Література й культура: час описів і опусів

Антон Кушнір

Дзеркало тижня № 28 (453) 26 липня - 1 серпня 2003 http://www.zn.kiev.ua

Якщо ви вважаєте, що літературно-мистецькі чи культурологічні часописи продукують культуру чи літературу, то ви глибоко помиляєтесь. Насправді вони лише сигналізують про наявність цієї культури чи літератури. Спосіб трохи відпочити від марудних студій чи написання творів і поласувати заслуженою увагою аудиторії — не такий феєричний, як презентації та фестивалі (втім, коли ви востаннє бачили феєричну презентацію?), але все-таки приємний. А для деяких письменників — чи не єдина нагода нагадати про себе: мовляв, хлопці, я ще пишу, все ОК!

Якщо серйозно, то за часописами цілком можливо простежити ступінь розвитку культурної сфери. Для цього чомусь прийнято найперше згадувати про кількість назв і тиражі. Так, це важливі показники, та чи не важливіше те, про що вони пишуть, яку точку зору пропонують читачам і, не в останню чергу, що вони оминають увагою? Нижче подана спроба проаналізувати, яку культурну модель сучасної України презентують нам деякі з них.

[...]

“Ї”

Натомість “Незалежний культурологічний часопис “Ї” я б нагородив епітетом модний — наскільки модним може бути україномовний культурологічний часопис. Не в останню чергу завдяки тому, що, на відміну від академічно-елітарної “Критики”, “Ї” більш розкутий, чи то пак демократичний.

Втім, свою назву (не знаю, як із “незалежним”, а з “культурологічним” — точно) він виправдовує.

Сьогодні часопис має добре впізнаване й одне з найкраще продуманих “облич”. Марка “Ї” — квадратний формат (спеціально поміряв — таки квадратний!), незвичне розміщення матеріалів — по два на кожній сторінці, монотематичні номери з подекуди провокативними ілюстраціями (приміром, число “Топос поразки” було ілюстроване фотографіями з авіакатастрофи на Скнилові), причому цікавий сам відбір тем. Я маю на увазі номери, починаючи від №22 (“10 років “Проекту Україна”) — до цього часопис цікавився переважно геополітикою.

В поле зору часопису потрапляють процеси (чи, точніше, терміни на позначення цих процесів), які або з наукового дискурсу активно просочуються в неспеціалізовані ЗМІ, а відтак — у широкий суспільний обіг, або ж такі, до яких загострюється суспільна увага внаслідок резонансних подій і на які часопис намагається відреагувати культурологічною рефлексією, легітимізувати їх у культурному полі.

До першої групи можна віднести числа “Покоління і молодіжні субкультури”, “Фемінність та маскулінність”, до другої — “Насильство, влада, терор” (реакція на події 11 вересня) та “Волинь 1943. Боротьба за землю”. Натомість два числа — “Федеративна республіка Україна” та “Топос поразки” я б назвав скоріше спробою зімітувати суспільну зацікавленість, до того ж, доволі переконливою спробою.

Втім, не варто сприймати “Ї” таким собі популярним виданням на кшталт “Фемінізму для чайників”, бо ж тексти Бодріяра чи Лакана не надто підходять для цієї ролі.

Тематичну єдність часопис компенсує строкатістю наповнення: жанровою (від інтерв’ю до офіційних документів, з літературними текстами включно), мовною (переважно українська, але можна натрапити на матеріали російською (вкрай рідко) та українською latynkoju), авторською (від уже згаданих Бодріяра з Лаканом до марґінальних поетів), навіть шрифтовою (вона, щоправда, скоріше дратує). Часопис не цензурує ненормативну лексику, залишаючи її на розсуд самих авторів.

Ця ж строкатість стосується і якості самих текстів — на відміну від “Критики”, у “Ї” трапляються відверто слабкі матеріали, хоча вони, на щастя, не становлять більшості. Потреба заповнити триста або близько того сторінок і нерозробленість певних тем українськими дослідниками іноді виявляється у перенасиченості часопису текстами західних авторів.

Але хоч там як, “Ї” залишається потужним (чи не єдиним?) форпостом на теренах українських культурологічних часописів.

[...]