бібліотека Ї Тарас Возняк. "Феномен міста".
Видиво міста «Germania»
«Іноді мені здавалося, що Гітлер вибрав шлях
політика з єдиною метою реалізувати свої велетенські, неосяжні архітектурні
проекти».
Вернер Мазер
(Werner Maser, Prénom
Adolf, nom Hitler (Histoire et documents)
(Relié) Histoire et documents (1973))
Однією з великих таємниць новітньої історії є поява в такій країні, як
Німеччина, феномену націонал-соціалізму. До цієї проблеми можна віднестися
виключно пропагандистськи – відкинути її і проголосити
творця націонал-соціалізму божевільним (1). Або підійти до розгляду проблеми з
огляду на соціологію чи політекономію, – на чому наполягали марксисти чи постмарксисти (2). Однак це далеко неповна відповідь. Часи
емоційного шоку, до якого призвів цей девіантний суспільний здвиг у Німеччині,
проходять. Можна більш виважено проаналізувати різні аспекти цієї, попри всякі
сумніви, однієї з найбільших і найтрагічніших драм людської історії. Тим
більше, що з досвіду ХХ століття ми бачимо, що подібні тоталітарні рухи можуть
повторюватися. Може, в инших формах чи проявах. І
йдеться не лише про комунізм у його сталінській, маоїстській чи полпотівській відмінах. Те, що такі рухи можуть
повторюватися, означає, що націонал-соціалізм та фашизм були хоча й
сурогатними, однак все ж відповідями на певні суспільні запити. А значить,
можуть стати такими ж відповідями у випадках якихось суспільних криз ще не один
раз. «Націонал-соціалізм не мертвий, і нам досі не відомо, чи це просто привид
того, що було настільки жахливим, що і його власна смерть його не вбила, чи він
так і не вмер, і готовність здійснити те, що годі висловити словами, підспудно
жевріє в людях, так само, як і в суспільному укладі, в якому вони живуть» (3).
Тому так важливо досліджувати причини того, чому навіть такі цивілізовані
суспільства, як німецьке, спокусилося націонал-соціалізмом як шляхом вирішення
як соціальних, так і метафізичних, що побачимо потім, проблем.
Попри банальні судження, вже давно є очевидним, що
основною метою націонал-соціалізму було далеко не створення ІІІ Райху, про що, як правило, йдеться у більшості історичних
текстів, які стосуються ІІІ Райху і доволі поверхово
підходять до суті націонал-соціалізму. У своєму аналізі дослідники
націонал-соціалізму зазвичай опираються тільки на історичні факти та те, що
лежить на поверхні, а не на підспудну філософію націонал-соціалізму, яка
значною мірою примушувала людей діяти так, а не инакше.
Імперія, яка витворювала фактажний контекст
націонал-соціалізму, була лише інструментом. Хоч дехто бачить у ній остаточну
мету. Так само, як і інститут вождизму, якого породив
і який породив Адольфа Гітлера. Це теж інструмент для досягнення якоїсь більш
важливої мети. Таким самим інструментом було багато що, що служило досягненню
головної мети, неначе незауважуваної мети всього
націонал-соціалістичного руху – створенню «нової людини». Дехто вживає термін
«надлюдина». Дехто вдається до вульгаризму «істинний арієць». Метою руху і його
вождя було створення «нової людини», яка створить «новий порядок» у світі.
«Той, хто бачить у націонал-соціалізмі тільки політичний рух, нічого у ньому не
зрозумів. Націонал-соціалізм – це воля до створення надлюдини» – наголошував
Гітлер. Для досягнення цієї мети мало служити все – німецький народ як
«матеріал», з якого мала постати ця «нова людина», імперія, фюрер
як головний медіум між народом та якоюсь інфернальною сферою чи неопоганською релігією (бо сучасні релігії відкидалися як
декадентські), а також инші засоби формування власне
«нової людини». В тому числі і соціальне моделювання, істотним елементом якого
мала стати архітектоніка. У нацистів, як у всіх утопістів, не помирала
переконаність, що на формування та життя людини впливає як її нерукотворне
середовище (природа), так і її рукотворне середовище (архітектоніка, а сьогодні
вже, за Вернадським (Вернадський
Володимир Іванович, 1863-1945) (4) та Тейяром
де Шарденом (Pierre Teilhard de Chardin, 1881-1955) (5), ноосфера.
Створити цю «нову людину» не можна було тільки в будуарах
есесівських огирів, які повинні були запліднювати арійських кобил у
відповідності з нацистським проектом «Лебенсборн» («Lebensborn»). Хоча й така практика існувала. Для селекції
«нової людини-пана» у сто сімнадцяти німецьких замках була створена ціла мережа
подібних закладів. Прикладного расизму вочевидь було замало, і це розуміли
більш проникливі творці націонал-соціалістичного проекту.
Власне й самої селекції було замало. Людина – істота не
лише біологічна, але щонайперше соціальна, а тому неодмінно повинна пройти етап
навчання для того, щоб реалізуватися. Тому націонал-соціалістам необхідно було
реалізовувати велетенський соціальний проект, впливати на сам соціум для того,
щоб він змінювався і породжував їхню «нову людину».
