про нас пишуть:

За останні десять років поняття “незалежність преси” та “культурологія” в Україні змінювались, трансформувались, піддавались переосмисленню, критиці, а найчастіше – використовувались як гарний окозамилювальний штамп. Але декларована часописом “Ї” “незалежність” та культурологічність”, здається, витримала випробування. В тому сенсі, що громадській недержавній організації, котра “займається проблемами культурології, політології, філософії”, вдалось знайти свій особливий погляд на “міжетнічні стосунки, цивілізаційні розлами, формування європейської ідентичності, сучасного політичного дискурсу”. Цитуючи авторезюме львівського квартальника, я не намагаюсь ані іронізувати, ані співати оди такому точному самовизначенню, моє завдання – роздивитись, як ця декларація про наміри працює в одному єдиному числі.

“Балканське” 15-те число часопису загострено сприймається не лише тому, що це висвітлюється не "прикордонна" ситуація, як це було раніше в часописі, але й завдяки дражливості теми війни та конфлікту, котрі світ пережив нещодавно і ставлення до якого не в останню чергу формується завдяки таким проектам різних часописів у різних країнах Європи. Тому принципи “незалежності погляду”, що його витворив і відшліфував "Ї" чи не єдиний в Україні, цікаві як своєрідний симптом сприйняття “ситуації на Балканах” не лише цією громадською організацією з центру Європи, себто – зі Львову.

Зрозуміло, що “Ї” не відображає позицію державну, урядову, корпоративну, бо вже давно навчився дистанціюватись від усіх тих, хто міг би використати його сторінки для своїх цілей. Це – і не приватна позиція провокаційного виклику, коли ведеться гра “за межами моралі”, і в число підбираються тексти, витворюючи образ такого собі далекого, але вельми притягального “театру військових дій”. Також “Ї” неможливо запідозрити в бажанні утвердитись в статусі авторитета, котрий дає слушні поради, потрохи “підсовуючи” навіть дуже інтелектуальному читачеві певні орієнтири. На мій погляд, “незалежність” часопису у ставленні до сучасних Балкан в тому, що він пробує витворювати раціональний, “холодний” погляд на “гарячі” проблеми. Звичайно, це “європоцентристський” погляд: практика стоїчного невтручання і бездієвості задля зменшення сторін конфлікту продиктувала, наприклад, відмову від редакторської передмови. Для цього числа – це стаття “Балканська рапсодія” Бориса Варга з Нови Саду, яка задає тон “відстороненню” від військово-політичних пристрастей в бік екзистенційних ситуацій, що їх породжує сучасна війна.

У 15 числі часопису навіть дещо з притиском пропедальована неможливість пристати на точку зору однієї з сторін конфлікту, хоча просербські уподобання все ж сильніше виражені навіть добором авторів. Таке декларування призводить до деякої втоми від читання цих блискучих публіцистичних статей, які вперше побачили світ у відомих західних газетах. Своєрідний “дайджест” преси редакційна колегія “Ї” намагалась відтінити перш за все високою літературою, подаючи образ “балканського способу існування” як колаж гримас та масок екзистенції, з їх масштабами співставлення глобального та інтимного, національного та соціального. Тут ми натрапляємо на масив текстів та інтерв’ю таких “велетів”, як Мілорад Павич (йому присвячено аж вісім матеріалів) або Данило Кіш (перекладено п’ять статей). Цікаво, що на обкладинці ми бачимо не їх фото, а зображення Іво Андрича, людини літньої, шанованої, але – “людини з минулого”. Хоча на сторінках часопису є лише декілька згадок про нього, складається враження, що в цій постаті редактори вбачають крупну зернь одного з багатьох балканських “вузлів”. А саме – феномену постюгославської літератури, значний інтерес до якої у всьому світі живиться саме ситуацією “конфлікту в енному ступені”, “війною на усіх рівнях свідомості”, невигойним протистоянням усіх проти всіх.

Пан Тарас Возняк, чиї уподобання, такт і досвід вчуваються в “Ї” попри те, що куратором цього числа є Іван Лучук, завжди вмів обирати для перекладу тексти “вершинні”, тим самим “омовлюючи” українським перекладом і найцікавіше, і найтяжче. Бо кожен переклад балансує на межі двох “образів світу”, а перекладач мусить здійснити нелегкий вибір, створюючи не адекват-підробку, а, скоріше – репродукцію з картини, з власними контрастами, колоритом та відтінками кольорів. Переклади, зроблені для “балканського” числа “Ї”, як мені здалося, роблять вибір в бік української, навіть “галиційської” образності, хоча й без “критичної маси” діалектизмів, котра вибудовує в свідомості читача абсолютно інші семантичні ряди. Коли, наприклад, читаєш сторінки, присвячені Софії Київській (Данило Кіш, “Механічні леви”, переклад Алли Татаренко), інтонація перекладу створює багатомірне іронічне віддзеркалення, коли навіть знаючи храм і відносячись до нього шанобливо-патріотично, неможливо не піддатись на енергію навмисного спотворення. Це – зачіпає, дратує, врешті, заставляє і знаходити “авторські помилки”, і перекладацькі перебільшення. Можливо, це вдалий “хід”, який розраховано “на злу рефлексію посвячених”, бо таки шкрябає і застрягає надовго образа “за нашу культуру”. І чи це не нове протистояння, не нова “рушниця”, котра поцілить в майбутнє? Культури, в першу чергу.

Феномен “Ї”, як на мене, у тому, що наскрізна цікавість до опису і аналізу конфліктів не призводить до поступової популяризації часопису. Цими текстами неможливо насолоджуватись, їх неможливо “використати” для цитування (хіба що як “інформацію для роздумів”), а те, як вони скомпоновані в окремі числа, не має ознак внутрішньої інтриги, сюжету, хеппіендового полегшення, тобто усього того, чим “беруть” масового читача. Напрошується запитання: “Хто, крім дуже невеликої частини інтелектуалів, які можуть відшукати “Ї” і передавати його з рук в руки, може скористатись цим прикладом?” Однією з ознак минаючих 90-х є розквіт “тусовочності”, появи багатьох “міжсобойчиків”, міні-колективів за інтересами, в яких людина пост-тоталітарна стверджувалась, зачасту конфліктуючи з представниками іншого клану, Сім’ї, групи, об’єднання. Читаючи “Ї”, розумієш, що ти до цього вузького кола не належиш. І навіть побоюєшся з ним спілкуватись. Маючи всі необхідні чесноти та достоїнства “української самосвідомості”, чи зніме “Ї” це узалежнення від елітарності (адже це є завданням і культурології, і конфліктології також) в найближчому майбутньому?