«Більша частина божественних речей вислизає від пізнання з огляду на їх неймовірність»

Геракліт з Ефесу, 86 DK

«El bosque centenario»

«Зімкнувся ліс столітній»

Federico García Lorca, Федеріко Гарсія Лорка

Primeras canciones, Palimpsestos, Перші пісні, Палімпсести

Ciudad, Місто

Якщо перетинати Карпатський хребет, то годі не зауважити, що очевидною межею між північними та південними схилами Карпат, Прикарпаттям та Закарпаттям, є межа між смерековими та буковими лісами. Особливо очевидною ця різниця є на перевалах. Як тільки покидаєш літепле Закарпаття, одразу потрапляєш у штивні, суворі смерекові ліси Галичини. Перед подорожнім виструнчуються ледь не до неба шеренги корабельних щогл. Ставши поміж смерек та задерши голову д’горі, годі не подивуватися ідеальній стрункості її стовбурів.

Нещодавно, піднімаючись у доброму товаристві, до вершини Ґорґула, ми дійшли до скрайку смерекової стіни. Позад неї вже майже сідало низьке осіннє сонце. За стіною щогл його вже не було видно. Тільки там, де лісова дорога врізалася у темну стіну смерек, сяяв просвіт - десь за ним і хребтом гори сідало сонце.

Згадалася давня подорож у товаристві трьох перипатетиків до шварцвальдського Тоднау (Todnau) - гірського висілка, що вище Фрайбурга-ім-Брейсґау, висілка, як от Мислівка. Свого часу у горішньому кінці Тоднау, Мартін Гайдеґґер збудував крихітний прихисток для себе і своїх думок. Збудував саме на такій полонинці, як і тут, на скрайку смерекового лісу, обіч такої ж лісової дороги - дороги з глиці і каменя. Я впросив тоді своїх знайомих з’їздити туди. Вдалося. Хоча йшов дощ, як у Карпатах. Тим не менше до його гірської дороги (Holzwege), яка нічим не різнилася від карпатської, ми дійшли.

І у цьому контексті його просвіт (Lichtung), як ви-зирання-до-нас істини, сутності речей, мало своє, хоч і метафоричне, проте яке ж спектакулярне втілення у такому ж просвіті у стіні смерекового лісу, просвіті, до якого вела дорога, що піднімалася д’горі обіч його сховку.

Всі ці міркування, звичайно, є доволі вільними конструкціями та аналогіями. Однак емоційно, як на мене, вони цілком виправдані. Такий собі інтелектуальний імпессіонізм.

Та у цьому розділі книги я хотів би поміркувати не стільки про просвіт як визирання-до-нас істини, про який все вже сказав господар колиби у Тоднау, скільки про куліси, між яких він ви-свічується-до-нас. Я хотів би поміркувати про ті смерекові шпалери, що розступаються, щоб явити істину.

Отже - смереки. Чому служать ці, спрямовані у небо щогли? Праобразом чого вони є? Бо ж не тільки доброю деревиною, яка колись дійсно йшла на корабельні щогли, а сьогодні з неї будують шале нових скоробагатьків.

Розмірковуючи так, ми піднялися до самого скрайку смерекової стіни. Вона розступилася перед нами тільки з огляду на настирливість дороги, яка одразу круто взяла вгору. Не знаю, чи кожен це зауважує, але, як тільки ступиш кілька перших кроків дорогою, що вже піднімається поміж смерек, які дають прохід, однак змикаються високо над головою, утворюючи щось на кшталт склепіння між двох довжелезних і височенних лісових колонад, кінця яким не видно у лісі, що сутеніє, то ти неначе потрапляєш у цілком по-іншому організований простір. Стає значно тихіше. Рвучкий вітер залишається на полонині. Його стати лише на те, щоб розгойдувати верхівки смерек. Натомість далеко внизу поміж смерекових колон, де лісовою дорогою піднімаєшся ти, - тихо. Тільки скрип стовбурів, що труться один до одного під ударами вітру. Ця акустика тобі щось нагадує. І раптом починаєш розуміти, що ти потрапив у велетенський собор. Причому собор, радше, ґотичний. Можливо це й пояснює, чому ґотика з’явилася саме у Північній Європі - тут таких лісів доволі. Та й традиція шанування дерев, культ дерев тут давній, як і сама Європа.  Знову ж згадаймо Перуна - латиське Perkuôns – «бог дубів».

Відслідковуючи цю лінію думки, можемо припустити, що ґотичні колонади дійсно були інспіровані просіками у смерековому лісі. Принаймні вони виглядають як їх кам’яні репліки.

Можемо приглянутися і до одиночної колони, первинно - стовпа у людському помешканні, що підтримує стіну чи дах. Зрозуміло, що первинно це був зрубаний стовбур, дерево як таке. У різних місцевостях цей будівельний матеріал був різним. У Фінікії, Єгипті та Греції це були різновиди пальм. На півночі Європи - дуб, смерека, сосна.

