про нас пишуть:

Діана Клочко

Львівська двокрапка

Спокусу читання з кінця пересилити важко. Тим більше, що незмінні засновники та видавці львівського часопису "Ї", знаючи цю особливість книголюбів, граються з нею вже енний рік поспіль. Котрий – встановити важкувато, бо першими числами часопису володіють, либонь, виключно в редакції, хоча можна бути впевненим, що, принаймні, дизайн усіх 16 чисел залишився незмінним. Саме він найперше й провокує читачів та поціновувачів дивитися кожне число навспак, бо на зворотному боці обкладинки знаходимо деякі важливі "підказки" до розкодовування редакційного задуму. Перелічу також в зворотному порядку тільки ті числа, що вийшли 2000 року: "гендерне" число містить серед інших надпис "гендерпаніка", "право-ліве" число – "путіноманія", "балканське" – "міст на Дрині". Ці надписи аж ніяк не можна вважати за своєрідну післямову чи прикінечну трикрапку, бо, глянувши на них, починаєш знов, автоматично і спонтанно, перевіряючи свої враження, повертатись до перечитування. Щоб зрозуміти – що ж мали на увазі шановні упорядники та куратори.

В цьому прийомі – не лише примусово-нав’язлива гра з читачем та формою. Бо й інші складники дизайну: розділення навпіл кожної сторінки, відмова від рубрикації, агресивно-метафорична графіка, поєднання різнорідних шрифтів апелюють до насолоди якогось радикального естета, схильного до ексцентричних вибриків. Та коли зважити, що така стилістика в останні 2 роки стала в "Ї" традиційною, то за бажанням здаватись складними, заплутаними, химерними, до кінця незбагненними і ще бо-зна якими ховається "свята простота". Редактори та куратори часопису хочуть бути хитрющими та езотеричними лише до тієї міри, до якої уявляють собі українофонного інтелектуала як такого, що бажає харчуватись виключно делікатесами з довжелезного "шведського столу". Можливо, це справедливо відносно деякої частини публіки, котра полюбляє дефілювати з презентації на презентацію, вишукуючи "чогось особливого", і постійно ремствуючи, що усе стандартизовано "по-жлобські". Та навряд чи вони встановлюють так звані "критерії елітарності", і навряд чи "Ї"-сти настільки прості, щоб списувати образ сучасного українця – інтелектуала зі сторінок Петронія та Котляревського. Хоча бажання дистанціюватись від читача (певне, все ж таки, саме такого) тут досить відчутне. Але про це – див. нижче…

Перепрошую, і українки-інтелектуалки – також

Почну з останнього поки що наявного числа – з №17, "Гендерні студії". На обкладинці золотими буквами (вперше в історії часопису використано цю фарбу) вписано ім’я Соломії Павличко, а її растровий портрет на жовтясто-салатовому тлі розтинається навпіл, ніби перерізуючи підборіддя з напівусміхненими губами. Нагадаю, що в числі 10-му “Україна Польща. Наприкінці століття" подібним чином було використано фото видатної польської поетки Веслави Шимборської, але тоді "лінія перетину" сірого з кіноваррю йшла по лінії чола. Нічого не маю проти гри з відтінками змислу в зображенні, тим більше, що в українських часописах їх не те що бракує – майже не існує. Але стійкий спротив рішенню числа – обкладинки, доборі автури, передмові, викликає інше. Щоб унаочнити – що ж саме, вдамся до реального випадку.

Йдучи якось біля Києво-Могилянської академії, мала щастя бути свідком бійки між двома "спудеями", котрі обмінювались копняками якраз біля брами, звідки йшли туди й сюди і професори, і доценти, і студенти. Обходили їх, злякано сахаючись, зіщулені представники обох статей. Поки, врешті, якісь молоді люди наважились втрутитись – розборонили та розвели в різні боки. Тим часом з гурту добре вбраних, з приємною зовнішністю дівчаток, певне, також студенток, чулись досить войовничі заклики до миротворців не чіпати сміливців. Коли все скінчилось одна з них тим же беззаперечним тоном промовила на всю губу: "Так швидко все скінчилось, бля, навіть носи не порозбивали. Нема на що подивитись, шіііт".