Причому це соціальне конструювання відбувалося, з одного
боку, в умовах бурхливого технічного поступу кінця ХІХ – початку ХХ ст., який,
у свою чергу, не міг не деформувати сучасну людину, з иншого
– воно мало пронизувати людину до її архаїчних первнів
– тобто людину спочатку потрібно було певним чином неначе повернути до її
архаїчного, «чистого» стану для того, щоб потім по-новому переформатувати
її вже як «надлюдину».
Як саме технічний поступ деформує людину, ми
переконуємося сьогодні. Ще більші суттєві зміни у природі homo
sapiens очікуються у майбутньому. Можлива така віртуалізація homo sapiens, яка на певному етапі зможе позбавити людину навіть
її самости. Людина настільки активно оточує себе
протезами, що невдовзі стане їхнім доповненням. Автомобіль – протез ноги,
оптична очна лінза – протез ока, телевізор працює як протез і ока, і ноги,
комп’ютер – протез не лише мозку, але й очей, рук та ніг...
Крайньоправі
мислителі добре відчували цю небезпеку повного узалежнення
людини від технічних засобів, якими вона себе оточує. Нацизм теж по-своєму
відчув це узалежнення – до «протезів» він відніс і
певні знання, релігію та культуру в цілому. Тому й так сильно прагнув на
практиці «очистити» людину від попередніх, на їхній погляд занепадницьких,
культурних нашарувань, які роблять її слабкою, і, почавши спочатку, неначе
перепрограмувати людину по-новому. Саме тому націонал-соціалізм постійно
апелював до архаїки у всіх її формах, до «чистого листка», з якого можна
розпочати нову історію людини. Шлях до нової історії повинен був розпочатися з
відкидання попередньої «декадентської» моралі (в першу чергу юдаїзму та
християнства), і завершитися зміною ролі вождя, якого підносив до божественного
рівня.
Пошуки виходу особливо активізувалися після поразки
Німеччини у І Світовій війні. Крайньоправі мислителі
та верхи німецького суспільства створювали закриті й напівзакриті організації
та товариства, що шукали шляхи виходу з перманентної кризи, в яку потрапила
Німеччина, та «кризи людини», яку спровокував розвиток техніки та
«декадентська» мораль.
Зрозуміло, що піонером на цьому полі був Фрідріх Ніцше (Friedrich Nietzsche, 1844-1900),
хоча було б помилкою вважати його батьком націонал-соціалізму. Він просто
засвідчив кілька істин, як-от помирання традиційної релігійности,
а відповідно, і моралі. Перш за все занепад релігійности,
на думку Ніцше, стосувався християнства. Шукаючи виходів для виживання людського
роду, він у повній відповідності з давньою европейською
традицією звернувся до архаїки як певного «золотого часу», коли людина не була
«ослаблена» наступними культурними впливами. Ця традиція покликання на «золоті
часи» сягає ще Геракліта та Платона. Разом з тим, теза Ніцше, що «Пан помер» –
тобто померла жива християнська релігійність, мала і зворотну сторону. Це був
не лише маніфест нігілізму, але й відчайдушна спроба позбутися богопокинутости.
Відповідно до заданої ним парадигми, пошук шляху до «золотого
часу» став загальною модою. Особливо у розгромленій та приниженій Німеччині
1920-х років, але не тільки в Німеччині. Так само популярними стали і шукання
нової релігійности чи то у містиці, чи поганстві, яке
декому здавалося первинною істинною релігією, яка може дати безпосередній
доступ до сакральних сфер.
У 1920 р. німецький геополітик Карл Гаусгофер (Karl Haushofer,
1869-1946) створює німецьке езотеричне товариство «Вріль»
(«Vril-Gesellschaft»), яке почало займатися окультними дослідженнями. Важливим
елементом цього товариства був не лише окультизм, а його поєднання з класичною німецькою геополітикою, що в перспективі робило дослідження
товариства доволі прикладними.
У 1918 р. кілька німецьких аристократів і містиків, як-от барон Рудольф фон
Зеботтендорф (Rudolf Freiherr von Sebottendorff,
Adam Alfred Rudolf Glauer, 1875-1945), Герман
Поль (Hermann Phol),
Вальтер Наугауз (Walter Nauhaus), Ґвідо фон Ліст (Guido von Lists,
1848-1919), захоплені Кабалою, вченням ордену Розенкрейцерів, створили
товариство «Туле» («Thule»,
перша назва «Германський орден» – «Germanennorden»).
Назва організації прив’язувалася до мітичного острова
Туле, який неначе
був колискою нордичної раси і затонув десь в Атлантиці – ще одна аналогія з
Атлантидою Платона. Товариство займалося не
лише мітичними дослідженнями та розробкою расових
теорій, але й вело активну просвітницьку діяльність. Хоча частина його діяльности все ж була
прихована. Товариство розвивалося за участю і під покровительством Германа Ґерінга (Hermann Wilhelm Göring, 1893-1946).
З часом воно почало організовувати не лише засідання своїх лож чи лекції, але й
мітинги правого спрямування і перетворилося на інструмент крайньоправих
політичних сил.
