про нас пишуть:

У технічні паспорти книжок заглядають, зазвичай, дуже рідко. А шкода: іноді натрапляєш на справді містичні речі. “Підписано до друку”, під дрібненьким надписом аж є трьох нових виданнях стоїть майже одна дата – початок серпня 2000 року. І якщо київське видавництво “Основи”, подаючи до друкарні “Листи з Києва” та “Націоналізм. Сексуальність. Орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського” свідомо випускало в світ дві книжки Соломії Павличко як своєрідну серію (принаймні зроблені книжки в подібній стилістиці одним дизайнером), то поява образу Соломії Павличко на обкладинці львівського часопису “Ї” цікава з іншого приводу. Адже в “Ґендерних студіях” немає не те що її статті – навіть згадки про неї. Та образ Соломії Павличко для багатьох означає найперше лице українського фемінізму, і Софія Онуфрів, куратор цього числа “Ї”, взяла на себе відповідальність почати передмову словами “...Фемінізм вмер”.

Та логіка взаємозв'язку цих книжок не дозволяє беззастережно погодитись із цим перефразуван-Ніцше. Читаючи хроніку подій 90-91 років у “Листах...”, розумієш, чому Соломія поступово відходила від політичного виміру подій, як стрімко вона, відсторонюючись від партійних баталій, починала бачити інші сторони буття та побуту своїх співгромадян, наскільки органічним стало для неї відкриття (і викриття) феміністичних проблем в українському світосприйнятті. З цього ракурсу стає зрозумілим, що поява такого числа “Ї” в Україні кінця тисячоліття була б неможливою без складного внутрішнього зламу, без зміни “духовної оптики”, що сталась саме з Соломією, персонально, на початку 90-х.

“Листи...” викликають здивування на кшталт: “як швидко і політичні, і побутові пристрасті забуваються”. Книжка сприймається не як епістолярний жанр (відчувається, що з листів вилучено усе занадто особисте у звертанні до адресата) і не як щоденник (бо тут не зустрінемо розлогих сповідальних рефлекси), а мемуаристика. На “Листах...”, хоча й писаних “по-гарячому”, лежить шар “пилу часу”, якоїсь осінньої зажури, що ніби зійшла з обкладинки, на якій використано репродукцію з портрета Соломії роботи Івана Марчука. Попри педальоване бажання жити “тут і тепер”, 90-і роки навряд чи кого цікавили тоді і заінтригують зараз більше, ніж, наприклад, початок століття. На жаль чи на щастя, це десятиліття, попри усі катаклізми і швидкість змін, до яких ми, “населення цього часу”, звикли аж занадто швидко (на диво легко змирившись з тим, що ці зміни не потребують ретельної фіксації), воно продовжує сильніше підштовхувати до вивчення минулого, ніж до творення майбутнього. Залюблення у минувшину, яке охоплює в ті роки дуже багатьох гуманітаріїв, не обійшло в середині 90-х і Соломію Павличко. Вона почала працювати над книгою про Агатангела Кримського, котру так і не встигла підготувати до друку. Зусиллями видавців, які зібрали й змонтували усі комп'ютерні матеріали Соломії докупи, додавши дещо занадто автобіографічну передмову учня Кримського Омеляна Пріцака, ця книжка тепер таки побачила світ.

Що найперше вражає – це авторська інтонація у подачі версії про роздвоєння психіки і маргінальність життєвої позиції героя дослідження. Авторка без найменших евфемізмів чи натяків відверто вивчає, трактує, аналізує, порівнює, досліджує найінтимніше і найболючіше так, що інколи взагалі забуваєш, хто це пише – чоловік чи жінка. “Ґендерність” зникає за науковістю, особливо в першій, “літературній частині”, і це – аж ніяк не недолік, а набуток вітчизняного літературознавства. Розуміння проблем героя дослідження набуває об'ємності, в якій “ґендерний аспект” є доречним настільки, наскільки це потрібно для встановлення істини.

В третій, “політичній” частині книжки, Соломія Павличко відмовляється від усталених для українського політичного дискурсу стандартів, висуваючи нові категорії бачення проблем.

Фемінізм у цій останній книжці Соломії Павличко аж ніяк не мертвий, він перетворився на повноцінну складову наукового, літературного тексту. Єдине, з чим можна погодитися з часописом “Ї” – в Україні після неї не з'явилось жінки, котра б настільки особистісно переймалася фемінізмом, як це робила вона. Але до фемінізму неможливо когось автоматично “долучити”, примусивши визнати, що, якщо є потреба в лідерах-жінках, потрібно штучно “зробити” таку “першу леді”. Тим більше, як продемонстрували останні книжки Соломії Павличко, рамками лише літературних досліджень український фемінізм уже обмежуватися не може.