про нас пишуть:

Микола Рябчук в одній із публікацій схарактеризував журнал "Ї", як "широко відомий у вузьких колах". Це можна тлумачити по-різному. З одного боку, це проблема редакції, яка неймовірно важко долала гравітацію самвидаву. А з іншого — "якого милого" ті "кола" й досі такі вузькі?

Той "безкрилий" вираз першого (чи то пак другого) Президента про те, що ми "маємо те, що …" — здається мені тепер вироком усьому нашому суспільству. Але почнемо "ab ovo". Ним у нашій історії буде Львів. Місто з цілою купою незреалізованих амбіцій, зреалізованих тусівок і змарнованих ідей та особистостей, проте одне з небагатьох у цій країні поселень, яке сміливо можна назвати МІСТОМ.

На одному з "горищ" цього міста наприкінці 87-го зародилася ідея, яку, на щастя, нікому не вдалося промарнувати. Задум абсолютно простий, як на той вже трішки призабутий час: "озвучити" на папері теми, розмови, дискусії, сумніви та ідеї власне "вузького" кола людей. У тих вузьких колах тоді поглиналися начорно ерені (для невтаємничених "Ера" — це дідусь сучасного ксерокса) самвидавні часописи: чорноволівський "Український вісник", калинцівський "Євшан", "Кафедра" Михайла Осадчого, "Скриня" Чубая-Морозова-Лишеги. Були московські та пітерські журнали "з Солженіциним". Більшість із цих видань, за класичним визначенням, були суспільно-політичними — з історією, ревізією, заявами та протестами. Були й літературно-мистецькі, і студентські. І все ж бракувало ще чогось такого…

"Зараз ми на роздоріжжі. Позаду, можна сказати, "розрита могила". Попереду — невідоме, якого не прозрів ніхто, — писали у редакційній статті одного зі ще самвидавних "Ї". — Однак треба йти і щось починати. Але куди? Продовжувати "тріумфальний хід", чи знову без кінця перетрушувати дідівські скрині… Є такі царини духу, які для нас ще не існують. Звичайно, якщо під існуванням розуміти якусь включеність їх у наш культурний горизонт. Маємо на увазі передусім справи не політичні. Наше, напрочуд збочене у своїй цнотливості, суспільство не перестає калічити свої молоді покоління все тими ж задавненими і давно подоланими іншими суспільствами комплексами. Але обминати їх не можна. Пора. Вже пора…"

За логікою речей, схожий часопис мали б видавати люди з академічних або біляакадемічних кіл. Натомість на "Ї" спромоглися інженери, художники, журналісти. Наші академічні кола, як колись, так і тепер, надто перейняті проблемами рангів, а прикрий, щоб не сказати гірше, рудимент радянської системи — ВАК — не сприяє тому, щоби науковці були суспільно активнішими…

У різні періоди різні люди належали до "ecole de "Ї", однак посередині завжди залишався чоловік, сам чимось невловимо схожий на чудернацьку літеру — Тарас Возняк. Журнал створили безнадійні естети — Микола Яковина, Михайло Москаль, Тарас Возняк, Ігор Подольчак. Хтось жартував, що літера Ї для назви журналу була вибрана через свою графічну естетику. Однак не естетика була тут визначальною: літера Ї — це один із небагатьох "намацувальних" чинників, що відрізняють нашу мову — наш "дім буття" — від "ближніх" і "дальніх" сусідів.

За перших 6 років існування (1987-92) вийшло 5 номерів журналу. Це немало з огляду на той перенасичений емоціями час, коли роблення такого журналу потребувало особливого стану "душі і змислу". Наклад його у той час можна визначити приблизно: 4 закладки в друкарську машинку, потім кілька примірників на "Ері", а далі — народна творчість. Тому перші 5 чисел "Ї" можна зараз надибати лише у бібліотеках гурманів інтелектуальної самвидавної кухні. Під час "оксамитової революції", за намовою Олександра Кривенка і Романа Турія, "Ї" разом з "Поступом" підпільно возили до братньої республіки Литви. Притарґати у наплічниках і валізах з Вільнюса до Львова кілька сотень журналу було справою нелегкою ще й фізично.

