«Того, хто входить в одну і ту ж річку омивають все нові і нові води. Псіхеї ж випаровуються з вологи.»

Геракліт з Ефесу, 12 DK

«Pombas de vidro traguían
a choiva pol-a montana»
«І скляні несли голубки
дощ несли з собою в гори»

Federico García Lorca, Федеріко Гарсія Лорка,
Seis poemas gallegos, Шість віршів галісійською
Romaxe de Nosa Seсora da Barca, Романс Пречистої Діви та її барки

Мої перші дитячі спогади пов’язані з дощами. Виростаючи у передгір’ї Карпат, я не міг уникнути постійного дощового мотто. Дощі супроводжують все життя галичанина. Дощі різні - літні, осінні, зимові, ранні, і особливі травневі. Дощі супроводжують свята, які ми обходимо - весілля, церковні празники, похорони. Дощі товаришують нам, коли ми зводимо свої домівки, коли косимо трави чи управляємо ліс.

І ці мої перші дитячі спогади свідчать, що дощ - це щось пов’язане з зеленню. І з зеленню як рослинністю - якимись травами, хащами, деревами. Але так само зелень - це щось, що пов’язане з зеленими, смарагдовими потоками, цівками і струмками води, що без кінця спадають з неба. Спадають з шумом, спадають з шептами, відзвуками, перкусією крапель, шемранням цівок, дзюркотом струмків та гуркотом потоків, який переростає у рев гірських рік.

Так само ті дитячі спогади свідчать і про те, що на мене ці струни дощу спадали завжди разом з променями та відблисками сонця. Для малої дитини карпатський дощ - це не глухий сірий осінній дощ, а дощ, радше, літній. Може тому, що мене мокрими осінніми днинами просто не випускали з дому.

Звідки ця зелень, що закарбувалася у дитячій пам’яті? Може тому, що навіть восени він спадає на завжди зелені смереки? Для мене зелень, зеленина ніколи не покидає дощу.

Зрозуміло, що не для всіх гір такий дощовий акапіт доречний. Очевидно, що для гір Кастилії дощ є радше рідкістю, ніж мотто. Проте для гір Галіції, що на тому ж Іберійському півострові, дощ все таки не чужий:

«Дощик крапить над Сант-Яго:
Ночі темні такі.
Срібло трави і мрії
Місяця лик закривають»
Федеріко Гарсія Лорка, Шість віршів галісійською, Мадригал місту Сант-Яго (Federico García Lorca, 1898-1936, Seis poemas gallegos, Madrigal a cibdá de Santiago ) 

Та вернімось у Карпати. Чим є дощі взагалі? І чим він є у Карпатах?

Знову переключімо регістр своїх міркувань на метафорику і з її допомогою спробуємо пробиватися до мета-фізичного. При цьому навіть прості твердження набиратимуть цілком іншого сенсу. За формою ці твердження можуть мати дещо поетичний вигляд, а можуть і зовсім простацький, однак, як на мене, вони все ж зможуть допомогти нам продертися до тих мета-фізичних сенсів, про які нам йдеться у цих міркуваннях. Отож розпочнімо.

Дощі спадають з неба. Струни дощів конденсуються з хмар та туманів, щоб поміж блискавиць спадати долу - на схили гір, престоли вершин. Краплі виструнчуються у цівки, цівки сплітаються у струмені, струмені поять струмки, струмки зливаються у потічки, потоки, ріки. Таким чином, млаки карпатських туманів та вільгість хмар перетворюється у нестримну стихію гірських рік. Так позірна м’якість горніх стихій переісточується у неприборкану і невідворотну покару карпатських повеней.

І до сьогодні, не дивлячись на весь технічний прогрес та спроби убгати ріки в корсети новітніх дамб, повінь є чи не найбільшою покарою для людей, що мешкають у долинах. Але так само і тих, хто мешкає й далі від гір - на рівнині. Ніхто не може сховатися від цього нагадування людям, що пробують заховатися у мушлі невідання, в щоденних клопотах, у буденності, яка не задумується про якісь фундаментальні мета-фізичні речі, не прагне долати вершини гір і не розпачає, навіть зазирнувши у отхлань проваль.