Не припинялося й реконструювання сакрального та культурного спадку «золотої
ери» нордичної раси. У 1935 р. на основі пошуків голландського вченого Германа Вірта (Herman Wirth Roeper Bosch,
Herman Felix Wirth, Hermann Wirt, 1885-1981) постає організація «Аненербе» («Ahnenerbe» – «Спадок батьків»), яка попередньо називалася
«Studiengesellschaft fuer Geistesurgeschichte Deutsches Ahnenerbe» – «Товариство вивчення давньої німецької
історії, ідеології і спадку німецьких пращурів». Воно проводило
активні археологічні дослідження спочатку в Европі, а
потім у цілому світі. Саме з середовища «Аненербе» вийшла расова
теорія про те, що людство складається з двох проторас
– нордичної, духовної раси Півночі, та гондванської,
примітивної раси Півдня. А вся історія людства полягає у боротьбі світлого та
темного первнів – таке собі неоманіхейство,
яке відсилає нас до літературного «зороастризму» Ніцше. У 1937 р. «Аненербе» перейшла під контроль СС та особисто Гайнріха Гіммлера (Heinrich Luitpold Himmler, 1900-1945).
Проте найбільшим і найбільш активним
нацистським містичним орденом було, звичайно, СС. Воно постало як воєнізована
охорона залів, де відбувалися партійні збори. Однак, з часом організація
перетворилася на крайньозакриту воєнізовану і
водночас невійськову організацію, яка радше
нагадувала містичний орден, в який можна було вступити тільки пройшовши расовий
відбір та цілий ряд ініціацій. Члени СС проводили життя у певній ідеологічній аскезі. Есесівці мали
багато пільг, але й не менше обмежень. З них, за зразком тамплієрів, готували
воїнів-монахів якогось культу. Очевидно, що неопоганського.
Вони не святкували жодних християнських свят – ні Різдва, ні Воскресіння, ні
Нового року, не брали церковного шлюбу. Головними сімейними святами були
одруження, народження дитини та похорони, які освячували своєю присутністю та
ритуальними дійством вищі чини СС. А публічними святами – «зимове
сонцестояння», «весняне рівнодення», уродини фюрера.
Все ж справжня містика починалася на верхніх щаблях есесівської ієрархії, в
оточенні Гіммлера, і межувала з чорною магією. Гіммлер вірив і в переселення душ, і в спілкування з душами
померлих, – так, Гітлер ототожнював себе то з королем бритів
Артуром, то з королем Генріхом І (Heinrich I, Heinrich der Vogeler,
876-936), в тисячоліття зі смерті якого Гіммллер поклявся духу Артура в Кведлінбургському
соборі (Quedlinburg, Stiftskirche St. Servatii), що «завершить його справу... перетворення
слов'ян на рабів». Основним замком, в якому відбувалися есесівські неопоганські містерії, був замок Вавельсбург
(Wawelsburg) – саме він став духовним центром СС. Такий собі есесівський
окультист Вілігут (Karl Maria Wiligut,
Weisthor,
Jarl Widar, Lobesam, Karl Maria Weisthor, 1866-1946) переконав Гітлера, що це місце
має стати головним магічним місцем у війні Европи та
Азії. Замок перебудовував архітектор Герман Бартельс
(Hermann Bartels,
1900-1989) – тут були й апартаменти райхсфюрера, і
зала суду, і зала засідань, і кругла зала, де фюрер
проводив засідання, і зала для 12 наближених до Гітлера – чим не реалізація
легенди про короля Артура. Засідання дванадцяти дуже нагадували спіритичні
сеанси. Втаємниченим присвоювалися герби, які урочисто спалювалися у підвалі
замку після їхньої смерті. Есесівці мали право на дуелі та ритуальне
самовбивство. Вавельсбург був справжнім капищем СС. В
архітектурному сенсі і цей замок, і инші штандарти СС
були реконструйовані в стилі, який був мішаниною готики та новітнього
нацистського стилю.
