Газета “Молодий буковинець”, №155, 24 грудня 2002

Аліса в країні Літературних чудес

Олександр Бойченко

Протягом року ця жінка переклала українською роман “Зоряна мантія” сербського письменника Мілорада Павича, а сербською – роман “Перверзія” українського письменника Юрія Андруховича. Інтерв’ю з Аллою Татаренко і пропонуємо вашій увазі.

Алло, ти - доцент Львівського університету. І ось, замість того, щоб цілком присвятити себе таким захоплюючим справам, як розробка навчальних програм, укладання методичних рекомендацій, приймання і переприймання іспитів, ти раптом берешся за редагування культурологічного часопису "Ї", перекладаєш Андрича й Кіша, Павича й Савича, роздаровуєш свої переклади різним журналам (аж до "Потягу 76" включно), видаєш вже четверту книгу і т.ін. Навіщо воно все тобі треба?

Знаєш, Сашко, "цілком присвятити себе" якійсь одній справі нам, представникам знаку Терезів, не так просто. Навіть якщо йдеться про таку захопливу діяльність як розробка навчальних програм. "Двоїста" натура, подарована зірками, вимагає рівноваги - і чим більше часу я присвячую робочим проблемам (укладанню тестових завдань, перевірці контрольних робіт), тим більшим є бажання свята. От і створюю його собі, тікаючи від повсякденних проблем у світ культури. Бо для перекладача, як зрештою і для літературного критика, відкриті таємні двері літератури. Треба тільки наважитись у них увійти. До речі, моя різноманітна діяльність аж ніяк не шкодить моїй викладацькій роботі. Більше знатиму я - більше знатимуть мої студенти. А оскільки "погані приклади - заразні", вони теж вельми охоче читають, пробують перекладати, беруть участь у літературних вечорах. Хочеться вірити, що радість пізнання нового, насолода життям у культурі ще довго їх не залишатиме. Бо головним джерелом натхнення для мене є саме такі позитивні емоції. І, звичайно, прагнення поділитися ними із тими, хто не мав щасливої нагоди скупатися у життєдайній енергії сербської літератури.

Перекладений українською іноземний письменник певною мірою стає учасником українського літпроцесу. Ти починала з "Енциклопедії мертвих" та "Гробниці для Бориса Давидовича" Данила Кіша. Чому саме цей автор? Що красивого й корисного він може внести в нашу літературу? І, говорячи ширше, чого нас можуть навчити сербські письменники?

Чому Данило Кіш? Справа тут, напевно, не лише у літературних уподобаннях перекладача. Потрібно було обрати книжку, яка би певним чином була візиткою все ще недостатньо знаної у нас літератури. І яка би була при цьому достатньо універсальною, щоби увійти в український контекст. "Енциклопедія мертвих" є, без сумніву, саме таким твором. Ця парабола про Кохання і Смерть, вічні і невблаганні теми мистецтва, є глибоко особистою і водночас сповненою мудрості резигнації. У часи, коли проголошується кінець Гутенбергової галактики, Кішова "Енциклопедія мертвих" є пошуком шляхів порятунку для держави, званої Cвітова Література, громадянином якої він себе називав. Вважаючи творчість змаганням із смертю, письменник був свідомий приреченості зусиль митця, однак продовжував йти шляхом своїх мужніх попередників. У творах Д.Кіша немає пафосу, дидактизму, замилування власним голосом. Натомість, є сумна, вишукана Іронія. Є Сумнів, що змушує йти вперед, не дає зачаровано заслухатись співом ідеологій, пристати на звабливу легкість буття. Боротьба за збереження вічних людських вартостей, яку веде у творчості Д.Кіша Homo Poeticus (вічний антагоніст Homo Politicus-a), триває, і не лише у сербській літературі... Непростою є відповідь на питання, чого нас можуть навчити сербські письменники. Залежить вона й від нас, від нашої здатності брати, сприймати, дослухатися... Зрештою, читач бачить в книжці тільки те, що спроможний побачити. Займаючись довгі роки сербською літературою, я відкрила в ній справжній всесвіт, далеку і непізнану для багатьох галактику. Вона не просто вплинула на мене, на мої літературні смаки, але й великою мірою сформувала мою особистість, відкрила нові, неочікувані ракурси буття. Зрештою, і тепер вона владно втручається у моє життя, у найрізноманітніші, несподівані способи! Наприклад, завдяки "Енциклопедії мертвих" я призвичаїлась до ранкової гімнастики (постійна перекладацька праця за столом зробила це імперативом), а банялуцька баклава за рецептом дружини Д.Кіша Мір`яни Міочинович (відома серед львівських сербістів як "Б.Б."), змусила декого з колег визнати, що я здатна не лише якісь там статті писати... А якщо серйозно, сербська література є носієм величезної емоційної енергії цього народу. В ній уживаються вишукана інтелектуальність та доведена до крайніх меж вільна, щаслива гра слова, універсальність та безсумнівна національна визначеність, щемлива відвертість і нещадна самоіронія. Дуже показовим для літератури цього народу є для мене випадок, коли письменник-постмодерніст, автор вкрай епатажних творів, побудованих на інтелектуальній грі, у промові з приводу вручення престижної нагороди подякував Любові, прочитавши при цьому уривок з Послання Апостола Павла. Духовність, інтелектуалізм, іронічність у поєднанні з енергією життя є прикметами літератури, кращі твори якої народжені Любов`ю.

