На відстані актуальности

Фірмова особливість текстів ГАДАМЕРА знайома його шанувальникам – відсутність зарозумілости науковця. А тексти у збірнику есе “Вірш і розмова” демонструють непретензійність, засновану на толерантному ставленні до того, про що мовиться. І найголовніше – така непретензійність призводить і до толерантности в ставленні до читача.

Юлія Ємець-Доброносова

В основі майстерности Ґадамера – визнання герменевтики практичною філософією, а розуміння тексту – подією. Тому кожне його есе перетворюється майже на новелу де в центрі – зустріч суб'єкта-поезії та суб'єкта-читача. Власне це й провокує поставити під визначенням “есе” в дужках ще й означення “зустрічі”. Варто віддати належне упоряднику й перекладачеві Тимофію Гавриліву: кожен текст у книзі працює на підтвердження згаданої особливости творів Гадамера, тому і загальний толерантний тон видання витримується саме завдяки цьому Окремо варто зупинитися і на композиційній та змістовній цінності приміток: їх розподілено на дві групи – особистості та реалії, А ось застосування “обрамлення” з передмови та післямови особливо не вражає, хоча обидві етапі є добротними.

Спільний знаменник для есе у “Вірші і розмові” – нове відкриття актуальности поезії. Для підтвердження цього метр герменевтики вдається до фірмових “продовжень векторів думки” та синтезує в інтерпретаціях кілька методологічних практик. Розуміння висловленого в поезіях і виявляється можливим тому що припускається чинність узгодження різних мов інтерпретації. Гадамер характеризує ту чи іншу творчість, вдаючись до простих вказівок на відтінки сприйняття, але разом із тим він уникає профанізації. Показовим є, наприклад, есе “Гьольдерлін і Георге”, у якому тексти першого поета визначено як розповідь-собі, а другого – як розповідь-комусь. Часом, оповідаючи про Целяна, Рільке або Гільде Домін, Гадамер ніби забуває про створений ним попередньо понятійний і термінологічний каркас, У наближенні до змісту конкретних текстів він мусить мовити адекватно до їх змісту і кожного разу по-новому чітко і зрозуміло. Гадамер інтерпретує німецьку лірику, але виходить на розуміння сенсу ліричного у філософському аспекті. Поруч із конкретикою осмислення окремих віршів чи збірок він вдається і до актуалізації вічних герменевтичних проблем. Зокрема, в есе “Що мусить знати читач?” – торкається питання напруги між додатковим знанням читача та знанням, яке можна взяти з вірша. А в одноіменному із виданням “Вірші і розмові” Гадамер акцентує увагу на відтінках сенсу різновидів мовлення в поезії.

Поява нових текстів метра герменевтики в гуманітарному середовищі часто провокує рецидиви прагнення культурологів “погадамерити”, проте подібні спроби рідко мають ступінь прозорости, характерний для текстів Гадамера. Власне, ще одна особливість його непретензійного і толерантного розуміння поезії могла б стати і основою світорозуміння – маю на увазі вміння розрізняти речі та імунітет проти вірусу беззастережної критики. Переступивши поріг свого XX століття, він ніби звертається до кожного особисто: “...характерна риса філософа або людини, яка торує шлях філософського мислення, – то не показне критичне знання справи, а радше вміння зберегти відстань до того, що актуальне, і бажання навчитися бачити те, що вічне”. Якби-то прислухатися до того, що мовиться тихо...