Такою була атмосфера і середовище, яке готувало ідеологію
націонал-соціалізму в Німеччині. Однак найбільш радикальним правим мислителем,
який, поза всяким сумнівом, закладав основи щонайперше фашизму, але також і націонал-соціалізму, був
ультраконсервативний мислитель, італійський аристократ з іспанським корінням
Юліус Евола (Giulio Cesare Andrea Evola,
1898-1974). Зрозуміло, що рівень думки Еволи був
набагато вищим, ніж ідеологічні конструкції націонал-соціалістів, але й він сам
розумів, що для того, щоб філософська конструкція стала дієвою, вона повинна трансформуватися у політичну програму,
політичну ідеологію і навіть пропаганду. Однією з матеріалізацій політичної
програми, ідеології та пропаганди нацистів і мала стати широкомасштабна
будівельна програма, завданням якої було змінити не
лише обличчя европейських (бо не тільки німецьких) міст та Европи
в цілому. Вже у 1920-ті роки Евола почав знайомитися
з різними езотеричними текстами. Поступово він опанував
основи окультизму, алхімії та теорії
магії, а також йоги, ламаїзму, тантризму, як не дивно це звучить, якщо говорити
про справді серйозного мислителя ХХ століття. Після знайомства з працями
правого французького мислителя Рене Ґенона (René Guénon, 1886-1951) Евола пише свою основну книгу «Поганський
імперіалізм». Його ідеї імперії та вождизму одразу
підхоплюються містичним напрямком не лише фашизму на його батьківщині у Італії,
але й націонал-соціалізму. У 1930-х роках у Німеччині постійно проходять
конференції Еволи, він стає бажаним членом
консервативно-революційних елітарних організацій – таких, як «Deutscher Herrenklub»
(Німецький клуб аристократів, засн. 1924 р.) Генріха фон Гляйхена
(Heinrich von
Gleichen-Rußwurm, 1882-1959), графа
Ганса Альвенцлєбен-Нойгаттерслєбена (Hans Bodo Graf
von Alvensleben-Neugattersleben, 1882-1961), в якому
мав за честь бувати і Гітлер. «Deutscher Herrenklub» об’єднував аристократів, крупних
підприємців, банкірів та політиків. Це вже була еліта, яка була невдоволена
становищем Німеччини, яка плекала однозначно реваншистські
настрої і шукала ідеологічного підґрунтя для подальшої відплати.
Юліус Евола у вищезгаданих
колах був більш ніж доречним.
Він розробляв філософські засади перезавантаження
людини як такої. Цікаво, що і після катастрофи ІІ Світової війни він не
відмовився від своїх ідей. Ба більше – за результатами ІІ Світової війни він
навіть критикував націонал-соціалізм, проте справа (!). А сьогодні Евола, як мислитель, навіть
стає все більше модним (sic!). Що не може виглядати
як симптом живучости його відповідей на запитання,
які і досі стоять перед европейською цивілізацією.
У своїй ультраконсервативній доктрині Юліус Евола,
як і всі традиціоналісти, виходив із теорії існування двох природ світу –
фізичної та метафізичної, яким відповідають вища сфера «буття» та нижча сфера
«становлення», світ видимий і незримий (6). Він розробив теорію ультраправого
бачення архаїчного суспільного укладу, який, на його думку, ще не був деформований
наступними культурними нашаруваннями, тобто зробив спробу реконструкції
традиційного світу, на зразок якого, на його думку, і на думку його свідомих чи
несвідомих адептів, і мало розпочинатися створення чи конструювання нової
людини, «надлюдини». В очах Еволи «Традиційний світ
знав два великі полюси існування і шляху, які ведуть від одного до иншого... окрім власне світу ... традиційна людина знала і
«надсвіт» – aimsokrepu – перший як «падіння» другого, а
другий як «звільнення» першого. Вона розуміла духовність як те, що виходить за
межі як життя, так і смерти. Вона знала, що зовнішнє
існування, «життя» є нічим, якщо воно не є наближенням до «надсвіту»,
до чогось «більшого, ніж життя», якщо вищою метою не стає співучасть у ньому і
активне звільнення від всяких людських зв'язків. Вона знала, що несправжньою є
всяка влада, несправедливим і насильницьким є всякий закон, безглузда і
тимчасова всяка установа, якщо вони не є владою, законом та установою, які
підлягають вищому принципу Буття – який даний згори і спрямований до світу
горішнього. Традиційний світ знав Божественну Царську Владу. Він знав акт
переходу – Ініціацію (два великі шляхи наближення до надсвіту)
– героїчний Чин і Споглядання; посередників – Обряд і Вірність; велику опору –
традиційний Закон і Касту; земний символ – Імперію. Такими є основи ієрархії та
традиційного суспільства, які були цілком і повністю зруйновані тріумфуючою
«гуманізованою» цивілізацією сучасних людей» (6). Вже навіть з цієї цитати видно, до яких основ та чеснот слід
було повернутися людству для того, щоб створювати «нову людину», яка змогла б
прорватися до якихось метафізичних вершин. Це мала б бути революція справа,
ультраконсервативна революція, прорив народу через вождя як певного роду
провідника до «надсвіту». Особливу роль у цьому
прориві мав би відігравати саме вождь, фюрер. Не
даремно націонал-соціалізм так плекав культ фюрера.
Повернімося знову до Еволи: «Кожна традиційна форма
суспільства відрізняється присутністю істот, які в силу вродженої чи набутої
переваги щодо звичного людського стану втілюють в собі живу і дієву присутність
вищої сили... У відповідності з внутрішнім змістом своєї етимології і первинним
значенням своєї функції саме таким є понтифік, «той, що будує мости» чи «шляхи» – pons в давнину означав також і дорогу – між реальністю та
над реальністю... понтифік традиційно ототожнюється з
царем... в нордичній традиції говорилося: «Хай вождь стане мостом для нас»...
