про нас пишуть:

Дещо про діаКритичні знаки

Над нами поставили крапку. Ба, навіть не одну, а кілька “двокрапок над і”. Здавалося би, вже й місця для додаткових діакритичних знаків не лишилося, та й не випадає обстежуваному сперечатися із лікарем... Бо саме так, перелякано та розгублено, як на кушетці всевідаючого психоаналітика, почулися винуватці створення останніх чисел часопису “Ї”. Однак, порушуючи цю традицію, але дотримуючись своєї власної – ставити другу крапку над і, пропонуємо розпочати невеличку дискусію. Але не щодо діагнозу, поставленого “Ї”: велика і дуже добре продумана рецензія п.Діани Клочко змушує замислитись над набагато вагомішими питаннями, важливішими від “стану здоров’я” малотиражного львівського часопису.

Однак, саме з отого “стану здоров’я” доведеться почати. І не з егоцентричних міркувань. Просто, рецензія справляє враження детального, глибокого (щоправда, далеко не завжди підкріпленого конкретними прикладами) аналізу “психологічного профілю” часопису “Ї”. А висновки вкрай невтішні... Судіть самі: “примусово-нав’язлива гра з читачем”, “агресивно-метафорична графіка”, “бажання дати насолоду якомусь радикальному естетові, схильному до ексцентричних вибриків” (збоченцеві, мабуть). Оті, яких автор статті іменує “Ї”-стами” (асоціюється з “троцькістами”, або й і ще небезпечнішими “-істами”, що напевно, підсвідомо задає тон, в якому з ними слід полемізувати), бажають здаватися “складними, заплутаними, химерними, до кінця не збагнутими”, “хочуть бути хитрющими та езотеричними”. А насправді, як слушно зауважує рецензент, за всім цим ховається “свята простота”. Бо ані редактори, ані автори “ґендерного” числа, наприклад, навіть не здогадувалися про свої глибокосховані (клята підсвідомість!) інтенції, закладені в лінії поділу обкладинки, що пролягає по лінії чола або перерізає підборіддя. Добре, що з іншими портретами обійшлося... Справді, sancta simplicitas!

І не закликали вони (боронь Боже!) послідовно здійснювати програму товариства за знищення чоловіків на наших теренах. А за “більш ніж радикально-агресивним”, за визначенням автора статті, заголовком “Про нормальність: моральна опера одного політичного ідіота” Ясміни Тешанович зацікавлений читач (якщо він, звісно, піде трохи далі від читання заголовків) знайде уривок із сумного щоденника жінки, котра страждає через безсилля змінити світ, у якому падають бомби. Щоправда, Н.Четкович у своїх листах пише про енергію жінок, що підтримують одна одну всупереч політикам, як про міст до майбутнього. Може, це – ота войовничість, якою слід лякати? Чи ущипливий, але блискучий гумор Д.Угрешич або М.Бобич Мойсилович приведе до протистояння статей, до “стикання гендерних полюсів”? Безперечно, теми, запропоновані п.Діаною Клочко, дуже важливі та корисні для українського читача. Але, погодьтеся, скромний часопис, навіть з “потужною аурою” (дякуємо за комплімент!) не в змозі в одному числі висвітлити всі проблеми, які цього потребують. На щастя, є в Україні ще й інші культурологічні часописи, із досвідченішими в гендерному плані редакторами та авторами...

До речі, чомусь ніхто не зауважив, що у редколегії часопису (навіть коли йдеться про гендерний випуск) переважають чоловіки. Може, саме цим пояснюється “худизна” 17-ого числа порівняно із 16-им? А може тендітністю жінок-кураторів? Як би там не було, а у “правому” числі зауважено більше позитивних моментів, хоча заявлена тема (“Праві та Європа”) не рятує від гострої критики, що стосується питомої ваги матеріалів про Україну. Але критика – це прекрасно! Адже “набір гострих шпильок” прикрашає, як вказує автор рецензії, не тільки окремі статті, але й передмову головного редактора Тараса Возняка, яка задає тон цілому номеру.

Чи не найпривабливішим для аналізу виявилося “балканське” число “Ї”. Хоча воно з’явилося тоді, коли “гостра фаза кризи вже відступила в історію”, однак проблеми, яким воно присвячене, залишаються, на жаль, актуальними й досі. Саме тому, що “багатьом аналітикам не дуже й хочеться розмірковувати про майбутні сценарії життя та бійки на Балканах”, про це треба говорити.

