№77 25.04.2002«День»

Ретроспективний futuryzm

Журнал «Ї» про європейський федералізм та українську латиницю

Ігор ОСТРОВСЬКИЙ, «День»

Незалежний культурологічний часопис «Ї» презентував свій останній у часі друкований номер. Стрижневою темою випуску стала «Федеративна Республіка Україна», або радше «Bundesrepublik Ukraine». На теорію федеративності державного устрою нанизалися дотичні дослідження: «класифікування федерацій», історія та практика європейського федералізму, делегування влади центрами, «перспективи регіональної політики України», можливість «проекту westukraina.eu» тощо. Культовий галицький часопис також пропонує перманентно мусовану й дуже популярну у певних колах дискусію щодо впровадження в українській мові латинки. Хоча тут, як на мене, насамперед треба провести елементарний мовний «лікнеп» — впевнений, якщо на вулицях українських міст провести опитування на тему, чи розрізняють наші громадяни власне українську мову та використовуване нею письмо, 99 відсотків впевнено відрапортує, що це одне й те ж саме. Кирилиця, латиниця, арабська в’язь чи ієрогліфи — насправді методи письмової передачі мови люди переважно ідентифікують із самою мовною практикою. І якщо у час виникнення певного письма це твердження можна було б із натяжкою визнати правильним, то у новій історії все переплуталося: мови й абетки, «рідне» й запозичене. Отож, для шанованої більшості громадян слова «українська» та «кирилиця» — не те що синоніми, а сіамські близнюки, життя одного з яких годі уявити без унісонної діяльності другого.

На презентації, що пройшла в Актовій залі НаУКМА, зібравши чимало зацікавленої столичної публіки, багато йшлося про гіперцентралізацію сучасної української політичної системи, що накладається не тільки на схеми стосунків владної вертикалі, а й на економічну картину — йдеться про диспропорцію інвестицій у громадянина. Центр все концентрує у своїх руках: у розрахунку на одного киянина припадає стільки ж вкладених грошей, як на десяток жителів такого собі «середнього» обласного центру, не кажучи про районні і т.д. Концентрує і закопує, наприклад, на осоромленому майдані Незалежності. У своїй вступній статті головний редактор «Ї» Тарас Возняк пише: «і досі питання зміни меж між двома сільськими радами вирішує Верховна Рада України». Пан Возняк доходить висновку, що «в країні утворилося декілька диспропорцій та протиріч: між центром та регіонами, між різними гілками влади, між надбагатою мізерною меншістю та жебрацьким загалом...» До речі, електронна версія журналу (www.ji.lviv.ua) набагато повніша та значно випереджає друковані числа — вже сьогодні можна читати прецікавий номер про молодіжні субкультури.

Вищезгадані розломи призводять до такого «дивного явища», як галицький сепаратизм. Втім, «Ї» чудово усвідомлює, що «зараз це чиста утопія і навіть загроза». Однак ідея федеративності не покидає дум палких галичан. Федеральних держав у світі всього зо два десятки, але «саме вони створюють 80% світового валового продукту». Може, й Україні варто з часом долучитися до цього шанованого клубу? — питає «Ї».

Як приклад та зразок не такої вже й далекої від нас європейської практики, авторами розглядається німецький федералізм, що свого часу був накинутий німцям спільними зусиллями американців та французів, однак органічно вписався в особливості германського менталітету, скріпивши історичну роздрібленість німців в єдиній міцній демократичній державі. Не оминули й багатий російський досвід федералізації. Як омріяний ідеал, журнал розглядає «еталонний» (швейцарський) федералізм. Втім, у підсумковому абзаці автор вміщує дуже тверезу постановку та відповідь на питання: «Що ж все-таки утримує цю єдність різноманіття 26-и кантонів і напівкантонів з їхніми власними парламентськими, виконавчими, судовими та податковими структурами і нормами?.. Географія, спільна історія, традиції, незрівнянно вищий добробут всіх і кожного (у порівнянні з відповідними показниками довколишнього європейського моря), окремість, нейтралітет? Вочевидь — всі перелічені фактори разом, помножені на свободу і федералізм, — речі, які для багатьох європейських і світових теорій та практик виявилися взаємовиключними».

«Латинська» тематика починається матеріалом Михайла Драгоманова «Передмова до «Kobzar’a» Т. Шевченка» (1880 рік), який припускає, що «dumka pysaty po rusky latynskymy literamy sama po sobi cilkom ne zla» (слова «ро rusky» означають «по- руськи» — не плутати з російською; трохи далі поет теж названий русином). Додамо також, що вже навіть на той час далеко не нова (латинку вживали козацькі гетьмани, у цьому ж полягав один із перших проектів власне української абетки — Йосип Лозинський, 1834 рік — та ще безліч спроб навіть у радянський час). Драгоманов аргументує, що «цими літерами пишуть найсвітліші народи: італійці, французи, англійці, німці й інші» (транслітерація авт.) До них він також додає слов’ян: поляків, чехів, словаків, хорватів тощо. Продовжує тему матеріал Ігоря Чорновола «Латинка в українському правописі: ретроспектива й perspektyva». Автор констатує: «сьогодні ні в кого з кваліфікованих соціологів не викликає сумніву, що саме духовність визначає буття суспільства. Власне кирилиця є однією з основних підстав сучасної української культури, яка впевнено забезпечує їй місце у просторі російської православної цивілізації... Тому упровадження латинки гарантувало б певніше майбутнє не лише українській національній ідентичності, а і змінило «багатовекторність» сучасної української ментальності на один вектор: європейський» (транслітерація авт.) Підкріплює свої позиції автор прикладами впровадження латинки в Татарстані, Казахстані та відродженню в Азербайджані. Втім, закінчення матеріалу позбавлене зайвої романтичності: «звичайно, латинка — не панацея»... Продовжено експеримент матеріалом Влодка Костирка «Ukrajinske doktrynerstvo i Halycyna», який теж набрано латиницею, а закінчують латинофільські викрутаси «Національні символи Галичини».

Трохи врівноважує номер текст російською мовою «Галицкие националисты и восточные конформисты». 23 номер «Ї» також вводить у свій контекст цілий ряд провідних українських мислителів: Драгоманова, Франка, Грушевського. Пропонуються їхні актуальні й досьогодні праці. На десерт часопис пропонує традиційно спостережливий та філософськи витончений есей Дмитра Корчинського «Київ» та чудові вірші закарпатського поета Петра Мідянки. Корчинський пише: «Немає на землі міста, більш пристосованого до поезії і найменш придатного для політики, ніж Київ... Київ — новий Єрусалим. Тут добре молитися, управляти звідси неможливо». Спираючись на історію, автор переконливо доводить свою думку. До всіх інших розломів додається ще й неадекватність центру. Що ж робити? Хоча, ні! — це вже десь звучало. Як робити?