Первинною основою влади і права царів та вождів, тобто тим, що примушувало инших їм коритися, боготворити і поклонятися, в світі
Традиції була саме ця їхня трансцендентальна якість, яка була не простою
фразою, а могутньою реальністю, що викликала священний страх... ця основа
завжди мала метафізичний характер. Тобто для світу Традиції абсолютно неприйнятною
є ідея, яка полягає у тому, що влада дається владиці тими, ким він править, а
його авторитет є сумарним авторитетом суспільства і він має цьому суспільству
улягати... Сам Зевс дав царям божественне походження Vetsimeq, де simeq (феміс) як закон, даний згори, який повністю відрізняється
від того, що потім назвуть Vomon (номос),
політичним законом суспільства... обов’язковим принципом було розуміння царствености як «іманентної трансцендентности»,
яка присутня і діє у цьому світі. Цар – не людина, це сакральна істота, яка вже
самим своїм «буттям», своєю присутністю є центром, вершиною» (6).
Для розуміння інституту вождизму,
фюрерства у нацистській Німеччині дуже важливим є
розуміння особливої ролі верховного правителя. В цьому сенсі нацизм у своїй
метафізичній основі різко відрізняється від, скажімо, більшовизму, який попри
весь культ Сталіна, хоч лицемірно, але все ж апелював до волі пролетаріату.
Тільки Гітлер міг публічно звільнити свій народ від моралі і щиро вірити в те,
що має на це право. Бо відчував себе тим «понтифіком»,
«помостом між світами». А насправді для тверезо мислячої людини таке його
переконання явно підпадає вже під компетенцію не стільки психоаналізу, скільки
психіатрії.
Але одна справа – дивитися на роль такого вождя, як Гітлер, сьогодні,
неначе «ззовні» існуючого тоді в Німеччині тоталітарного суспільства, не
відчуваючи на собі пресингу масового психозу, а инша
– не піддатися спокусі передоручити прийняття всіх доленосних рішень якомусь
вождю, фюреру, перебуваючи «всередині» тоталітарного
суспільства і перебуваючи під його тиском. «Навіть якщо це звучить і дивно, –
пише Альберт Шпеер (Albert Speer, 1907-1981) – головний архітектор Гітлера, – проте
для нас слова, що фюрер про все думає і всім керує,
не були пустим пропагандистським формулюванням» (7). «Принцип фюрерства» набирає в тоталітарному суспільстві девіантної моральности, яка лежить в основі дій, які в очах багатьох
людей, що зайняли конформістську позицію щодо тоталітарного режиму, як правило post factum, але не в момент,
коли їх здійснюють, виявляються зовсім нелюдськими і навіть злочинами проти
людяності.
Амбіція створити «нову людину» одразу робила, в очах нацистських містиків,
країну, в якій це «преображення» мало відбутися (у даному випадку – Німеччину),
«центром світу». Культивована винятковість країни та її вождя, фюрера, робила і країну, і народ, що цього спромігся, і
його вождя певним «полюсом», до якого мали б тягнутися народи – в даному
випадку народи Европи. Таке бачення ролі Німеччини у
створенні «нової людини» повертає нас до певного традиційного символізму
«центру», «центральности», «осі» і Берліна – осідку фюрера як медіатора, Німеччини, так і опанованої нею Европи, яку прагнули перезавантажити нацисти. В цьому
нацисти, відповідно до своєї спрямованої у архаїчне минуле ідеології,
покликалися на мітологію священної «серединної землі»
нордичної традиції – Мідґарда (Miðgarðr,
Midgard), яка неначе колись була центром світу.
Повертаючись до традиційного символізму «центру», не можна не згадати
«царського скіпетра» (маршальського жезлу, яким так любив бавитися Гітлер) як
«осі світу». Потім «трону» – певної вершини, навіть просте перебування на якій
медіума, царя чи вождя надає світові внутрішнього метафізичного змісту. І у
цьому сенсі архітектурні прожекти Гітлера, які полягали у повній перебудові
Берліна за осьовою схемою з палацом-горою в центрі, виглядають не такими й
відірваними від його хоч і націонал-, однак
соціалістичної ідеології. У своїх задумах та інтуїціях Гітлер не лише прагнув
вразити світ величчю, що зрештою банально, а очевидно таки дійсно мав амбіції
творити, принаймні в архітектоніці, свого роду не лише адміністративний (центр
імперії), але й містичний «центр світу». Може, саме про це свідчить його неначе незрозуміла фраза 1945 року (вже тоді, коли
катастрофа стала очевидною навіть йому) про те, що німецький народ виявився
слабким і не вартим не те що кращої долі, але й навіть самого Гітлера, бо,
очевидно, так і не спромігся стати тим Мідґардом
світу, не утримав Імперії, не спромігся вилонити з
себе «нової людини», а найкращою долею для нього (народу) було б загинути разом
з ним (Гітлером) у полум’ї чергової поразки Німеччини 1945 року. Поза всяким
сумнівом рівень віри Гітлера в самого себе і свою місію був дуже великим і явно
межував з неадекватністю.
