Книжник-review №6 (15) 2001

Дороговкази європейських правих

Костянтин Дикань

Комуністична практика тотальних заборон не лише альтернативної політичної діяльності, але й наукових досліджень різноманітних рухів і течій спричинила до того, що й по десятьох роках незалежності політики України плутаються у визначеннях назв суспільно-політичних доктрин, які сповідують вони самі, не кажучи вже про опонентів. Дискусії про те, кого віднести до “правих”, а кого до “лівих”, хто з них “кращий”, а хто “гірший” не вщухають.

Про існування Третього Шляху — Консервативної Революції — в Україні знають, мабуть, лише теоретики-політологи. Тим часом Ізраїль впевнено реалізує її певні аспекти, хоча саме до Консервативних Революціонерів відносять й італійських фашистів та німецьких нацистів. До якої ж політичної, ідеологічної, зрештою — світоглядної течії віднести українських інтегральних націоналістів з ОУН та її сучасних послідовників?

Після декількох десятиліть суцільних перемог партій соціал-демократичного спрямування, здається, настає доба повернення до правління правих партій. Її відкрила Австрійська партія свободи та її лідер, губернатор Каринтії Йорґ Гайдер. Тридцятилітньому правлінню однієї з найстаріших соціал-демократичних партій Європи — австрійської — покладено край. Хто ж вони, європейські праві та нові праві? Що спільного між ними і фашистами, та чим вони різняться? Який зв'язок між ультраправими та лівацькими угрупованнями?

Чи є в Україні партії правого спрямування? Які принципи сповідують і за що борються? Що очікує нас у випадку їхнього приходу до влади?

Щоб знайти відповіді на ці, зовсім не прості запитання, можна прочитати одну чи декілька ґрунтовних монографій, а можна взяти збірку статей. Останні, щоправда, внаслідок обмеженості обсягів, хибують деякою поверховістю, проте надають можливість одночасно побачити проблему у розмаїтті жанрової стилістики, під різними кутами зору, подеколи доволі несподіваними. Поезія і проза, художнє слово й газетна публіцистика, наукові розвідки й інтерв'ю, підпорядковані єдиній меті — розкриттю теми, дозволяють осягнути її практично на одному подихові.

Саме так і вчинила редакція незалежного культурологічного часопису “Ї” (головний редактор Тарас ВОЗНЯК} у числі № 16 за 2000 рік, сторінки якого було віддано для розгляду лише однієї теми “Праві та Європа”. Чи правильно вони вчинили, судити читачам, але імена авторів, котрі потрапили до збірки, переконують, що упорядники не схибили. Б.Андерсон і Г.Арендт, М.Попович і Я.Дашкевич, С.Гантінґтон і Ю.Левада, Р.Панковський і О.Дугін, інші — загалом майже 40 текстів — не може оминути увагою не лише фахівець, але й пересічний шанувальник політичної белетристики.

Такий підхід вимагає від укладача збірки значної інтелектуальної праці, адже самі собою імена не гарантують читацького успіху. Надто якщо тексти ці написано в різні часи, у різних країнах, з різного приводу. З огляду на це, варто наголосити, що збірка Тарасу Возняку вдалася. При цьому деяким авторам можна закинути доволі прохолодне внутрішнє ставлення до правих рухів і течій, такий собі підкреслений науковий об'єктивізм. Хоча ці політико-ідеологічні течії здебільшого сповідують волюнтаризм, демонічну міфологію, домінування ідеї й чину.

Особливо це стосується дослідження фашизму, який багатьма авторами продовжує ототожнюватися з німецьким нацизмом. Разом з тим висновки, зроблені Ганною Арендт, щодо причин виникнення антисемітизму та масового винищення євреїв зроблено аж надто обережно. Попри певну парадоксальність аналогій, навіяних масовою різаниною аристократії у XVIII столітті та євреїв у XX: “Допоки аристократія мала значну легітимну владу, її не тільки терпіли, але й шанували. Коли дворяни втратили свої привілеї, в тому числі на експлуатацію та пригнічення, люди стали сприймати їх як паразитів, що не виконують певної реальної функції в управлінні країною... Антисемітизм досяг своєї найвищої точки тоді, коли євреї подібним чином втратили свої суспільні функції та вплив і в них не залишилося нічого, крім їхніх надбань”. Це порівняння для нас, українців, цікаве ще й тим, що нині багато говориться про якихось олігархів (політиків з числа “нових українців”), але точно ніхто не може окреслити — які ж саме функції в управлінні країною вони виконують і коли беруть відповідальність на себе.

Правий рух у нашій країні хоча й розмаїтий за нюансами ідеологічних побудов і чисельний за кількістю формально наявних партій, залишається досить слабким. Чого саме йому бракує, добре висвітлив один з авторів збірки, Кость Бондаренко. Зауважимо лишень, що історія переконливо довела перевагу лівих над правими в елімінації тих, чиї суспільні функції незрозумілі більшості населення. Правиця ж дає народу перспективу модерного розвитку на базі традиційної культури, органічного поєднання старого і нового, свого і чужого.

Як саме пропонують це робити праві, можна дізнатися, взявши до рук незалежний культурологічний часопис “Ї” “Праві та Європа” і прочитавши його.