Нагадування про небезпеку такої бездумності приходить не одразу у вигляді реву води, яка прибуває буквально з хвилини на хвилину, і на очах нещасних забирає мости, помешкання, шматки поля. Власне - забирає. Повертає у небуття те, що було дароване людині. Забирає те, що людина вже давно чомусь почала вважати виключно своєю власністю, що вона, у своєму невіданні, давно не сприймає як дарунок, а тільки як свій персональний і особистий набуток. Їй здається, що все це є тільки справою її рук.

М’який зелений дощ, даруючи зелені її життя, даруючи людині скупі карпатські дари - ліс, ягоди, гриби, скупеньке збіжжя, разом з тим нагадує їй ревом потоків та рік, що все це дарунки. Дарунки, за які належиться бути вдячним. Ті ж, хто не стягуються на вдячність, отримують або попередження, нагадування, або ж навіть і кару, яка приходить як біда чи шкода від повені.

Про що свідчить і на що вказує те, що нас, тих, хто ховає своїх покійних, одружує свої дітей, зводить «квітку» над своїми житлами, ледь не завжди супроводжують ці ненастанні струмені галицького дощу? Гадаю, на те, що нащодень ми не лише перебуваємо у близькості до престолів та блискавиць, неминучості та невідворотності отхлані, але так само і під неустанною опікою.

Дощі, напоюючи землю життєдайною вологою хмар і туманів, виповнюючи ріки благодатною водою, запліднюють землю. Запліднюють землю людей - рівнину. Запліднюють її для людей. Для людей звичних і посполитих. Так само, як і тих, хто вже ступив на шлях до престолів, так і для тих, хто, навпаки, ступив однією ногою в отхлань смерті.

Отож, дощі є опікою, що огортає людину. Напевне, саме тому перші фрагменти моєї дитячої пам’яті є теплими і радісними згадками про дощі - зелені, сонячні дощі моєї малої батьківщини. Дитина особливо потребує опіки, відчуття затишку і захищеності, опіки батьків, опіки близьких. І так само дитина дуже тонко її відчуває.

Але так само вона потребує і опіки мета-фізичної - найзагальнішого відчуття захищеності, заопікуваності, відчуття при-сутності чогось чи когось сокровеннішого, ніж навіть батьки. І ця благодатна опіка спадає на нас зеленими дощами дитинства.

Зрозуміло, що ці міркування про сутність дощів, дощів з дитинства,  дуже суб’єктивні. Хоча б тому, що побудовані майже повністю на пам’яті про мої дитячі враженнях, на моїх емоціях. Можливо це тільки я розкрив для себе, чи ви-чув у тому, що мені говорить мова, суть дощів як опіку, опіку, під захистом якої перебуває кожна людина, бо ж дощ омиває обличчя кожного смертного.

Але разом з тим, гадаю, що опіка так чи інакше дозволяє кожному смертному все ж жити на землі, безвідносно щодо того, чи відкривається ця опіка йому у формі дощів, чи ні. Ключовим сенсовним словом цього розділу книжки є слово опіка.

Опіка, яка ненав’язливо дарує смертному певність. Певність не тому, що дощ обіцяє багатий урожай, а тому, що дає час на усвідомлення своєї ситуації як людини, людини, що живе під омофором гір, але й на скрайку прірви.

Разом з тим, дощ своєю опікою дарує не лише час на усвідомлення своєї ситуації, але саме цією опікою відкриває можливість долати свій шлях піднімаючись д’горі, до мета-фізичних вершин, долати ріки і потоки, що його перетинатимуть. Тому дощі відкривають шлях до спасіння, для тих, хто подвигся відвазі вірити у те, що воно можливе.

Принаймні шлях до престолів на вершинах дощі відкривають. А далі, там за мета-фізичною заслоною, на престолі вже слово не за дощами, а блискавицями божими. Дощі та дороги тільки доводять нас до престолу. Далі не веде жодна дорога. Далі людиною не опікується жоден дощ. Далі блискавиці і невідоме.

Краків, 5 листопада 2010