Так от, "гендерне" число дуже нагадує настрій того гурту. Не лише тому, що сентенція куратор числа п.Софії Онуфрів в передмові " фемінізм помер... немає харизматичної постаті" грішить змисловою роздвоєнністю. Бо, якщо Соломія Павличко пішла від нас, то це ще не означає, що нема кому зараз гукати "нумо до бійки", а тому "замість протистояння та конфронтації ми обираємо партнерство та співпрацю." Отут таки поряд на розвороті, у “змістові” знаходимо гасла статей більш ніж радикально-агресивні навіть у назві, до прикладу – “Маніфест товариства за знищення чоловіків” Валері Соланас чи "Про нормальність: моральна опера одного політичного ідіота" Ясмини Тешанович. І навряд чи у кого в Україні після читання них та того, що сталось “після них” у світі, виникне бажання послідовно здійснювати таку програму на наших теренах. Тим паче, що сенсі войовничому Соломію Павличко теж навряд чи можна вважати “засновницею української течії”, – усі її дослідження спирались не на примат педальованого протиставлення соціокультурних ролей мужчини та жінки, а на вивчення літературного набутку, без розмежовування чи, тим більше, стравлювання гендерних полюсів. До речі, в часописі чомусь не вміщено бодай якогось уривку її тексту чи навіть маленької згадки, посилання хоч би в примітках. Якщо не пропагування її ідей, то нагадування про них було б таки моральніше, ніж сховок у завуальовану епітафію. Якщо ж для числа обирались тексти тих, хто “живіше усіх живих”, то для статті Вірджинії Вульф тут місце знайшлось, хоча й написана вона навіть не вчора.

Той гурт мені пригадується не тому, що образ сучасної жінки, "Ї"-стами захоплено редукується як образ "залізної леді", яка "дає чосу" усім, а чоловікам – особливо, підбурюючи їх до переосмислення картин світу як до своєрідних ідеологічних бійок. Сучасної, але не української.

З огляду на позицію куратора, чого “в Україні немає...”, українська частина часопису виглядає аж занадто заакадемізованою. Потрактування Нілою Зборовською “Лісової пісні” Лесі Українки виглядає добре зкомпонованим конспектом дипломної роботи, а робота Оксани Кісь “Особливості ставлення до вдови (в українців у ХIХ на поч. ХХ ст.)” – частиною формально виваженої дисертації. Багатообіцяюча назва статті Тамари Гундорової "Жінка і дзеркало", яка починається з переказу думок Мілана Кундери у романі "Безсмертність", далі рухається рейками історичного потягу з вагончиками описів – від Гоголівської Оксани до Оксани Забужко. Тим часом спроби Тетяни Хома, Оксани Кісь і Наталі Чухим описати жіночу проблематику в світі та Україні теж нагадують казкове "зазирання до дзеркала" з традиційним запитанням, тим часом обережненько так оминаючи один досить цікавий аспект фемінізму взагалі та гендеру зокрема.

На його актуальність натякає розділ з книги Славки Вальчевської "Особиста свобода. Домашній матріархат", який обривається на тоскній ноті "... спогаду про те, яку значну роль відігравали жінки у недавні часи дефіциту благ і якою не порівняно малою була їм за це дяка". Продовженням якої, лише в іншому інтонаційному ключі, міг бути розгляд ставлення дорослих жінок (тобто тих, котрі вже пройшли ініціацію не лише сексуальним та подружнім життям, але й не уявними, а реальними пологами), до своїх дорослих синів та братів. І того, яку дійсно роль вони, пост-фемінізовані, гендерно-виважені жінки, відіграють у формуванні нового образу мужчини, чоловіка, брата, котрий буде прагнути такого жаданого партнерства та співпраці. Спроби якщо не проаналізувати, то хоча б описати в загальних рисах їх відносини, сповнені не меншого драматизму, трагізму та комізму (не кажучи вже про міфологічне підґрунтя, літературні сюжети та колізії, багатющу історію і не менш дражливі соціологію, патологію, психологію і таке інше) – могли бути корисними для значно ширшого кола потенційних читачів часопису. Зокрема, – і з тих самих жіночих організацій, які в Україні переймаються пошуком коштів і тільки починають узнавати, що можна і треба говорити про жіноче насильство в сім'ї. Навіть якщо теперішні мисткині України та дослідниці різних цікавих царин не тримають в шухлядах таких доробків, то я не вірю, що на свої солідні плечі перекладачі та перекладачки, що створюють таку потужну ауру навколо "Ї", могли б взяти трансфер і цього мало осмисленого аспекту гендерного буття. Якщо з і цього замало, то можна було б поглянути на появу жінок-дипломатів, жінок-законниць, жінок-наглядачок пенітенціарних закладів, жінок, в житті яких є не лише (остогидла) кухня, (полишені) коханці та (літературні) капості.

