Наталя Дудко

Голос говорющої риби

Ратуша, число 22 (1234) 26 травня - 2 червня 2005

Питання мови для нашої країни ще довго буде актуальним. Число журналу “Ї” “Мова німої країни”, яке редакція готувала ще на початку осені, після помаранчевих подій вийшло із перекресленим словом “німої”. Однак попри ствердження, що “народ мовчить дедалі голосніше”, “не варто впадати в ейфорію”. Очевидно, підстави для оптимізму можна віднайти, що й дало змогу кураторові цього числа Ірині Магдиш зазначити в передмові: “Бійся, владо. Народ вже не німий. Він пробив непробивні стіни. Пробиватиме знову і знову”.

В українській мовній ситуації збіглося чимало різних аспектів мовного питання. Тому ми можемо дискутувати про зміни до правопису на рівні побутових розмов, дізнаватися про досвід інших країн – Норвегії, Японії, або й просто лякатися: що буде з тією мовою далі? Видавець і поет Іван Малкович недавно сказав, що в нього іноді опускаються руки, бо здається, що робиш справу, яка приречена – адже ситуація в суспільстві така, що попри кращий переклад, добру рекламу і швидший вихід “Гаррі Поттера” українською, російського все одно в Україні купують значно більше. Україномовні діти самотужки вивчають російську, бо цьому сприяє інформаційно-ігровий простір. І нема зворотної ситуації.

У матеріалах цього числа часопису “Ї” йдеться про мовну ситуацію в Україні (сьогодні та в історичному аспекті), а також про філософію мови. Актуальними є статті Лариси Масенко “Мовна ситуація в Україні”, “Суржик як соціологічний феномен”, “Мовна поведінка особистості в ситуації білінгвізму. Поняття мовної стійкості”, Ірини Фаріон “Чи є мова товаром?”, Інни Волосевич “Явище мовної поліфонії в літературі та свідомості” тощо. Хто в Україні стійкіший, а хто конформніший мовно – думаю, очевидно й без конкретних цифр. А чи справді в українську і російську мови органічно закладено ворожість, дізнаєтеся зі статті Інни Волосевич.

Матеріали часопису дають також нагоду абстрагуватися від насущних українських проблем і прочитати, наприклад, про мову поезії: “Написання поезії починається з наруги над мовою. У першій дії слова виривають з коренем. Поет зчищає з них нашарування повсякденности, налиплі, у мутній атмосфері буденного застосування, слова стають голенькими, мов немовлята. У другій дії їх наново висаджують у ґрунт” (Октавіо Пас, “Мова”). Езра Луміс Павнда (переклад Ігоря Костецького) додає: “Не оповідай пересічним віршем того, що вже сказано в добрій прозі”.

Цікавішою, чи радше настроєвішою, є друга, паралельна частина випуску, що містить художні тексти, авторські й перекладні, українською мовою і так чи інакше про мову. Говорюща риба Емми Андієвської, “говорячи без упину, заважає рибам зосередитися, а це порушує гідність риб’ячу”. Її виганяють з води. Балакуща риба помітила, що на березі “вимовлені слова не лишали за собою найменшої бульки”. Однак твір Емми Андієвської не про те, що риби можуть говорити, а про те, що люди можуть прожити життя і так і не почути голосу говорющої риби. А ті, що почули, можуть не вберегти самої риби: “Рибалка просто сплохував, бо з тим, що носиш у душі, не вільно ні з ким ділитися, окрім хіба найближчого приятеля. А жінка не була чоловікові приятелем уже хоча б тому, що він ніколи не гуторив з нею так, як із рибою. Зрештою, не виключене, що жінка його просто ніколи й не слухала”.

Йоан Золотоустий у своєму творі “Про священство” дає поради проповідникам. “Відволікти народ від тієї невідповідної і безхосенної розваги і привчити його до слухання з більшою користю” можна, за його словами, двома способами: зневажанням похвал і силою слова.

У числі також вміщено тексти: уривок з роману В’ячеслава Медведя “Кров по соломі”, вірші Петра Мідянки, “З войском єго кр мл Запорозким” Богдана Хмельницького, уривки з перекладів Василя Барки, Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді, а також статтю “Товариські форми і звичаї” з журналу “Нова хата” (січень 1928 р.) тощо. 

“Мова німої країни”. Часопис “Ї”. Львів, 2004. 262 с.

Наталя Дудко

“Живі картинки” в минулому Львова

Ратуша, число 20 (1232) 12-19 травня 2005

Бібліотеку часопису “Ї” поповнила книжка Барбари Ґєршевської “З історії культури кіно у Львові 1918 – 1939 рр.”. З нагоди презентації видання відбувся семінар “Кінокультура Львова: минуле, сьогодення, майбутнє”. Про кіно минулого цікавіше не говорити, а дивитися його. Тому основою семінару-презентації була захоплива кінохроніка Львова 1914 – 1925 рр. та 30-х років (з розмаїтими додатками, зокрема кадрами візиту цісаря Франца Йосифа до Лейпцига та похорону цісаря).

Про минуле кіно розповідали кінознавець Роман Бучко та мистецтвознавець Андрій Дорош, про сучасне з проекцією в майбутнє – голова Спілки працівників кінопідприємств Львівської області Григорій Чопик. “Структура сучасного кіно виглядає так: кінотеатри є його коренями, кінопрокат – стовбуром, а кіностудії – кроною, на якій виростають яблука. Наші управлінці спочатку попідрізали корені і чекали, коли почнуть падати яблука. Нині виросло нове покоління молодих людей, які в очі не бачили живого кіно, з великим екраном, добрим звуком”. Натомість улюблена фраза кінознавця Романа Бучка – “Кіно у Львові не любили. Етнографію в нас люблять, документалістику – ні”. Андрій Дорош: “кіно у Львові зустріли в штики. Зрештою, автомобіль – теж”.

Барбара Ґєршевська розповідає також про знайомство львів’ян із кінематографом (1896 – 1918 рр.): перші кінотеатри, перші відображення на кіноплівці, перші кінокритики. “Початки кінематографу у Львові були пов’язані зі світлою думкою про його залучення до поширення не тільки освіти і культури, але й демократичних ідей. Кіно з’явилося у місті у часи розвитку масової культури і одразу здобуло прихильність усіх мешканців без огляду на їх соціальне становище”.

Цифри: до 1939 р. у Львові існував 31 звуковий кінотеатр, кілька кіностудій; в радянський період – 28 кінотеатрів. На початку 20 ст. кіно було дороге (10 крон у ложі, 50 … – на останньому ярусі, вибір був, за словами Андрія Дороша, між кіно і вечерею); за часів СРСР, згадували на презентації, квиток коштував 25 коп.

Барбара Ґєршевська. З історії культури кіно у Львові 1918 – 1939 рр. Переклад з польської Ірини Магдиш та Ядвіги Пехати. Львів. Бібліотека журналу “Ї”. 100 с.