Кого ще, крім згаданих, ти перекладала? Кого і чому подобається перекладати найбільше?

Мені пощастило перекладати найкращих майстрів прози ХХ (і ХХІ) століття: І.Андрича та Д.Кіша,Б.Пекича та М.Павича, М.Савича та М.Капора, Д.Албахарі та С.Дам`янова... Цей перелік далеко не повний. Я працювала з текстами дуже різних за манерою письма і світоглядом авторів, спільним знаменником для яких був вибір перекладача. Це справжня розкіш - перекладати те, що тобі подобається, діставати задоволення від зміни регістру, відчувати повноту літературної палітри. Це своєрідна гра в переодягання: на певний час стаєш супутником думки "свого" письменника, вживаєшся в його світ, звикаєш до його способу мислення, улюблених слів... Праця над українськими "Енциклопедією мертвих" і "Гробницею для Бориса Давидовича" Д.Кіша та "Зоряною мантією" М.Павича включала вивчення не тільки їхніх художніх творів, але й інтерв`ю, коментарів, полемік, знайомство з усім, що могло наблизити до розуміння цих митців, контексту та підтексту; до відчуття того, що має бути, а чого не має бути у перекладі. Оскільки йдеться про дуже різні творчі індивідуальності, мені було надзвичайно цікаво працювати. Складно, але саме тому - цікаво. Кожен з перекладених мною текстів є "моїм" - вкладаючи у нього енергію, пропускаючи його через себе перекладач неминуче прив`язується до нього. І сам залишає у ньому свій непримітний слід. Справді не знаю, кого мені подобається перекладати найбільше. Краще скажу про те, кого я мрію перекласти. Мілоша Црнянського, про якого я написала свого часу дисертацію. Його проза й досі залишається взірцем ліричної ескпресії. Мешу Селімовича, чий сумний філософізм зачаровує. Борислава Пекича: його книжки, і передусім мій улюблений "Новий Єрусалим", є справжньою скарбницею думок. Светлану Велмар-Янкович, найвизначнішу письменницю сучасної Сербії. А ще, а ще... Як же ж багато є творів, які б я із задоволенням переклала!

Як давно ти знайома з Павичем? Як це сталося? Як з`явилося бажання (і можливість) перекласти "Зоряну мантію"? Чи важко було працювати з текстом? А з автором?

