|
Тарас Возняк. ΤΑ META TA ΦΥΣΙΚΑ КАРПАТВІТРИ І
«Як можна сховатися від того, що ніколи не заходить?» Геракліт з Ефесу, 16 DK «Sin encontrarse. «Без відповіді крик. Бездомний в’язень тіла свого. Таким був образ вітру» Federico García Lorca, Федеріко Гарсія Лорка Poeta en Nueva York, Поет у Нью Йорку Introducción a la muerte, Введеня у смерть Ruina, Руїна Ні для кого не є таємницею, що вітри є
різними. Вітер може бути і легким леготом і рвучкою бурею. Вітер може лагідно
пестити, а може й здирати шкіру тисячами крижаних лез. Троянда вітрів у передгір’ї Карпат має
специфічну, витягнуту вздовж гірського пасма форму. Більшість вітрів йде з Атлантики, вздовж
Великого європейського гірського пасма до рівнин та степів Центральної України – з заходу на схід. Це вологі дощові,
інколи з мокрим снігом вітри. Вони й роблять наш клімат вогким та помірним. Але посеред літа і взимку бувають і вітри зі
сходу. На Прикарпатті їх називають – молдавськими. Влітку вони приносять з
Бессарабії суху гарячу погоду. Натомість взимку – колючий сухий мороз. Але у Карпатах є й місця особливі. Як от
перевали. Вони є великими проливами між як правило теплою та сухою Панонською
рівниною та холодними та вологими Великими європейськими рівнинами на північ
від Великого європейського гірського пасма. Це свого роду аеродинамічні труби,
через які постійно дмуть вітри. Вони
сполучають ці два такі різні кліматичні
ареали. Причому, що цікаво, вранці вітер дме у бік Мукачева та Хуста, а
після невеликої перерви та затишшя, на Долину та Стрий. Річище ріки Свічі, де й народилася ідея
написання цих текстів, лежить саме вздовж цього перевалу. Можливо саме подих
Панонії та Галичини й надихнув – дивно, але це слово, якого я, як правило,
уникаю, тут якнайадекватніше – на написання цих епіфаній (eπιφάνεια). А
причина тут доволі проста – про що я написав ще у вступі до цієї збірки – саме
дихання, подихи вітру, що йшли вздовж ріки, дали мені відчути, що зі мною хтось
розмовляє, це був відчутний подих. Може подих надихаючий. Не хочу
впадати в патетику, але вже точно, що це був подих натхненний. Він
тільки гойднув срібним знизу листям верб при березі ріки та ледь торкнувся води
– і річка та дерева засріблилися дивним мерехтливим блиском живого срібла. І
відкрилося. Грекою, те, що відкривається, чи точніше від-кривається і є
епіфанією. Але таке надихання і від-кривання не може не
впливати на людину. Я відчув щось дуже істотне, що годі якось однозначно
описати. Це було щось велике, але не загрозливе, змінюючи, але без болі, таке,
що подає надію, однак нічого у тебе не відбирає. Для греків епіфанія дуже тісно пов’язана з катарсисом
(κάθαρσις) та кенозисом
(κένωσις). Катарсис для греків - це
процес і результат очищаючого, полегшуючого та облагороджуючого впливу на нього
чогось ззовні. Це може бути очищення духа через глибокі душевні переживання, облагородження способу думання людини, ушляхетнення
його почуттів. Але також і психічне чи навіть фізичне оздоровлення. Аристотель
(Άριστοτέλης,
384-322) вважав, що мистецтво, зокрема грецька трагедія, через
спів-переживання з тим, що діється на сцені,виховує, облагороджує душу людини.
Техніку катарсису застосовує і сучасний психоаналіз, щоб через вербальне,
ви-мовлене з себе, витіснити з себе те, що призводить до фізичних та психічних
страждань. Але ця зміна разом з тим означає, що щось у
тобі має змінитися. Тобто від чогось ти маєш відмовитися, щоб стати іншим.
Маєш звільнити місце в своїй душі для того нового, чим тебе надихають і чим ти
надихаєшся. Цю відмову від себе попереднього, яка передує катарсису, греки і називали
кеносисом – спустошенням. Кеносис походить від грецького слова κενός – порожнеча. Має цей термін і християнське тлумачення.
Коли йдеться про неймовірне самоприниження Христа аж до добровільного прийняття
Ним найбільшого приниження – ганебної на ті часи смерті на хресті і смерті – «применшив
(εκένωσεν)
Себе Самого, прийнявши образ раба…» (Фил.2.7). Він настільки понизив, спустошив
себе, настільки відмовився від свого божественного права і настільки
став людиною, що став прахом, як ми стаємо, став нічим, як ми стаємо. І тоді
проявилося і очистило - епіфанія. Це християнська історія спасіння світу. Та вернімось до наших країв та наших вітрів.