Але про це – див. нижче…

Воля без влади

Якщо "гендерне" число не набрало і 200 сторінок, то № 16 "Праві та Ліві" заступив за цю межу. Воно й зрозуміло: жіночі проблеми дражливо торкають лише якусь частину суспільства, тоді як політичні справи не залишають осторонь нікого. Цілком доречною виглядає і перевага політичної аналітики вкупі з публіцистикою над об'ємом поданих у числі літературознавством та літературою. "Ї", який демонстративно виносить на обкладинку свої принципи як "незалежний культурологічний", приречений на те, щоб бути просвітницьким часописом. В сенсі – залишаться "над двобоєм", досліджуючи "проблеми культурного та політичного прикордоння" – щоквартально знаходити себе як навігатора в осмисленні процесів, про які в Україні знають не з джерел, а в інтерпретації тих чи інших зацікавлених сил, що стоять за певними ЗМІ. Перекладних бо політологічних книжок, які б оперативно з'являлись у книгарнях хоча б найбільших міст України, ми не дочекаємось ще довго. Видавці не мають доступу до такої інформації, не мають коштів на купівлю авторських прав, не мають маркетингових досліджень потреби у таких книжках, не мають, врешті, політичної волі, щоб знаходити тих, хто маже дати гроші на те, щоб видавці і читачі нарешті "мали". Силами одного Міжнародного фонду "Відродження", котрий зараз латає найбільші дірки, ініціюючи та фінансуючи переклад значних праць гуманітарно-соціального спрямування, таку працю не осилиш. Тому участь у формуванні текстів "Ї" 2000-го року берлінським Фондом Гайнріха Бьолля є не лише симптомом здорового прагматизму у вирішенні проблеми, але й гідним наслідування прикладом налагодження вкрай необхідної для вітчизняної видавничої справи моделі партнерських відносин.

Так само додає оптимізму й включення до цього числа перекладів з російської. Адже цим не займається в Україні ніхто. Посттоталітарна культурна свідомість хвора на приховування своїх захоплень, тому, навіть цитуючи російські джерела, українські ЗМІ (які часто-густо "списують" і теми і прийоми подачі матеріалів у північно-східних сусідів) в більшості не завдають собі клопоту перекладати їх. Мотивуючи зневагу до такої роботи тим, що, мовляв, для більшої частини українців російська залишається "рідною" на противагу "державній".

Своєрідний акцент "Ї", котрий є до такої міри культурологічним, поки підтримує високий статус перекладача як транслятора сенсів та кодів іншої культури, виявився корисним і у використанні недоступного українцям російського матеріалу. Бо такий існує, і його вкрай потрібно вводити в наш обіг як елемент нормалізації стосунків між інтелектуалами країн. Врешті, саме ця "дрібка солі" може зробити для українського політичного дискурсу чималу послугу, хоча грізні інвективи Романа Кіся статті "Права ідея як засіб подолання української маргінальности" вкупі з передмовою до числа Тараса Возняка виглядають у цьому сенсі як набір гострих "шпильок". Кому? "Маргінали усі – політики, урядовці, Президент... Ми приречені на правий радикалізм, бо інакше нас не буде."(Роман Кісь), "...ми рухаємось із "маргінального нізвідки"... у "маргінальне нікуди" (Тарас Возняк) – ці фрази застрашують займенником, що не вирізняє облич, постатей, напрямків, об'єднуючи українців в одну купку, котра товчеться "на межі" – без ідентичноти, без культури, без ідеї, без лідера. Так само й стаття Костя Бондаренко "Праві в Україні: запекла боротьба за маргінес", попри насиченість іменами, датами, назвами, виходить також з позиції "без", котра в заголовках набуває форми нагнітаючого напругу прийому. Слово "брак" повторене тут п'ять разів, стійко закріплюючи у читача негацію по відношенню до "правих". Хіба що остання частина статті під назвою "Нові праві" робить якісь натяки на подобу прогнозу щодо їх впливу на сьогоднішнє політичне життя, хоча й тут без "можливо" та загрозливих запитань ніяк не обходиться. До речі, у числі, зосередившись на політично-партійній проблемі, куратори обережно оминули питання культурної розчахнутості України на право- та ліво-бережну. А варт було, декілька сторінок не зашкодили б...