Тоді по-іншому можна потлумачити і сам вигляд давнього храму. На півдні, у Фінікії, Єгипті, Греції – це, перш за все, не стіни, які захищають від холоду, а колонади, які тримають дах і захищають від спеки.

Але, якщо колона - це архитипічне дерево, що відтворене у камені чи дерев’яній опорі, то тоді колонади храму є тими самими просіками у просвіті яких криється щось дуже істотне – свята святих, просвіт у якому роз-кривається істина.

Увійшовши до афінського Партенону (Παρθενών) чи іншого храму, людина потрапляє у той самий священний гай, священний ліс, у якому криються боги, німфи, фавни. Але також оракули та віщуни. Людина опиняється у лісі, де їй може щось роз-критися у просвіті поміж дерев.

У Фінікії, Єгипті та Греції - це колонади пальм. Пригляньмось до їхньої форми, до форми їхніх капітелей – це все ті ж плюмажі пальмового гілля. Класичний Рим, а за ним і ми, успадкували цю традицію. Якісь капітелі більш стилізовані, як от дорійська, а інші неначе повертаються до свого натуралізму, як от корінфська.

Та вернімось на нашу північ. Отож смереки є кулісами, поміж яких визирає просвіт, до якого нас підводить дорога. Дорога, що піднімається д’горі до вершин та престолів, до кам’яних розсипів Ґорґан, до блискавиць, дощів, витоків рік та потоків.

Аж до певної висоти, до альпійських лук, смереки незмінно залишаються безмовними вартовими дороги, дороги людини і потоків, що тією ж дорогою стікають долі.

Шпалери смерек надають нашому підйому цією лісовою дорогою певної урочистості. Як і колони у храмі. Наближаючись у напівтемряві між довгих колонад собору до престолу людина не може не перейнятися пошанівком до святилища, олтаря, Святої святих – Шхіни Першого Храму (הניכש, скинія - σκηνή) – де її, напевно, чекає зустріч з чимось, чого вона прагне, боїться, чого не знає.

Але, якщо приглянутися до наших традиційних бойківських, лемківських чи гуцульських церков, то вони неначе й не нагадують тих величних і спрямованих у небо ґотичних соборів. Величні уроки смерекових просік неначе нами й не засвоєні. І так, і ні.

Коли ми полишали присілок, на скрайку полонини стояла традиційна бойківська хата – з нижнього боку піднесена на стовпах, а з верхнього дах майже врізався у схил, який продовжувався полониною. Взимку, очевидно, та сторона хати, де дах десь на півтора метра відстояв від землі, повністю є під снігом. Хата неначе врізається у схил. Але, як людське житло, вона, ця хата, у метафоричному і мета-фізичному сенсі стоїть на рівнині. Вона аж ніяк не може стреміти д’горі. Її справа – тулитися до землі, що вона й робить, одним своїм боком вростаючи у землю. Бо житло людини є житлом не на горі, а на землі.

Так само і храми, що збудовані людьми, які живуть у близькості до землі та рівнини, зведені на подобу їхніх домівок. Наші церковиці обтяжує не лише наша сув’язь із землею – з нами, як прихожанами, що вічно у ній порпаються і з неї живуть, з нами, як покійниками, що покояться на прицерковному цвинтарі. Нас обтяжує ще й традиція. Дім Божий люди, в наївності своїй, зводять на кшталт своїх домівок. І такі храми дійсно мають більше спільного з помешканнями людей, ніж з святилищами. Під час Служби Божої така церковиця стає прихистком всієї громади. І навіть, коли громада розростається, то храм розширюють, але не вивищують. Бо він має бути храмом для людей. Але якою мірою для Бога?

Та на Мараморощині є й інша традиція. Можливо вона занесена до нас з Центральної Европи. Це ґотичні деревяні церкви Рахівщини, Хустщини. Можна триматися думки, що вони є тільки наслідуванням, далекими відзвуками ґотичних костьолів Іль де Франсу (Ìle-de-France). А можна й сперечатися. Можливо вони є поверненням до суті храму як вознесеної в небо смереки. Таким вознесеними у небо ґотичними храмами є церкви марамороського типу у селах Ріка, Негровець, Крайникове, Верхнє Водяне, Діброва, Нересниця, Колочава, Дулове – не можу втриматися, щоб не перелічити такі пахучі назви. Перелік поки що можна продовжувати – вони ще збереглися. Невідомо доки.

По суті ці церковиці повернули вознесеному високо у небо шпилю святині його функцію. Це не чергова зміна матеріалу – кам’яні ґотичні шпилі та колони знову стали дерев’яними – шпилі дерев’яних ґотичних церков повернули собі форму смерек – шпичастих, спрямованих у небо стріл. Тим самим вони неначе архитипічно повернули собі і форму, і функцію священних дерев – пронизуючих небо крон.

Небагато людей може зміститися у такому храмі. Але для тих, хто ступив під шатро смерек, щоб спинатися дорогою д’горі та доступитися до престолу, місця під цими шатрами достатньо.

Львів, 11 листопада 2010