Плануючи розбудувати у Берліні комплекс гігантських будівель як
матеріалізацію політичної величі Німеччини, Гітлер у чомусь продовжив німецьку
імперську традицію. Ми якось забуваємо, що одним із спадкоємців Римської
імперії була й Священна римська імперія німецької нації (Sacrum
Romanorum Imperium Nationis Germaniae, Heiliges Römisches Reich Deutscher Nation), яка існувала з 962 р. по 1806 р., і ядром якої
була Німеччина, але разом з тим і північна та центральна Італія, Швейцарія,
Бургундське королівство, Нідерланди, Бельгія, Чехія, Сілезія, Ельзас і
Лотарингія. А під кінець існування імперії навіть Угорщина, Хорватія та
Галичина. Суверени Священної римської імперії – австрійські цісарі Габсбурги (Habsburger) – не даремно називали себе цезарями (Kaiser, кайзерами). На відміну від поліетнічної
Священної римської імперії, набагато молодша Імперія Гогенцолернів
(Hohenzollern), всього лиш Бранденбургських
курфюрстів, вже була, по суті, лише німецькою державою. Однак і вона
покликалася на давню римську традицію і у самоназві, і у титулатурі
суверенів – кайзерів. Німецька імперія (Deutsches Reich) – офіційна назва новоствореної Отто Бісмарком (Otto Eduard Leopold von
Bismarck-Schönhausen, 1815-1898) німецької держави у 1871-1943 рр.
Хоча за Гогенцолернів її називали ще й Kaiserreich – буквально Імперія кайзерів чи цезарів. У
1943-1945 рр., напередодні краху, офіційна назва Німеччини стала ще помпезнішою та амбітнішою – «Великонімецька
імперія» (Großdeutsches Reich).
Таким чином Берлін неначе перейняв традицію Риму і як центру Імперії, і як
центру світу. Бо для римлян світ, цивілізований світ (це теж дуже важливий
момент) існував саме у кордонах Римської
імперії. Все, що було поза його стінами, поза кордонами, цивілізованим світом
не вважалося. Разом з тим, не можна не звернути увагу на особливе місце саме
міста Риму у всій цій конструкції. Він водночас є і сакральним, і імперським
центром світу, у якому «сидять» на троні августи.
Щось подібне пробували відтворити і нацистські містики.
І тут ми знову можемо повернутися до досліджень Еволи:
«трон, «підвищення», непорушне сидіння на якому до... стійкості, зв’язаної з
«полюсом» та «нерухомим» центром, додає й инші
внутрішні чи навіть метафізичні сенси... сидіння на троні... відповідає
ініціації: поняття Vonesiuorqet (той, що сів на
трон) часто є синонімом до Vonemsetelet, тобто посвяченого... в деяких
випадках... ініціації Vomsinorq, сходження царя
на престол, передувало осягненню єдности з богом...
Цей символізм втілено у пірамідальному асіро-вавилонському
зікураті з плоским дахом, у плануванні міста
верховних правителів Ірану (Екбатан,
`Eκβάτανα,
`Aγβάτανα) і в ідеальному плані царського
палацу чакварті: так у архітектурі відображається
структура світу, з його ієрархією і підпорядкованістю непорушному центру.
Просторове розміщення цього центру у архітектоніці відповідає тому місцю, де
перебуває трон володаря» (6).
Але «центр», володіючи сакральністю чи доступом до сакрального,
впорядковував світ довкола себе. Місто Рим створило Римську імперію –
цивілізований і впорядкований за римським зразком світ. Тобто цезарі і Місто
породжували державу чи Імперію – «держава була
проявом «сакрального» і шляхом до «сакрального». Сам термін «держава», status (від ianatoi – стояти...)
відображає вище значення, яке спрямоване на ієрархічну співучасть у духовній
«стійкості»... дієвим відображенням світу буття у світі становлення... Саме
тому з традиційними імперіями і державами пов’язували символи «центральности» та «полярности»,
які, як ми бачили, пов’язані з архетипом царственности»
(6). Саме на таку «сакральну
географію», очевидно, орієнтувався Гітлер, пробуючи, як і німецькі кайзери,
перейняти давню римську традицію, оновивши її неопоганством.
«Поганський Імперіалізм» Юліуса Еволи набагато краще
пояснює будівельну гігантоманію Адольфа Гітлера і прив’язує її не лише до
таємної та явної ідеології націонал-соціалізму, але й позиціонує їх у загальноевропейській консервативній думці, яка має
тисячолітню історію.
З огляду на те, плануючи перебудову Берліна, Нюрнберга, Мюнхена, Гамбурга,
Німеччини та Европи в цілому, Гітлер закладав у
архітектурні форми якщо не сакральний, то вже точно символічний зміст. Така
архітектура не мала нічого спільного з утилітарністю. Прожекти Гітлера повинні
були стати втіленими символами, певним текстом, який мав відчитувати той, хто
до них наближався чи перебував у їхній тіні.
Ще Гегель вважав архітектуру, яка має свій сенс у самій собі, своїй
внутрішній структурі та маєстаті, чисто символічною. Споруди такого типу
спрямовані у безмежжя символічного простору, їх неможливо завершити, бо не
можна сполучити семантичні простори значень, містичні простори, на які вони
вказують, та геометричний простір реально існуючої будівлі. Ідеальною
символічною будівлею, яку ми знаємо з мітології,
звичайно ж, є Вавилонська вежа, яка зовсім недаремно залишилася недобудованою,
бо мала власне досягнути засобами архітектури просторів сакральних, що засадничо є неможливим.
