в США, він підійшов до мене й на повен голос промовив: “Знайте ж: я не був зрадником, адже 4 листопада 1918 року я ще боровся за Австро-Угорщину”. О.З.: Наприкінці другого десятиліття розпалася цісарсько-королівська монархія. На початку 90-х років перестав існувати Радянський Союз. Чи не бачите Ви подібности між цими державами? О.ф.Г.: Ні, жодної. Радянський Союз був цілком інакшою державою, а стара цісарсько-королівська монархія зростала поволі, надаючи власним народам різні свободи. Це була держава, яку з повним правом можна назвати ліберальною, тоді як Радянський Союз вважався, поза всяким сумнівом, тоталітарним. Ще донедавна, в епоху деколонізації, він був останньою великою колоніяльною імперією, спадкоємицею якої залишається сучасна Росія. О.З.: А як Ви оцінюєте східноевропейські політичні події останніх років? О.ф.Г.: Я вважаю їх позитивними, оскільки багато народів Східної Европи здобули собі право на самовизначення. Зроблено ще далеко не все, та й не все, на жаль, відбувалося так, як воно могло би бути. Більшість західних політиків виявилася не готова до такого розвитку подій. Більше того, вони не вірили в розпад Радянського Союзу. О.З.: Новостворені держави намагаються йти шляхом західноевропейської демократії. Чи можна вже нині говорити про остаточне зближення між Західною та Східною Европами? О.ф.Г.: Передовсім я хотів би наголосити на тому, що існують не тільки Західна й Східна Европи, є також Середня Европа, і забувати цього не варто. Зрештою, Україна також належить до Середньої Европи. Східна Европа - це десь там, це Росія. Великим моральним чи швидше інтелектуальним здобутком Радянського Союзу було те, що він змусив Захід говорити про Західну й Східну Европи, геть забуваючи про її середню частину. Тож одним із найважливіших завдань останніх років було, властиво, відновити поняття середньоевропейськости. Одужання Середньої Европи триватиме, гадаю, не так уже й довго. Та хоч і зроблено для цього чимало, а проте остаточна ліквідація уламків тоталітаризму потребуватиме значних зусиль. О.З.: Ваша Високосте, Ви член Европейського парляменту. Як, на Вашу думку, виглядатиме майбутнє Европи? О.ф.Г.: Події розвиватимуться повільно, і це я вважаю закономірним. Европа повинна рости, як дерево, а не бути спорудженою, як американський хмарочос. Бо що більше коренів має дерево, тим воно сильніше. Тож Европу треба плекати, як дерево. Це й буде великим завданням для наступних двох-трьох поколінь. О.З.: Що Ви розумієте під поняттям “культура”? О.ф.Г.: Під “культурою” я розумію багато чого: релігію, мову, вміння спілкуватися, почуття прекрасного. Візьмімо, наприклад, релігію. Нашим, европейським, містам притаманні собори й церкви, містам же інших континентів - велетенські банківські будівлі та адміністративні хмарочоси. А по-друге, мова. Якби ж ми хоч наполовину зберегли наші мови! Адже ми в небезпеці, і це нам треба добре усвідомити! Міжнародний ринок накидає Европі огидний мовний покруч - спотворену англійську, яку французи називають “le Franglais”. Цього руйнівного впливу зазнають й інші европейські мови. Гадаю, це вельми гостра проблема, позаяк кожен народ живе у своїй мові. Захист і збереження европейських мов - ось одне з головних наших завдань. О.З.: Ваші улюблені письменники... О.ф.Г.: Найбільше мене цікавить угорська література. У ній є чимало дивовижних поетів, як-от Янош Арань, Йожеф Етвьош чи, скажімо, Шандор Петьофі. Однак і в Східній Галичині є також чудові письменники. Наприклад, Йозеф Рот. Адже цей великий майстер німецького красного письменства походить, як відомо, зі Східної Галичини. Звідти ж і Филип Менцель, Уриєль Бирнбаум та ще кілька гарних, але, на жаль, так мало знаних у німецькомовних країнах письменників. О.З.: Ви є автором численних публікацій і книжок. То ким вважаєте себе насамперед - публіцистом чи політиком? О.ф.Г.: І публіцистом, і політиком. Суттєвої різниці між ними не бачу. О.З.: Яку роль відіграє у Вашому житті художня література? О.ф.Г.: Надзвичайно важливу. Література формує нашу мову, мовлення, добрий смак. Тому я виступаю проти того, щоб у наших школах вивчали якусь псевдолітературу. Треба повернутися до класики! І ще одне. Треба чинити опір навалі чужоземних слів! Адже нам слід навчитися знову розмовляти гарною, чистою мовою. Завдання це не з легких, але я вірю в успіх. О.З.: Чи Ви маєте на увазі якусь вибрану мову? О.ф.Г.: Ні, йдеться про національні мови. В Европі мусить панувати розмаїття мов, де кожна з них мала б своє призначення. Можливо, в майбутньому - вже після моєї смерти - справа таки дійде до розподілу мов, тобто певні мови вживатимуться в певних сферах життя. Не зайвим було б зберегти різноманіття мов, у тому числі й малих, позаяк малі мови - це теж частина нашої загальної культури. О.З.: А як же бути з тими европейськими малими мовами, яким загрожує цілковите зникнення? О.ф.Г.: Ми робимо все, аби не допустити цього й дати їм нове життя. У наш час виринають із забуття малі мови - відгомін епохи великого переселення народів, як-от у Північній Італії чи, наприклад, у Франції, де знову постає вже майже забута південнофранцузька мова. Тобто кожну мову можна відродити, якщо докласти бодай трохи зусиль. О.З.: І наприкінці нашої розмови повернімося знову до політики. Вас вважають одним із провідних европейських політиків сучасности. Мені цікаво знати, що найбільше визначало Вашу політичну свідомість упродовж останніх десятиліть? О.ф.Г.: Наріжним каменем усієї моєї політичної діяльности була і залишається ідея християнського паневропеїзму, тобто об’єднання Европи на християнських засадах. На цю тему я виголосив не одну промову й написав низку книжок, як-от “Вибираючи Европу“ (1953. – О.З.), “Ідея Европи як можливість свободи“ (1976. – О.З.), “Европа як ґарант свободи“ (1980. – О.З.). О.З.: Ваша Високосте, дозвольте мені подякувати за це змістовне інтерв’ю. |
ч
|
|||