Шкода, що намір авторів числа пояснити корені балканської драми з якомога меншим застосуванням чорно-білої техніки ЗМІ, котрі вже відіграли свою не завжди славну роль у “шліфуванні техніки акупунктури для мас”, видався рецензенту менш вдалим від використання дайджестів (хоча ця частина номера може вважатися дайджестовою лише умовно). Справді, сконцентрувалися на кількох іменах – але ж не тільки тому, що вони “касові, культові, знакові, знані”. Може, виправданням послужить факт, що до редколегії числа увійшли перекладачі “Хозарського словника” та “Останньої любові у Царгороді” М.Павича, “Енциклопедії мертвих” та “Гробниці для Бориса Давидовича” Д.Кіша, “Облудників” М.Капора, які доклали трохи зусиль для того, щоб ці імена дійсно стали добре знаними в Україні. Коли б ще і справді касовими... Твори Я.Михайлович, здається, були перекладені українською мовою вперше. Доброю чи поганою є політика відомих імен? Вирішуйте самі, адже рецензент не згадав (не помітив?) не знаного поки що в Україні, але популярного в Сербії М.Савича, щоденник якого “Нотатки з Бєлграда: травень ‘99” ліг в основу числа, задав тон і тему. Саме ці нотатки, зроблені під час бомбардувань Югославії, а не політичні або політизовані статті були своєрідним камертоном. У об’єктивізованих, емоційно стриманих роздумах-коментарях М.Савича читач не знайде доказів “невідворотності насилля на Балканах”.

Оминути тему війни було неможливо (доводити це у даному контексті, гадаємо, немає потреби), однак перевага була надана текстам, в яких національне органічно поєднується з універсальним, творам, які дозволяють побачити за створеним деякими вправними ЗМІ образом “кровожерного серба” реальний, хоча б фраґментарний, але автентичний етнопсихологічний та духовний портрет нації. Ще раз гортаємо “балканське” число, відшукуючи загрозу, що міститься “навіть у творчих методах балканських митців”. Можливо, вона – в еротичних сценах оповідань М.Павича та Я.Михайлович? В історії кохання з оповідання М.Капора “Замок”? У примхливому переплетінні часів у “Конях святого Марка”? У сповнених болю спогадах про Сараєво вигнанця з цього міста М.Капора?

Заувага п.Діани Клочко стосовно енергії відштовхування, однак, справджується. Несподіваним чином, дивовижним рикошетом куля нищівної критики влучає у оповідання Д.Кіша “Механічні леви”. Сербського письменника звинувачують у тому, що він “спотворює в читачевому сприйнятті не лише історичну перспективу, але й важливість культурних цінностей”. Провина його полягає в тому, що він припускається помилок у описі фресок Софії Київської: “у 30-х роках ані блиску мозаїк, ані фресок зі світськими мотивами, ані жінок-візантологів, поінформованих настільки, щоб виголошувати такі промови, бути просто не могло...” “Смішно? Страшно? Надумано? Притягнуто?” – запитує автор статті. Є спокуса повторити ці запитання. І відповісти: “Та ні, не смішно. Радше сумно”. Люди, обізнані з сербською літературою, знають про знамениту полеміку між Д.Кішем та критиком “старого гарту” Д.Єремичем, яка стосувалася саме цього твору. Захищаючи своє право на власний стиль і творчий метод, автор “Гробниці для Бориса Давидовича” написав книжку “Урок анатомії”, в якій детально зупинився на аналізі оповідання “Механічні леви” і своїх художніх намірів, реалізованих у ньому. Д.Єремич, на відміну від Д.Клочко, звинувачував письменника в тому, що він опис фресок Софії Київської переписав з “Історії руського мистецтва” Л.Рео. Ось що пише прозаїк на свій захист: “У славнозвісному уривку, який в оповіданні “Механічні леви” стосується Київського собору та опису фресок, йдеться про звичайні артефакти, на основі книги Л.Рео (“Історія руського мистецтва” Л.Рео є по суті “дайджестом” монументальної (і незакінченої) “Истории русского искусства” Ігоря Грабаря. – Прим. Д.Кіша)... Це вперте, я б сказав маніакальне наполягання на документі, на свідоцтві, на даних, на цитаті для проникливого читача, а особливо для проникливого критика, могло би саме по собі бути достатньою вказівкою, що письменник цим очевидно бажає підкреслити передовсім значення своєї творчої манери, кінцевою метою якої є переконати читача у правдивості описаних подій, не тільки на рівні фабули, але й на рівні сюжетної обробки тої фабули. Звідси ці численні посилання на свідків, на свідоцтва та документи” (Kiš D. È as anatomije, Beograd, 1998.– S.110-111).

