Від редакції

Процеси, що протікають у Середній та Середньо-Східній Европі у посткомуністичну епоху, змусили як об’єктів цього процесу, так і його суб’єктів задуматися над концепцією розвитку всього цього реґіону. Ба – навіть більше: осмислити його специфіку, межі та структуру. Що є Середньою Европою – простір від Одри по Сян, чи від Рейну по Дніпро? Від Кракова по Любляну, чи від Ґданська по Сараєво? І чи більш менш не окреслюються межі цієї Середньої Европи так званим пост-австрійським культурно-політичним простором, що після розвалу імперії ще й досі шукає свого самовизначення? Бо все одно починати, як завжди, приходиться від історії. Причому як історії задавнілих конфліктів, так і історії якнайтісніших зв’язків чи навіть фактичного симбіозу багатьох народів.

Тому для людей, що займаються цією тематикою, неминучим є вихід на проблематику так званої Дунайської імперії, монархії Габсбурґів, яка багато в чому наперед задала алгоритми процесів, що відбуваються в цьому реґіоні зараз. Перетворившись у відносно ліберальну, толерантну (як на той час) державу, вона дала змогу в своїх рамках дозріти багатьом народам і навіть націям до незалежного культурного, а потім і політичного життя. Тогочасного розквіту високої і трагічної культури досягнути Середня Европа не може і досі, попри те, що чи не всі її народи здобулися на свою національну незалежність. Імперія часу упадку дала достатньо можливостей для створення самостійних політико-культурних орґанізмів молодих націй, однак на жаль не передала цим молодим суб’єктам світової політики своєї толерантности ( яка, зрештою, могла бути насправді результатом чи виявом її політичної неспроможності).

Разом з тим мусимо згодитися, що їй не вдалося трансформуватися з держави двох (австрійського та угорського) народів у справжню конфедерацію, з більшою роллю слов’янської компоненти, що вже тоді складала більшість населення імперії. І в цьому вона в чомусь знову ж повторила сумну долю Речі Посполитої двох народів.

Обставини склалися так, що імперія просто розійшлася. Залишилася “німецькомовна“ чи “альпійська“ Австрійська Республіка, яка ще мусила визначити свою роль у новому світі після першої світової війни. Потрібно було вибудувати нову ідеологію державного існування. Однак в умовах тогочасної економічної кризи, травмованої постімперської свідомості та тиску з боку гітлерівської Німеччини, Австрійська Республіка зазнає другого в цьому сторіччі трагічного удару – аншлюсу – її поглинає Третій Рейх.

На таку ж долю приречені і молоді національні держави, що постали на руїнах старої імперії. У них не вистачає ні політичної прозорливості, ні волі творити на цих руїнах структури, що ґарантували б спільну безпеку. Розсварені поміж собою невеличкі держави не можуть ґарантувати ні безпеки, ні справжнього (чи не “імперського“?) розквіту культури. Ненависть до сусіда перевершує інстинкт самозбереження. Тому в Середній Европі утворюється політичний та військовий вакуум малих і немічних держав, що неминуче мусив бути заповненим чи зі сходу комуністичним СРСР чи з заходу фашистським Третім Рейхом. Що і сталося.

Щось подібне можемо спостерігати і сьогодні. Невдачі інтеґраційних зусиль Вишеградської Трійки/Четвірки чи Центрально-Европейської ініціативи знову засвідчують недалекоглядний дрібний егоїзм та дрібничковий націоналізм ще не зовсім дозрілих націй. Кожен прагне добігти до омріяної Спільної Европи чи НАТО поодинці, забуваючи про інших, кидаючи їх на півдорозі, пробуючи вискочити з реалій, які і називаються існуванням у Середній Европі. І врешті-решт забуваючи про свій справжній інтерес, інтерес не на день і не на рік, а на перспективу набагато більшу. Чи справді всерйоз гадають політики одним розчерком пера на якомусь документі одноразово все це перемінити?

І разом з тим, яка роль у всьому цьому процесі України? Чи й вона також хоче ввійти до тієї ілюзорної Середньої Европи, якій до цього часу так і не судилося стати чимось дійсно самостійним та самовизначеним? Вирозумілої відповіді на це запитання немає й досі, хоча бажання грати в ній свою роль вже було задеклароване. Однак чи не перетвориться Україна, вслід за Росією, в її сателіта та евро-азійського кентавра з його одвічним конфліктом як з самим собою, так і з всім оточуючим світом – як европейським так і азійським?

Що ж маємо робити? Загоювати рани, так як чехи з німцями останнім замиренням? Напевно так. Однак чи вичерпує воно всі складні проблеми? Вибачати один одному? Теж, напевне, так. Скажімо з поляками по двох кривавих війнах вже в цьому сторіччі. Але разом з тим і активно будувати нове. Причому будувати його тут у тій Середній Европі, де ми живемо, а не в чужих геополітичних просторах та пасьянсах, якщо не хочемо повторення все тієї ж старої історії з “розподілами сфер впливу“, що вже не раз проходили по наших долях.