Із Мілорадом Павичем я познайомилася у вересні 2000 року. Приїхавши до Бєлграда на Міжнародну славістичну конференцію, я вирішила поєднати корисне з приємним і передати письменникові нове число часопису "Ї", де було вміщено переклади його творів та статей про нього. Після пошуків номеру телефону головного сербського постмодерніста (цю таємницю ревниво оберігали, ніби змовившись, усі його українські власники) дістала можливість сказати все, що я бажаю, автовідповідачеві. Розхвилювавшись від усвідомлення важливості моменту, наговорила різного, а відтак, поклавши трубку, не мала впевненості що мені перетелефонують... Наступного дня черговий адміністратор у готелі передає мені повідомлення: Мілорад Павич, номер телефону.... Біжу дзвонити, а мені ніхто не відповідає. Минає ще день, знову дістаю повідомлення: "Мілорад Павич, літератор, просить Вас зателефонувати". Телефоную без зволікання і чую: "Нарешті! Я Вас два дні шукаю!" Історична зустріч відбулася наступного дня. До мене підійшов чоловік і запитав: "Ви, напевно, Алла Татаренко? Я - Мілорад Павич". Тоді ж я і впросила письменника довірити мені свою найновішу книжку - "Зоряну мантію". У мене були два просто дуже переконливі аргументи: величезне бажання її перекласти і зодіакальна спорідненість з автором. Ми з Павичем - Терези... Так і почався мій роман з романом "Зоряна мантія", роман, який щасливо увінчався книжкою, виданою львівською "Класикою" у вересні цього року. Я не можу сказати, що мені було важко працювати з текстом: для мене важко - коли через силу, без бажання. А тут все було навпаки. Із радістю відстежувала зміни ритму і настрою оповіді, страшенно тішилася, коли вдавалося нарешті вирішити складне перекладацьке завдання, не потрапити у пастку, яку несвідомо залишив на моєму шляху автор. І з автором було легко. Про кожну, навіть найкоротшу, зустріч із Павичем я могла би довго розповідати. Тому що кожна з них була для мене подією.

Чи знають серби щось про нашу літературу? (Кого, якщо так).

Українську літературу серби знають переважно у класичному варіанті. Близьким для них є український фольклор, пісні (деякі з них є навіть спільними для двох народів), казки... Три роки тому з`явилася збірка поезій Т.Шевченка, І.Франка та Є.Маланюка у перекладах Л.Хайдуковича. А на початку цього року вийшла друком прекрасна "Антологія української поезії ХУІ-ХХ століття" у перекладах М.Сибиновича (упорядник-Л.Попович), фундаментальне двомовне видання. До речі, ця антологія, як і багато інших творів, спочатку з`явилася на сторінках Інтернет-проекту "Растко" (www.rastko. org.yu), присвячених українсько-сербським зв`язкам ("Растко-Київ-Львів"). Керівник цього проекту, бєлградський славіст Д.Айдачич, робить дуже багато для популяризації української культури в Сербії. Завдяки йому серби вперше довідалися про існування "Бу-Ба-Бу", прочитали есеї М.Рябчука, засумували, що немає перекладів творів В.Шевчука, про якого Д.Айдачич так цікаво написав. На сторінках "Растка" вперше були надруковані уривки з "Перверзії" Ю.Андруховича, два інтерв`ю з українським письменником. А у жовтні цього року один з найстаріших сербських часописів - нішська "Градина" - випустив українське тематичне число, до якого увійшли переклади поезій Л.Костенко, І.Драча, В.Стуса, М.Воробйова, Ю.Завгороднього, В.Голобородька, В.Кордуна, І.Римарука, В.Махна, Б.Щавурського здійснені М.Сибиновичем та Л.Попович, оповідання К.Москальця у перекладі Т.Мацевко-Савчин та уривок з "Перверзії" Ю.Андруховича у перекладі Л.Рашич.

Як ти наважилася перекладати чужою мовою? Чому "Перверзію"?