Бо "Ї"-сти подають українському читачеві добірний, складнющий, довжелезний асортимент розгляду теми "праві-ліві" у західноєвропейській та російській "картці меню", тоді як український кавалок залишається запеченою шкоринкою, яку навряд чи підсмачують вірші Сергія Жадана. Обравши для обкладинки (і чого я так вчепилась за ті символи? візуальне ж у нас завжди було, є і буде притлумленим словесним) образ Мірча Еліаде (яка приємна несподіванка – про нього є тут аж ціла стаття!), "Ї" ніби відводить погляд читача від "домашніх" проблем. Навряд чи страхітливе вістря нацистського навершя, що на сторінках часопису змінювало напрямок виключно вліво-вправо (літає над Україною?), врешті розміщене вертикаллю наприкінці "Стансів до німецько-фашистських загарбників", ставить такий собі межовий стовп. З якого, якщо вірити мітології, починалась уся культура.

Але про це – див. нижче…

Насолода насилля

Епіграф "з Жижека" знадобився не лише тому, що його "Метастази насолоди" стосуються війни на Балканах так само, як дискурсу влади і наслідків куртуазної гри в попсовій культурі Заходу. "Витріщання" – термін, введений в наш обіг Олександром Мокровольським, який блискуче переклав Жижека вперше в Україні, до певної міри характеризує і №15 "Ї", присвячений балканським подіям. Тим більше, що дві статті Жижека вміщені в числі на самому початку , задають і темп і тон усій збірці.

Саме збірці, бо чи найбільше з усіх переглянутих чисел "Ї", цей схожий на альманах. Розполовинивши число на публіцистику і красне письменство, майже відмовившись від "українського погляду" на балканську проблему, "Ї"-сти мусили продемонструвати усі переваги та вади незалежної еквілібристики, залишаючись спостерігачами, що за будь яку ціну не хочуть ані втрутитись, ані хитнути шальку терезів на чийсь бік. З'явилося число в той момент, коли гостра фаза кризи вже відступила в історію, і багатьом аналітикам не дуже то й хтілось розмірковувати про майбутні сценарії життя та бійки на Балканах. Світові ЗМІ вже не "ловили витрішки" щогодини, коливаючись у визначенні насильника й жертви, вважаючи за доречніше вибирати найгучніше і найболючіше, так би мовити "the best", тим самим відшліфовуючи техніку акупунктури для мас.

Переводячи "гарячу новину" в "культурний контекст", куратори львівського "Ї" вирішили надати українськомовному читачеві своєрідний дайджест західноєвропейської преси та не менш своєрідну есенцію з творів балканських велетнів літератури. Такий мікст виявився досить вдалим, особливо в дайджесті. Бо він продемонстрував українським ЗМІ, як оперативно можна залучати інтелектуалів до обговорення найтяжчих проблем сучасності, а українським інтелектуалам дав показовий урок того, як динамічно треба використовувати ЗМІ. Для того, щоб думки не припадали пилом по шухлядам і не розсмоктувались у кухонних посиденьках, а працювали на пришвидшення реакцій, на створення громадської думки.

Менш вдалою, хоч і більш амбіційною виявилась частина художня. Бо куратори сконцентрувались на декількох, хоча й дуже важливих, але декількох іменах – касових, культових, знакових, знаних. 6 творів Мілорада Павича і 2 твори – про нього, 5 творів Данила Кіша і стаття львівської перекладачки і знавця його творчості Алли Татаренко, 3 твори Момо Капора, 2 – Ясміни Михайлович, 2 – Славоя Жижека утворюють цілісність, подібну до кулака, що в ньому затиснута загадка-розгадка невідворотності насилля на Балканах. Ніби вся історія, культура, побут, звичаї, свідомість і самосвідомість жителів Балкан тяжіють до насилля і потенційно породжують його знов і знов. Загроза майбутньому, що може призвести до вибуху спротиву, здається, є навіть в творчих методах балканських митців, які на матеріалі культури створюють потужне поле небезпечних провокацій. Там, де, здається, повинні панувати мир, злагода і пошанування, натомість виникають кривди, образи і непорозуміння.

Енергію такого виштовхування можна відчути хоча б на прикладі вміщеного в "Ї" оповідання Даніла Кіша "Механічні леви". Розповідаючи історію про приїзд лідера французьких радикалів Едуарда Ерріо до Києва в листопаді 1934 року, Данило Кіш використовує і факти, і документи так, що починаєш відчувати тогочасну реальність як реальність сьогоднішню. І саме в цей момент повної довіри до поінформованості автора останній робить справжній ментальний кульбіт, в результаті якого у читача створюється ілюзія, що спотворює не лише історичну перспективу, але й важливість культурних цінностей. Це стосується опису знаменитих циркових фресок Софії Київської і самого внутрішнього простору її. Адже те, що описує Данило Кіш, він бачив і чув у 70-80-х роках, коли була проведені реставраційні роботи і його, гостя з Балкан, в екскурсії по Софії Київській дійсно міг супроводжувати "історик мистецтва". Тоді як в 30-х роках ані блиску мозаїк, ані фресок з світськими мотивами, ані жінок-візантологів, які були настільки поінформованими, щоб виголошувати такі тексти, бути просто не могло, бо усе це з'явилось в Києві лише у другій половині століття.