Плани побудови монструальних будівель у Берліні,
за повного нехтування класичною функціональністю
будівель, їх ужитковістю у формі житла та суспільної
інституції, були явним регресом до символічної архітектури Вавилонської вежі,
до квазірелігійності новітнього нацистського
поганства. Такі будівлі були покликані не декларувати якісь сенси, що були
створені до цього в якомусь иншому місці, а саме
породжувати ці сенси, породжувати в людині і трепет, і страх, і відчуття
тріумфу, захвату, екстазу. Ця архітектура була покликана реалізовувати
колосальні наміри, вона мала діяти і на людину, і на суспільство в цілому –
саме тому Гітлер наполягав на такій гігантоманії. Ще Гегель писав про те, що
артефакти символічної архітектури слід читати як книги, хоча їм самим не
передує жодна книга (вони, власне, і є першокнигами
людства). Зводячи символічні артефакти, людина й писала історію людського Духа.
Якщо розглядати нацистські прожекти лише як пам’ятники німецькій славі та силі,
то це просто величезні надгробки. Зрештою, хоча здебільшого і віртуальними,
проте вони цими надгробками все-таки стали. Однак генератори вищезгаданих
прожектів, які бавилися у містику та місіонерство, очевидно закладали у суть
цих проектів зовсім инший сенс.
Архаїчна символічна архітектура була актуальна тоді, коли дім та храм ще не
виділилися з будівлі як щось окреме – давні помешкання були водночас і храмами
(бо в них неодмінно мало бути капище, що збереглося і досі у редукованій формі
ікони на стіні), і цвинтарем (своїх покійників ховали під домом), але і пракнигами (бо були свого роду моделями світобудови – й
досі церква чи масонська ложа є розгорнутою книгою, яку можна відчитувати) –
тобто були поліфункціональними. Архітектонічні плани
Гітлера теж стали певним поверненням до доантичної
давнини, певним ультрапоганським регресом до такої поліфункціональної символічної архітектури, яка мала б
промовляти те, що ніякі словесні конструкції о-мовити не можуть. Тобто
промовляти мовою захоплення, тріумфу та слави.
Але це був шлях до неможливого. Зокрема в тому, що стосувалося масштабу
будівель – Гітлер весь час збільшував їхні розміри, що робило просто неможливим
їхнє зведення за тих технічних засобів, які були тоді наявні. Не даремно
найближчий до нього Шпеєр у своїх «Спогадах» писав,
що він мав би передбачити швидкий крах ІІІ Райху з огляду на те, як катастрофічно збільшувалися
розміри будівель, які йому замовляв запроектувати Гітлер. Однак Шпеєр зрозумів це лише опісля, перебираючи старі креслення,
які так і залишилися нереалізованими (7). Та Гітлер наполягав, бо це була його
програмна засада: «Головним є наступне. Ні одне з наших міст не має
пам’ятників, які панували б над містом і які можна було б бачити як символи
епохи. Зовсім иншими були міста давнини. Там кожне
місто мало якийсь особливий пам’ятник, який був предметом їхньої гордости. Для античних міст головними були не приватні
будівлі, а пам’ятники, які були громадським набутком, – пам’ятники, що
слугували не лише цьому моменту, а протягом століть. У цих пам’ятниках
втілювалася ... велич суспільства» (8, ч. І, гл. Х).
Гітлер любив повторювати, що займається будівництвом, щоб донести до нащадків
дух його часу. Зрештою, про величні історичні епохи нагадують потім тільки
монументальні будівлі, говорив він. «Що залишилось від імператорів великої
Римської імперії? Що могло б свідчити про них тепер, якби не залишилися їхні
споруди? В історії кожного народу обов’язково були періоди слабкости,
і тоді їхні споруди голосили світу про їхню велич. Зрозуміло, що нову
національну свідомість не вдасться пробудити однією тільки архітектурою. Але
коли після довгого періоду занепаду потрібно буде знову відродити відчуття
національної величі, тоді пам’ятники, що залишились від пращурів, будуть
найбільш промовистими свідками. Так, наприклад, споруди Римської імперії
дозволяють Муссоліні відновити зв’язок з героїчним духом Риму... А наші споруди
повинні бути звернені до Німеччини майбутніх століть» (7, ч. 1, гл. 5).
Більшу частину своїх грандіозних споруд нацисти збиралися звести після
перемоги у світовій війні, яку вони розв’язали, коли вони будуть володіти
величезними ресурсами. Тому будівлі і залишилися в своїй більшості на папері.
Коли розпочалася ІІ Світова війна, Шпеєр, що мислив
більш тверезо, запропонував заморозити реконструкцію Берліна, проте Гітлер не
згодився. Шпеєру прийшлось навіть вдаватися до
хитрощів – він доводив, що велетенський купол Народних зборів, над яким мав
злітати 50-метровий німецький орел з позолоченою земною кулею у кігтях, стане
чудовим орієнтиром для бомбардувальників. І лише у грудні 1941 р., після
поразки Вермахту під Москвою, Шпеєру таки вдалося
згорнути будівництво.