Не перекласти "Перверзію" було просто неможливо. Інакше це просто зробив би хтось інший! Зрештою, я, відверто кажучи, не збиралася її перекладати... Просто одного вересневого дня, коли я блукала Бєлградом у пошуках видавця для "Антології українського оповідання", підготовленої В.Габором, згадуваний вже Д.Айдачич запропонував мені зайти до видавництва "Clio". І виявилося, що видавець, З.Хамович, позитивно ставиться до запропонованої ідеї, але спочатку хотів би видати якийсь хороший український роман. Відповідь на питання, що би я могла порекомендувати для перекладу, визріла моментально. Просто я дуже люблю цей роман... Резюме зацікавило видавця, і він вирішив видати книжку з такою рідною для кожного сербського читача назвою. І от тут довідалася, що перекладатиме не якийсь там гіпотетичний перекладач, а я... На щастя, доля занесла до Львова молоду сербську україністку Мілену Іванович і ми спільними зусиллями взялися до роботи. Поділивши роман на частини, слідкуючи, щоби кожен з героїв-оповідачів говорив "одним голосом", ми "пройшли" його фактично двічі - переклавши свою частину, кожна з нас працювала над перекладом колеги. А потім знову радилися, шукали третій, четвертий... не-знаю-який варіант... Адже потрібно було зберегти багатство значень українського тексту, відчитати приховані алюзії, впізнати зашифровані цитати і перенести це, не розгубивши по дорозі, у текст сербського перекладу. Щоби "Перверзія" сербською читалася легко і дарувала задоволенням від тексту. І сьогодні я вважаю, що вибір був правильним. Роман Ю.Андруховича в культурологічному плані є діалогічним за своєю суттю. В українській літературі є небагато творів, де би так вишукано поєднувались універсальний та національний виміри. Герой роману українець Станіслав Перфецький стоїть перед вічними проблемами буття і перед проблемами інтелектуала з Центральної Європи кінця ХХ століття. Він зрозумілий і загадковий одночасно, достатньо близький сербам його покоління і достатньо екзотичний як представник іншого народу. Та й у самому тексті роману, несподівано для самого письменника, віднайшлися сербські "сліди". Так, прощаючись із читачами, герой "замість молитви" промовляє: "Santa Maria della Salute" - рефрен найвідомішого вірша сербського романтика Л.Костича. А певні забобонні застереження, як виникає з тесту роману, Перфецький має чомусь не до понеділка, а до вівторка. Ніби його того навчила сербська бабця! І взагалі, ти поставив небезпечне питання, бо про "Перверзію" я можу розказувати безкінечно! Щоби уникнути цієї небезпеки, я додам лише, що перекладаючи (якщо це взагалі адекватне слово!) найкращі, а відтак найскладніші фрагменти, повні внутрішньої музики, особливого ритму, свободи слова я діставала емоційне задоволення рідкісної інтенсивності. Можливо, відчуття підсилювалося й усвідомленням небезпеки: адже я перекладала на мову, яка не є для мене рідною. Однак, сербська мова не є для мене чужою...

Як сприйняли "Перверзію" в Сербії?

Презентація сербської "Перверзії" відбулася наприкінці жовтня, під час Міжнародного книжкового ярмарку в Бєлграді. Приїзд Ю.Андруховича зробив цю подію справжнім святом. Під час представлення книжки в сербській столиці, в Новому Саді, Врбасі письменника постійно оточували журналісти з центральних газет, радіо, телебачення. Виступив він і перед студентами-філологами у Бєлграді та Новому Саді, поспілкувався з колегами-письменниками А.Гаталіцею, С.Дам`яновим, М.Продановичем, В.Баяцем... І досі у пресі чути відгомін того свята - продовжують виходити інтерв`ю та рецензії. Тиждень тому телефонувала відома бєлградська ТВ-журналістка, питала коли б я змогла виступити, розказати про "Перверзію"- вона щойно прочитала роман і хоче, щоби й інші його полюбили. Відомі сербські письменники згадують український роман, говорячи про власну творчість: так зробив нещодавно у інтерв`ю М.Проданович, а майже одночасно з ним - Д.Великич. А це означає, що роман Ю.Андруховича увійшов у сербський літературний контекст. Приємно було, читаючи лекцію про сучасну українську літературу в Ніші, на півдні Сербії, бачити блиск впізнання в очах слухачів, коли згадувалася "Перверзія" Ю.Андруховича.

І, нарешті, питання : Як все це терпить твій чоловік?

Так-так, жінка-перекладач аж ніяк не співпадає з ідеалом "нормальної жінки". Або сидить годинами, втупившись у книжку, мляво реагуючи на життєво важливі питання типу "а що сьогодні на обід?", або гарячково порпається в словниках, або годинами стирчить в Інтернет-клубі, листуючись з видавцем... Жінку-перекладача може порятувати лише одне: треба вийти заміж за перекладача. Мені ж пощастило більше - я вийшла заміж за талановитого (я в цьому переконана) перекладача. Віктор Дмитрук перекладає з польської та англійської, причому не тільки прозу, але й поезію: З.Герберта, А.Загаєвського, В.Шимборську, Ю.Гартвіг, Т.Ружевича, Л.Енгелькінга, О.Токарчук, Б.Лесмяна, Л.Тирманда, Дж.Ерскіна... Якщо чесно, це він - справжній перекладач, а я - я просто Аліса у країні Літературних Чудес...