Отже, чи існувала “добряча доза ядучого ставлення до історичної пам’ятки світового значення”? Як неважко помітити з вищенаведеної цитати, Д.Кіш захищає своє право цитувати Л.Рео, щиро вірячи в те, що це свідоцтво, документ. “Але ж про цю полеміку знають лише знавці сербської літератури!” – скажете ви. Так. А звідки ж у нас право вимагати від літератора (не мистецтвознавця) Д.Кіша знання історії Софії, більшого, аніж у історика мистецтва Л.Рео? І взагалі, справа з “Механічними левами”, і тут рецензент має повну рацію, далеко не безневинна. Виявляється, львів’яни займаються за допомогою цього твору вкрай небезпечною справою “підміни культурних кодів”. Як саме? – “Солідаризуються з балканським автором задля демонстрації своєї незалежності щодо культурного набутку Києва”. Ну і як тут довести, що ми у Львові теж українці, і Софія Київська для нас – не просто культурний набуток Києва, а пам’ятка української культури, і що не треба від нас отак відгороджуватись. Не кияни, мовляв, то й до Софії вам зась.

Крім того, під час читання статті виникає питання, що для рецензента значить “солідаризуватись із автором”? Синонім до “друкувати”? Себто, не подобається думка письменника (це не про Кіша, – з його антитоталітаристськими, гуманістичними творами не гріх і солідаризуватись) – не публікувати! Чи про такі “межі незалежності” нам пропонують поміркувати? Є спокуса поміркувати й про те, що Олександра Дюма-батька, який “вчинив насилля” над французькою історією, бо ж “Три мушкетери” несуть “явні потенції насилля над історичною свідомістю” французів, слід було б заборонити друкувати на його батьківщині. Страшно й подумати про вплив сучасних постмодерністичних історичних романів... А що ж, дійсно, було робити з отим недостатньо обізнаним із нашою архітектурою Кішем? Може, слід було його трішки “підкоректувати”? Історики вже довели свого часу, як вміло можна, в ім’я світлого майбутнього, “виправити” минуле. Невже й перекладачам радять спробувати?

Читаючи рецензію “Львівська двокрапка”, стаєш уважнішим і проникливішим. Якщо раніше, у своїй “святій простоті”, ми би вважали це простою технічною помилкою, то тепер серйозно, за прикладом рецензента, замислилися, чи випадково у критичній статті невірно наведено прізвище перекладача Д.Кіша та автора статті про нього А.Татаренко? Може, спрацювала “енергія відштовхування”, і нехіть до твору підсвідомо спроектувалася на перекладача? Чи спливли в історичній пам’яті спогади про монголо-татарське іго? Бо важко запідозрити у звичайній неуважності рецензента, який помічає “гру з відтінками смислу в зображенні”, закладену у поділі сторінки навпіл і взагалі наскрізь бачить всі наміри, інтенції, не кажучи вже про комплекси авторів часопису. Щоправда, причина може полягати у недостатньо агресивному графічному оформленні статті про Д.Кіша. А може й дійсно йдеться про помилку у наборі?

Але це дрібниця... Автором статті було встановлено, що отой недосконалий та агресивний часопис зорієнтовано на зовнішній світ, а не на українського читача. І знову – “діагноз”: “Ї” саме таким (культурологічним, політологічним, громадським, елітарним, постіндустріальним) намагається бути”. І доводить він це дядечкові з Заходу, влаштовуючи семінари та круглі столи, просить прочинити йому, марґіналові, двері до Європи, а дядечко, напевно, не чує – бо автори часопису чомусь і далі вперто сидять у своєму Львові. Може, дядечко української мови не розуміє? Поза тим, виявляється, що “незалежність часопису від українофонного читача вже набирає рис напівізоляції”. Може тому, що він робиться не для загадкових “українофонів” (це, напевно, іноземці, що навчилися говорити українською?), а для звичайного українського читача і усіх тих, хто захоче його прочитати.

Стояння на межі, як слушно зауважує автор статті, має свої переваги й свої невигоди. Але, без сумніву, одним із позитивів цієї позиції є не тільки можливість “витріщатися” (!), але й культура толеранції, бажання бачити більше, аніж одну, нехай навіть дуже впевнену крапку над і. Пам’ятаєте міст з “балканського” числа? Так от, мости нам набагато симпатичніші, аніж межові стовпи. Навіть якщо їх вивчатимуть у майбутньому як дорогоцінну реліквію.

А на завершення (або на початок – для тих, хто як пані Діана воліє читати навспак) хочемо щиро подякувати шановному рецензентові за цікаву, справді неординарну статтю. Не сумніваємося, що вона сприятиме зростанню популярності часопису і пробудить зацікавлення його (так яскраво описаною!) діяльністю у тих, хто розгублено намагається зорієнтуватися у морі українських культурологічних журналів. Дякуємо за конструктивні пропозиції і запрошуємо до співпраці!

З найкращими побажаннями,
Ваш “Ї”