про нас пишуть:

Серед незлічених українських видань, що з’являються і зникають на наших очах завдяки благословенній свободі слова та відсутності до них будь-чиєї уваги, культурологічний “нерегулярник” під екзотичною назвою “Ї” виявився на диво живучим. Започаткований 1989 року групою молодих львів’ян як видання суто андеґраундне, себто в тогочасних термінах “нелегальне”, альманах щасливо пережив “перебудову” Союзу, і, здається, непогано дає собі раду з “розбудовою” України.

Сама назва часопису є, ймовірно, даниною андеґраундній екстравагантності. Вона може вказувати на “найбільш українську”, себто відсутню в інших кириличних алфавітах, літеру; а може бути й прямою алюзією до популярного десять років тому вірша Івана Малковича “Напучування сільського вчителя”, що його тоді ж таки перетворив на пісню Віктор Морозов. Не виключено також, що назва “Ї” є концептуальним переосмисленням звичайного “і” як символу однозначності й остаточності. Поставити крапки над “і” означає з’ясувати все до кінця і припинити подальшу дискусію. Поставити, натомість, над і двокрапку означає визнати неостаточність даного “крапкування” і можливість чи, навіть, необхідність продовження розмови.

Хоч би там як, а на сьогодні вийшло вісім чисел часопису: п’ять самвидавних, виготовлених на ксероксі й акуратно підшитих та оформлених добротною графікою; і три “офіційних”, себто легальних, вибагливо змакетованих, видрукованих на якісному, явно не совдепівському, папері і так само якісно проілюстрованих кольоровими репродукціями, кожна з яких вручну вклеєна на відповідну сторінку. Тираж видання не вказано, але з усього видно, що він і сьогодні не набагато більший, ніж у старі добрі самвидавні часи. В кожнім разі, ми даремно будемо шукати його по кіосках, книгарнях, бібліотеках та каталогах нашої коханої Укрпошти.

У певному сенсі, це видання-привид, щось на зразок легендарної “Правди”, яку Сталін, кажуть, друкував у одному примірнику спеціально для Леніна, аби не розстроювати вмираючого вождя сумними новинами. Альманах “Ї”, щоправда, новинами не переймається, як, власне кажучи, і здоров’ям вождів. Його послання в іншому: культурологічний часопис не може й не мусить бути масовим; це видання для “своїх” – для покликаних, а не скликаних; фактично, це продовження самвидаву, тільки з кращим технічним і спонсорським забезпеченням.

“Самвидавність”, проте, суттєво обмежує можливості альманаху – і то не лише в суспільстві, якому, правду кажучи, й діла немає до подібних видань, а й у значно вужчих середовищах інтелектуальних еліт, які, незважаючи ні на що, не є в Україні аж настільки вузькими і настільки взаємопов’язаними, як це можливо, здається видавцям альманаху, а відтак і амбітне завдання, сформульоване редакцією часопису “Ї”, виглядає проблематично: “Ми мусимо, з одного боку, інтеґруватися в евпропейську, чи ширше – світову новочасну ментальність, освоїти, тобто пережити і в культурі, і в мові, причому екстерном, усе це, як сказав би Геґель, “саморозгортання духу”. А з другого боку, ми повинні зберегти своє лице чи, якщо бути точнішим, знайти своє лице, витворити свою культуру, свою духовність. Без цього кожен наш рух, чи то політичний, чи культурний, веде у безвість чи глухий кут ортодоксії”.

Поки що “ортодоксія” справді домінує в українській культурі, принаймні в її поверхневій, найвидимішій частині, успішно штовхаючи всю культуру, якщо й не в “безвість”, то в досить понуре етно-культурне ґето. “Культурологічна” самоізоляція виглядає в такому контексті доволі гарним, але малоефективним жестом. Якщо перші п’ять чисел “Ї” ще могли функціонувати у самвидавному режимі, претендуючи на “осмислення й презентацію сучасного мислительного процесу на Україні”, зокрема за рахунок включення в нього тих нуртів, “які бродили і бродять по підвалах, піддашшях та кухнях”, то останні три випуски потребували б уже ширшого виходу й розголосу, заміряючись подати “панораму сучасної філософської думки як на Заході, так і на Сході” й навчати нас, грішних, “самих основ мислення”.

Не вважаючи три останні випуски “Ї” бездоганними, все ж наважимось стверджувати, що вони заслуговують значно кращої долі, ніж та “широка популярність у вузькому колі”, на яку їх до певної міри прирікає сама редакція, але ще більшою мірою – загальна культурна ситуація в Україні. Перший легальний номер часопису “Ї” (№6, 1995) присвячений проблемам Европи та европейства і місця України в цьому контексті. Другий (№7, 1996) – українсько-російським взаєминам та спадщині Візантії. Третій, найновіший (№8, 1996) – проблемам єврейства, з певною увагою не лише до українсько-єврейських стосунків, а й до ширших історико-культурних паралелей і розбіжностей у долі двох народів.

Стилізовані портрети цісаря Франца-Йосифа, гетьмана Скоропадського та ідеолога сіонізму Володимира Жаботинського на обкладинках відповідних чисел вказують на специфічно український ключ до окресленої проблематики. У першому випадку – це спадок Австро-Угорщини і “центрально-европейська” приналежність Галичини. У другому – трагічна розщепленість України “між Окцидентом та Візантією”, між Европою та Евразією, “двоїстість”, сказати б, української душі. А в третьому – це уроки модерного єврейського націоналізму і нелегкий, а тому особливо важливий досвід українсько-єврейського порозуміння.

В кожному номері є щонайменше десяток добрих текстів і принаймні кілька – блискучих, на зразок класичної статті Мілана Кундери “Трагедія Центральної Европи” чи недостатньо знаної у нас публікації Олександра Ахієзера в “Дружбе народов” (№11, 1993) “Росія – кризова точка світової історії”. Іноді найсильнішими текстами номера виявляються тексти безмежно далекі, здавалося б, від наших актуальних проблем – як герменевтична праця Ґадамера про “Дуїнянські елегії” Рільке чи, скажімо, дотепний погляд на “дві концепції вибраности”, китайську і гебрейську, в статті ізраїльського культуролога В.Росмана. Або – зовсім езотеричне з’ясування специфіки єврейського мовомислення через функціональну специфіку одного-єдиного слова “існувати” в семітських та індоевропейських мовах, запропоноване російським ученим Іллею Дворкіним.

Єдине, чого справді не вистачає усім згаданим номерам, – це сучасної української есеїстики на рівні вміщених там-таки текстів Гессе ““Брати Карамазови” чи кінець Европи”, Ґомбровича (фраґменти “Щоденника”), Бубера “Гебрейство та людство”, Еліота “Три значення слова культура”. На “конкурентному” рівні перебуває, здається, лише Тарас Возняк – філософ і культуролог, шанувальник і перекладач Гайдеґґера, натхненник і головний редактор часопису. Втім, чудова “конфліктологічна” студія Мирослава Мариновича в останньому номері, як і виступ Костянтина Сігова та кількох молодших авторів перед тим, показують, що українська культура не така вже й спустошена та неконкурентоспроможна. Щоб використати, однак, її потенції, часопис “Ї” мусив би відмовитись від своєї напівсамвидавності й позачасовості, погано, до речі, сумісної з поняттям “часопису”, і спробувати все-таки більше покластися на культурницькі сили по всій Україні.

А поки що маємо досить гарну річ у собі, чудову як на вузьке редакційне коло й цілком пристойну як на ширше коло львівської інтелігенції, а проте марґінальну і малозначущу, на жаль, у понурому і, власне, ще не існуючому загальноукраїнському контексті.