Антагоністи: Росія і свобода

Іван Лучук

Поступ, 4 червня 2004 р.  http://postup.brama.com 

Незалежний культурологічний часопис "Ї". -- Число 31: Росія ХХІ. -- Львів, 2004. -- 266 с.
Незалежний культурологічний часопис "Ї". -- Число 32: Солодка свобода слова. -- Львів, 2004, -- 214с.

Завжди приємно брати до рук і перечитувати "запоєм" чергові числа незалежного культурологічного часопису "Ї", що його от уже 15 років самовіддано провадить визначний філософ сучасності Тарас Возняк. Протягом останніх декількох років для мене особисто доплюсовується ще й додаткова "інтимна" приємність, адже передовицю до кожного чергового числа дублюють ще й моєю "лучуківкою", тобто моїм авторським варіантом українського правопису на базі латиниці. Та, як скромно зазначив один з героїв архіпопулярного фільму "Іронія долі, або З легкою парою", зараз не про це.

Цього року встигло вже з'явитися два чергові числа часопису "Ї". Спочатку про перший, тобто про тридцять перший випуск. Як заведено, він стосується якоїсь окремої теми. Цього разу тематику окупувала Росія ХХІ століття нашої ери. Кожен випуск має влучне гасло, і тепер воно також влучило в яблучко: "Лисиця змінює шерсть, а не вдачу". Тарас Возняк є головним редактором і незмінним рушієм проекту, та окремі числа мають і своїх кураторів. Російським числом опікувалися Ірина Магдиш та Євген Жеребецький. Ірина Магдиш є заодно й співредактором часопису "Ї", а Євген Жеребецький відомий, зокрема, своєю політичною діяльністю. Та не слід забувати, що Жеребецький є також і мовознавствцем. Мабуть, саме тому він невідступно супроводжував Юрія Тевельова в його рідному Харкові в серпні 1996 року під час третього конгресу Міжнародної асоціації україністів, і саме він тоді у Сковородинівці познайомив мене з патріархом української гуманітаристики.

Цікавинок у цьому числі не бракує, та й дотепності також. От хоча б вступна стаття Тараса Возняка під назвою "Україна. Не Росія?" одразу ж викликає інтелектуальну посмішку своїми прозовими алюзіями. Ця ж передмова й задає камертон усьому числу. Культурологія та політологія займають левову частку обсягу числа, проте знайшлося тут місце й для літературних матеріалів. Варто згадати хоча б версію Віктора Неборака "Переспіва з Піндемонтом" Алєксандра Пушкіна, виконану на еталонному версифікаційному рівні. Деякі матеріали у числі надруковано російською мовою, серед них і дві літературні замальовки колишнього львів'янина Ігоря Клєха. Вельми цікавими є есеїстичні роздуми Тараса Прохаська "Безвідповідальність периферії", в яких автор ледь іронічно й напрочуд серйозно розбиває вщент "месіанство" російських інтелектуалів.

Крізь ціле число червоною ниткою (радше кривавим струмочком) проходить мотив несвободи. Якщо пригадаємо книгу Едварда Кінана "Російські історичні міти", то рельєфніше собі усвідомимо, що та несвобода є чи не найпритаманнішою рисою Росії. Про це нам зайвий раз нагадує й добірка матеріалів російського числа часопису "Ї". Росія є таким собі антагоністом свободи, навіть якщо маскується під псевдодемократію. Воістину, лисиця змінює шерсть, а не вдачу.

Якщо попереднє, 31-ше, число вийшло за участі берлінського Фонду Гайнріха Бьолля, то наступне, 32-ге, -- за підтримки "Фонду розвитку українських ЗМІ" Посольства США в Києві. І тут редакція зі всією серйозністю та відповідальністю, хоча не без тіні дотепності, зазначила, що погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США. Це число із загальною назвою "Солодка свобода слова" присвячене світлій пам'яті Сашка Кривенка й відкривається саме його фотопортретом, вельми характерним і показовим: Сашко в задумі невимушено затулив уста долонею. Гасло числа теж напрочуд вдале: "Страх заважає". Опікунами числа є керівник проектів часопису "Ї" Ян Чайковський та новий головний редактор "Львівської газети" Олесь Старовойт.

На четвертій сторінці обкладинки вміщено дотепний парафраз титульного гасла -- "Солодке слово свобода". Тішить у цьому числі суттєве збільшення власної автури. Тобто поряд з усталеною великою кількістю перекладних матеріалів з'явилося чимало текстів, створених українськими, зокрема львівськими, авторами. Окремо рекомендую звернути увагу на тексти Бориса Потятиника "Свободі преси загрожують дві головні небезпеки: репресії і... їх відсутність" та Олега Ониська "Чому ми брешемо?", а також на рефлексії співопікуна Олеся Старовойта "Вільні в умовах несвободи".

Із літературних матеріалів напрошуються на відзнаку два есеї Джорджа Орвелла -- "Свобода парку" та "Письменники і свобода". Проте найфіліграннішими з погляду дотепності є "циркуляр-порадник" класика чеської літератури Карела Чапека "Дванадцять прийомів літературної полеміки, або Посібник для газетних дискусій". Якщо вже мова зайшла про 12-те число, то гріх не згадати матеріалу головного редактора журналу "Правозахисник", ужгородця Івана Гоменюка "Дванадцять ЗМІїних обручів". Це прозора алюзія до великого поета та штуцерного белетриста, хоча ні Антонича, ні Андруховича в тексті навіть не згадують, бо були б там зовсім недоречними, проте алюзія виявилася самодостатньою. І дотепною. Я невипадково не один раз наголошую на дотепності, адже вважаю її бажаною навіть для найсерйозніших проектів.