про нас пишуть:

Особисто для мене часопис “Ї” (відразу зізнаюся, що переглянув не всі, а “якусь” п'ятірку приступних мені номерів, тому прошу мої узагальнення сприймати з урахуванням умовної числової синекдохи) – взірець інтелектуального колажу. Але тільки поверховий погляд сприйме цей жанр як вторинний чи службовий – жанр, що зіграв вирішальну роль у процесі самоідентифікації кубізму, дада, сюрреалізму і поп-арту. Але колаж і часопис? Гля, цікаво.

“Ї”, зауважимо, дуже-дуже дивний часопис. Він і старосвітський (у вищому сенсі цього слова), він і гіпермодерний (один з останніх №№ присвячено війні у Сербії), водночас оксюморонно позачасовий (особливо в номерах австрійському і гебрейському багато авторів минулого) – і підкреслено актуальний. Бо що може бути актуальнішим – 1998 – “Нової Європи” (№ 13)?

Придивимось уважніше до нього. Рубрики відсутні, як і перед- та післямови, і це зрозуміло: вони б порушили струнку цілісність жанру, тиху єдність аркуша, привносячи на його територію зайву для нього стереоскопічність. Але замість перспективи (повіримо Флоренському: годі чекати од неї бодай відносної об‘єктивності) – неперервна течія текстових смуг. Розділяючись надвоє, аркуш уподібнюється прапору неіснуючої держави. Враження це оманливе, що зрозуміло вже з обкладинки: співставляються смуги близьких по спектру кольорів, а то і відтінки одного кольору: жовтий / оранжевий (№ 7), світло-зелений і хакі (№8), блідо-голубий і лазур (№ 13) і т.і. – в той час, коли в державних кольорах перевага надається кольоровому контрасту, чому ми самі – яскравий приклад, але далеко не унікум (прапор України відчутно перегукується з прапором Багамських Островів). “Прапоровість” “Ї” – суто фіктивна, як і фіктивним є для нього принцип інтерактивного читання, до якого ми б мали схилитись думкою з огляду на несинхронність текстових потоків, завдяки яким поліфонія превалює над заявленою бінарністю композиції (бінарність жанрова – особливість “Плероми” і “Феміністичних роздумів”)... До якої, з іншого боку, так і просилися блоки взаємосуперечливих, а то і ворогуючих матеріалів – під грифом “Дві думки з одного приводу”. “Ї” слушно не спокусився торованою журналістською стежкою.

Образотворчі компоненти тексту, окрім само собою зрозумілих, – декоративно-ужиткових (далі впевнимося що і власне ілюстрації до них тяжіють), рідко – крім портретів авторів – підказують читачеві логіку оповіді. А не ілюструють – просто ніколи. “Картинка” – камертон, а не шпаргалка; інтонація, а не сама мелодія. Показово, що часопис називає лише імена митців, та не назви їх творів, що вирізняє його, наприклад, від “Иностранной литературы”, в якій образотворчому мистецтву відводилась вузесенька резервація в середині текстового організму (і обкладинка), але будь-яка ілюстрація не лише супроводилась оригінальною назвою, але і хронологізувалась – як експонат в музеї чи хворий в шпиталі. Експонати “Ї” не йменуються не внаслідок неповаги до їх креаторів, а саме тому що вони – автори і картини – “свої” (якщо завгодно “в дошку”, адже дошка не випадково є предком сучасної обкладинки). А ще “Ї” дуже любить старі світлини.

І тут найближчий родич львівського часопису – івано-франківський, підкреслено белетристичний “Четвер”, що вирізняється таким же захопленням. Але у “Четверга” (у нього з “Ї” багато спільних авторів: Іздрик, Рябчук, Єшкілєв, а з класичної спадщини – Рільке) вибудовується як окреме свято-шоу, де щоразу змінюються закони і навіть регламент святкових заходів, словом – “свята непоштивість”. Порівняно з ним “Ї” – є часописом майже консервативним, зваженим, непохитним у культивуванні власноруч ним викоханих традицій. Уявляєш одразу поважного брита, з собакою і коло каміну – сидить і читає улюблене видання, певне “Times”. Але “Ї” незручно читати перед каміном: формат не той. “Ї” також незручно читати на стадіоні, у міському транспорті чи на уроці під партою. (Усі ці місця, на жаль, дуже мало для нього пристосовані). Але ясно, що читати його треба – і читати, занурюючись у води тексту. Зрозуміло, що рівень поліграфічного оформлення, який не був би перфектним, просто унеможливив би цей процес. Хоча б такий нюанс: наявність літери або цифри на тлі самого тексту – віддамо належне дизайнерам: на якості прочитання тексту не позначається. Усі рядки, слова, склади чітко проартикульовані. (Протилежність цього стала справжнісінькою маною для експериментальних мистецьких часописів, як-от “Парта” – добре, що хоч для окремих сторінок). А коли погляд трохи стрибає, то це діло звичне. І в такій візуальній делікатності – не надмір піклування про читача (та і цього не можна заперечити), а підкреслення принципу розмаїття різних шматків одного часописного організму.

Колаж – це зрештою не лише різножанровість, органічна для часопису (тут: вірш, розділ роману, есей, наукова стаття; останніх двох – більш од усього), але і різномовність, включно з російською (Клєх, Сігов, Верник). (Втім, упорядники не зловживають цим своїм привілеєм). Зрозуміло, що на відміну від “срібної доби”, наразі значна частина інтелігенції не володіє досконало німецькою (текст Aloiz’a Woldan’a у № 13 – лише мовою оригіналу). А паралелі першоджерела та англомовних перекладів есеїв Рябчука і Гриценка навряд чи слугують просвіщенню ймовірного іноземного читача (чому тоді такій мовній процедурі не були піддані, наприклад, статті М.Поповича та Єшкілєва?). Мета цієї поліграфічно-лінгвістичної вправи – створення фактурної вібрації аркуша. А природа цієї дії – суто графічна.

Колаж – це “єдність в незлитті”. Синтез текстів народжується і закарбовується на просторі часописового аркуша. Звісно, що між Гессе і Еліотом чи, з іншого боку, (пари авторів-сучасників в №№ 7) – між Жолдаком і Парщиковим – мало спільного. Та, зрештою, вони і не виключають один одного. Аби переконатися в тому, збудуйте новий ряд імен: Еліот і... Сурков, Ісаковський, Щипачов. Сміх, та й годі.

“Ї” може навіть дозволити собі використання відверто хрестоматійних, давно відомих ерудованому читачеві текстів ( так у №№ 8,9 – це “Перед законом” Кафки та розділи з роману Музіля “Людина без властивостей”, а то і тексти просто посередні (Н.Зборовська). Так один відомий режисер прилаштував у свої колажі антикварну коштовність, а часом – лінвочку, підібрану з підлоги.

Що лишається від традиційного часопису? Початок і кінець; обкладинка, “зміст”, “від редакції” та біографії авторів наприкінці: останнє, однак, не є конче прикметою часопису – ним же послугується, з найближчих прикладів, В.Даниленко у своїх антологіях сучасної української прози.

... Колаж мистецький починав з того, що залучав до своєї господи сторінку з текстом, іноді –уривок газети, кіноафішу чи нотну партитуру (Ж.Брак у натюрморті 1929р. наче розколює ножем заголовок щоденної газети – “Le Jouk” – аналогія з українським сьогоденням очевидна). Нині література повернула борг образотворчому мистецтву, трансплантувавши на площину свого побутування уламки дивного і колірного світу. Та і сама при цьому змінилась невпізнаванно.