Така малесенька "підстановочка" лише на перший погляд безневинна, бо в результаті її український читач (а що нам Гекуба, тобто – сприйняття такого прийому іншими народами?) отримує добрячу дозу ядучого ставлення до пам'ятки ХI століття (до речі, на Балканах жодної такої святині не залишилось). І річ не лише в тім, що Софія Київська – пам'ятка не лише вузько конфесійного чи слов'янського кола, на якій сходяться "силові лінії" духовних підвалин нашого суспільства, а й світового значення, яка, попри усі негаразди та історичні колізії, в Україні все таки збереглась, і хоча б завдяки цьому не може не викликати побожного ставлення. Тому майже автоматично у поінформованого українського читача викликається відраза до іронічно-саркастичної авторської позиції. "Подвійне дно" такого трансферу ще й в тому, що знищення історичної розбірливості в заміщенні часових координат та підміні культурних кодів стимулюють не кияни, а львів'яни. Себто – солідаризуються з балканським автором задля демонстрації своєї незалежності по відношенню до культурного набутку Києва. Смішно? Страшно? Надумано? Притягнуто? Коли цілісне за концепцією число українського незалежного культурологічного часопису несе в собі й такі потенції насилля над історичною свідомістю українців, є спокуса поміркувати і про образ українця взагалі, і про межі незалежності зокрема.

Нижче не буде

Огляд трьох чисел 2000 року стає зрозумілим, що "Ї" не орієнтований на українського читача: українських авторів та матеріалів тут занадто мало, щоб презентувати повноцінність діалогу, а ті, що видрукувані, несуть досить сильний заряд негативного ставлення до українського інтелектуального продукту. Звичайно, це не стосується самих упорядників, кураторів, журналістів "Ї", бо вони якраз виглядають найбільш привабливими для контактів з зовнішнім світом.

Герметичність притаманна життю 90-х як одна з прикмет загальної "тусовочності", орієнтації на "своє коло", на вибраних та обраних, втрапити до яких треба не лише дуже прагнути, але й мати щастя. Українці в цьому сенсі штурмують привабливий для них західний світ невеликими "порціями", загонами, що долучаються до цінностей буржуазної демократії через визнання своєї маргінальності в цьому, власне українському світі. Лише довівши, що ти тут – чужий (тому незалежний від місцевого, тубільного, автентичного, пост-совєтського контексту), можеш стати там – своїм (тому культурологічним, політологічним, громадським, елітарним, пост-індустріальним).

Львівська двокрапка в цьому сенсі намагається бути такою, і в цьому прагненні вона аж ніяк не може бути незалежною від загального процесу руху українців в Європу. І якщо гратись у розшифровку назви часопису, то до усіх інших версій чудернацької назви можна додати ще одну. Уявімо собі структуру речення з прямою мовою, тоді після першої частини, перед лапками, стоїть вертикальна двокрапка. Якщо на цю структуру глянути не справа наліво, а знизу вверх, то і вийде "Ї", після якої повинна йти пряма мова. "Ї" констатує наявність речення до прямої мови, до тієї частини, в якій будуть говорити українці. А незалежність часопису від українофонного читача уже набирає рис напів-ізоляції, ніби і громадській організації, що займається проведенням семінарів та круглих столів, і редакції часопису не бажано створювати умови для появи і транслювання цієї прямої мови.

"Стояння на межі", у прикордонні, свідомо чи несвідомо викликає протест проти маргінальності як незмінного, родового стану справ на Україні, але парадоксальним чином витворює рівень культури, нижче якого опуститись неможливо. І тому стає можливим і важливим не стільки шукати, з ким контактувати і вести діалог, скільки вловлювати оком, "витріщатися"(!) на те, що робиться з усіх боків. Так плідно (бо результатом такого стану залишаються переклади, а це – аж ніяк не мало) можна стояти досить довго. Аж до тих пір, поки не перетворишся на ще один межовий стовп. Йому можуть поклонятись і навіть приносити жертви, а в майбутньому – навіть вивчати як дорогоцінну реліквію.