Не один я зауважив особливу роль вітру для нашого краю. Роль і чисто
кліматичного характеру, але також і мета-фізичного. Напевно, першим, що спадає
на пам’ять, це «Віхола» Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892- 1942): «Гігантське таборище, чорний пересувний
амфітеатр, почав велетенськими колами опускатися на місто. І тоді темрява
вибухнула величезною збуреною віхолою і скаженіла три дні і три ночі... Груба вила і свистіла, ніби в ній прив’язали
цілу зграю псів чи демонів. Вималювана на її товстому пузі парсуна скривилася
кольоровою гримасою і роздуваючи щоки ставала чимось все більш фантастичним… Небо
вздовж і впоперек вимели вітри. Сріблисто-біле і просторе воно прокреслювалось
силовими лініями, знатужилось аж тріскало лютими борознами, немов застиглими
жилами свинцю та олова, поділене силовими полями, тремтіло від напруги і було
повне прихованого руху. В ньому промальовувались діаграми невидимої і
невловимої віхоли, що заряджала весь виднокіл напругою. Її не було видно. Вона вгадувалась лише по
будинках, по дахах, під котрі вганялася в своїй люті. Віхола вривалась усією
своєю силою і горище одне за одним виростали та вибухали шалом. Вона оголювала площі, залишала за собою на
вулицях білу пустку, й дощенту вимітала цілі ряди ринку. І лиш де-не-де
вгиналася і тріпотіла, вчепившись за ріг будинку, поодинока людина. Під
могутніми подихами віхоли вся ринкова площа випиналася і виблискувала порожньою
лисиною. На небі вітер надув холодних і мертвих барв,
мідно-зелених, жовтих та бузкових смуг – далеких склепінь та аркад свого
лабіринту. Чорні й криві дахи стояли під небесами повні нетерпіння та
очікування. Ті, що спізнались з виром, в натхненні підіймалися під розвихреним
небом, переростали сусідні будинки і починали віщувати. Потім опадали, гасли,
не в силі витримати могутнього подиху, який летів далі і сповнював весь простір
тремтінням і жахом. І тоді інші будинки з криком піднімалися в
пароксизмі провидців і теж починали пророчити. Величезні буки коло костьолу
стояли з піднесеними руками як свідки приголомшуючи видінь і кричали, кричали. Ген, за дахами ринку виднілись далекі вогняні
мури – голі височіючі стіни передмістя. Заскорузлі та остовпілі від жаху вони
виростали й дерлися одні на одних. Далека холодна заграва забарвлювала їх
присмерковими барвами… Надійшла ніч. Вихор розгулявся і зміцнів й
невдовзі вже охопив весь простір. Тепер він уже не навідував будинків і дахів,
а вибудував над містом багатоповерхову, без ліку повторювану прорву,
наростаючий безкінечними поверхами чорний лабіринт. З того лабіринту він
вивергав цілі галереї покоїв та низки кімнат, з громом виточував їх довгі
анфілади а потім давав цим породженим уявою поверхам, склепінням і казематам
западати, зносився ще вище, далі формував своїм натхненням цей аморфний
безмір.» Такими є в нашій Галичині вітри покари.
Це не вітер, що надихає. А найкращою його матеріальним свідченням є застиглий у
льоді вітер на старій астрономічній обсерваторії, кістяк якої ще стоїть на
вершині Чорногори. Якщо влітку дуже часто вітер на Говерлі відносить дрібні
предмети практично зовсім горизонтально на кілька сотень метрів, то взимку він
матеріалізується застиглими горизонтальними пасмами льоду. Отож вітер може бути і вітром надихаючим, і
вітром очисним, і вітром любови, і вітром покари. Але хто дихає на нас цими
вітрами? Звичайно ж це явища кліматичні. І тут ми могли б іронічно послатися на ще
одного великого дослідника кліматичних явищ нашого краю - образ батька у «Другій
осені» Бруно Шульца: «З чималого наукового доробку, якому мій батько
віддавав нечасті хвилини спокою та внутрішньої рівноваги поміж рясними ударами
поразок катастроф бурхливого авантюрного життя, наймилішими його серцю були
праці з порівняльної метеорології, зокрема дослідження специфічного, повного
найсвоєрідніших особливостей, клімату нашої провінції. Саме він, мій батько,
заклав основи фахового аналізу кліматичних явищ. Його “Нарис загальної
систематики осені” витлумачив раз і назавжди суть пори року, яка в нашому
провінційному кліматі набирає затяжної, розгалуженої, паразитичне розрослої
форми, що під назвою “китайського літа” простягається далеко вглиб наших
кольорових зим. Що тут ще казати?» Але, як на мене, то метафора вітру є
метафорою мови, якою з нами говорять. З ким – з нами? Зі звичайними
подорожніми, з смертними, що прямують своєю дорогою. Не обов’язково д’горі до
престолів і блискавиць, а до сусіднього села чи до ріки обіч дороги. Це мова
для тих, хто боїться блискавиць, хто не має великих амбіцій. Що не означає, що
це люди втрачені. Легіт вітру голосить нам любов неба, пестить обличчя, але й
душу. А інколи, своєю легкістю і ненав’язливістю, може спонукати нас зробити ще
один крок д’горі – написати текст чи просто розчинитися у літеплі його ласк на
розпеченій річковій гальці. Львів, 27 лютого 2011 |