Небагато журналів, зачатих у самвидаві "пізнього совка", пережили розпад совдепу. Самвидав мав свої закони, свій чар і свій час. Після референдуму 91-го він став історією. "Ї" — один із небагатьох, які переросли самвидав, з 94-го у нього з'явилось нове дихання.

Можна з певністю сказати, що після "Всесвіту" періоду відлиги журнал "Ї" став часописом, який на початку 90-х репрезентував інтелектуальну Україну у світі. Одним із перших "Ї" вийшов — тематично і візуально, концептуально — поза межі зачарованого постсовкового простору. Цей журнал з цікавістю читають і чекають у Польщі, Чехії, Німеччині, Франції, Австрії, Англії, Америці, Ізраїлі…

Коли у 94-му редакція реєструвала часопис в органах Держкомпреси, чиновники переконували, що такого формату для журналу нема, що так макетувати не можна і взагалі що то за назва — "Ї": "що ви маєте на увазі"…

Кожен номер "Ї" задуманий як своєрідний збірник на тему: "Австрія після Австрії", "Нова Европа", "Україна і Польща наприкінці століття", "Югославія, Косово, Европа", "Праві та Европа". Однак попри таку тематику, усі номери журналу — про Україну, бо — для України. Коли вийшло 8-е — "жидівське" число, в середовищі ортодоксальних українців почалися розмови: "продалися". "Продашся тут, — іронізує Тарас Возняк. — Нашим "патріотам" і в голову не приходить, що нам у євреїв ще вчитися і вчитися, як треба любити свою батьківщину".

Спроби "Ї" чи інших, схожих на нього, видань спровокувати діалог у суспільстві залишаються марними. Поки що. І важко сказати, де тут пес похований: чи то ми собі погано уявляємо, що таке дискусія в демократичному суспільстві, чи то затравки для дискусії подані не ті… Припускаю, що належна дискусія у нашому суспільстві почнеться тоді, коли часописи на кшталт "Ї" чи "Критики" матимуть приватних видавців, які не дозволятимуть собі втручатися у редакційний процес. Зрештою, це не є якоюсь утопією: річний бюджет обидвох видань потягне заледве третину вартості поважного "мерса". А їх у нашій багатостраждальній торік куплено не мало, не багато, аж 6 000…

Журнал "Ї" в Україні знають, поважають, навіть хотіли б читати, але не купують. Тобто купують трошки, а українська еліта воліє отримати журнал "в презент", по-просту "на халяву". Це ж зручно, і журнал вдома, і кетчуп на столі… Якщо на 49 (чи скільки нас там ще залишилося) мільйонів з тисячного накладу журналу купують заледво дві-три сотні, то — так нам і треба.

Більшість наших сьогоднішніх видань живе завдяки ґрантам. Без підтримки міжнародних фундацій багато гарних проектів, зокрема "Ї", навряд чи мали би шанс втілитися.

"Сьогодні журнал "Ї" — це не лише часопис, але, може, навіть більшою мірою громадська організація, — каже редактор Возняк, — яка ініціює суспільну дискусію з болючих проблем сьогодення — національної самоідентифікації, громадянської війни, прощення і толерантності. До співпраці ми залучили американського політика, а тепер політолога Збіґнєва Бжезінського, французького політолога П'єра Аснера, сербського письменника Мілорада Павича. А депутат Бундестаґу Ґернут Ерлер взагалі взявся "патронувати" журнал. Зараз "Ї" — це постійно діючий семінар: починаючи з 97 року, журнал організував понад 30 семінарів та конференцій, матеріали яких часто стають основою наступних чисел "Ї". Журнал видає свою бібліотечку. Остатньо там вийшла книжка батька польської економічної реформи Лешека Бальцеровича "Свобода і розвиток. Економія вільного ринку".

Якось один із працівників журналу пояснював мені: "Розумієш, ми не в тій ситуації, коли можна ставити крапки над "і". УкраЇна — це якась суцільна двозначність, наше "і" завжди матиме дві крапки. Тут більшість відповідей починається з "і так, і ні" . Я переказав це Тарасові Возняку. "Нічого не знаю, — каже він, — нехай ті, після нас, розбираються і ставлять крапки над "і". Хоч щось ми їм маємо залишити до роботи. Кожне покоління мусить розставляти свої крапки над "ї".