Передчуваючи катастрофу, Шпеєр, зі згоди Гітлера,
проектував будівлі так, щоб навіть їхні руїни вражали через сотні років.
Спостерігаючи за руїнами сучасних будівель з їх бетоном та іржавим залізом, Шпеєр розробив «Теорію цінности
руїн», яку запропонував Гітлеру. «Вихідним пунктом моєї теорії, – пише він –
була думка про те, що будинки сучасної конструкції, поза всяким сумнівом, мало
надаються на те, щоб перекинути, як того хотів Гітлер, «мости традиції» до
майбутніх поколінь; важко собі уявити, що ці іржаві руїни пробудять героїчне
натхнення, яким захоплювався Гітлер, оглядаючи монументи минулого. Моя теорія
мала цьому протидіяти: застосування особливих матеріалів... мало дати змогу
зводити споруди, які навіть будучи зруйнованими, через сотні чи (як ми
розраховували) через тисячі літ зможуть стати подібними до римських зразків»
(7, ч. 1, гл. 5).
Головним натхненником архітектурних прожектів ІІІ Райху
був, ясна річ, Гітлер. Відоме його захоплення ще архітектурою Відня, де він
пробував стати художником. «Особливою його любов’ю тішилися численні театральні
будівлі Германа Гелмера (German
Hellmer, 1849-1919) та Фердинанда
Фелнера (Ferdinand Felner, 1847-1916)» (7, ч. 1, гл.
4). Художником Адольф Гітлер не став, але все життя, навіть на засіданнях
Генерального штабу Вермахту, малював тисячі архітектурних елементів,
фрагментів, деталей. Архітектура та архітектори були чимось дуже важливим для
нього. Гітлер любив повторювати, що якби він не став фюрером,
то став би архітектором.
Перший практичний архітектурний досвід Гітлер здобув під орудою
мюнхенського архітектора професора Трооста (Paul Ludwig Troost, 1878-1934), до якого, вже будучи фюрером, ставився ледь не побожно, як учень до вчителя, що
для Гітлера було фактом винятковим. Гітлер вважав Трооста
своїм улюбленим вчителем, і тільки після його смерті це місце зайняв Альберт Шпеєр. «Страшно уявити, яким би був його архітектурний смак
без впливу Трооста. Одного разу він показав мені
зошит ескізів приблизно двадцятих років. Я побачив спроби проектів
репрезентативних будинків у необароковому стилі,
типових для віденської Рінгштрассе дев’яностих років
минулого століття» (7, ч. 1, гл. 4). Очевидно, що це
було щось на кшталт «божевільної сентиментальности».
Сам Гітлер їх відкинув: «Всі ті ескізи, які я робив, тепер видалися мені
нестерпними. Яке щастя, яке щастя, що я познайомився з цією людиною!» (7, ч. 1,
гл. 4). Троост здійснив
реконструкцію апартаментів, які використовували німецькі канцлери в Берліні у Райхканцелярії як своє помешкання. Цю реконструкцію він
вперше виконав у типовому для ІІІ Райху стилі, чим
задав власне стильові характеристики епохи. При цьому Троост
активно використовував стилістику корабельних кают і монументальний ар-деко,
чим переломив стильові вподобання Гітлера, який з 1920 років схилявся до переобтяженого
віденського необароко. Однак знаковою і програмною була реконструкція
мюнхенського «Будинку німецького мистецтва» та «Коричневого дому» (Braunes Haus),
який з 1930 р. став штаб-квартирою НСДАП (Німецької націонал-соціалістичної
робітничої партії). Не дивлячись на свою надзвичайну зайнятість, Гітлер
годинами працював з Троостом. Ба більше – фюрер задовольнявся роллю не стільки творця, скільки поціновувача певного, досить помпезного, проте сурового
стилю, а також роллю замовника. Для Трооста його замовлення
і та ідеологія, яку він в неї закладав, були пропозиціями впливової людини, які
були не безумовними, а підлягали критичному обговоренню – річ нечувана для
Гітлера, однак факт. Раптова смерть Трооста 1934 р.
перервала цю співпрацю.
І Гітлер знайшов иншого фаворита – Альберта Шпеєра, який з усієї нацистської еліти став чи не
найближчою для нього людиною, якщо таке взагалі можливо. Принаймні рівень
довіри до Шпеєра у фюрера
був чи не найвищим, якщо порівнювати з його довірою до инших
нацистських лідерів. Не реалізувавшись як архітектор, Гітлер, очевидно, бачив у
Шпеєрі втілення мрій своєї молодости.
У 1936-1938 рр., ставши райхсканцлером, Гітлер разом
з Шпеєром розпочав планувати перебудову Берліну.
Відповідно до планів Гітлера цей проект мав бути повністю реалізованим після
перемоги нацистів у 1950 р. План цілковито ігнорував історичну берлінську
архітектоніку. До слова – не таку вже й давню: Берлін з провінційного містечка
став імперською столицею тільки наприкінці ХІХ ст. Тим не менше, знісши стару забудову,
Гітлер планував на 40-кілометровій осі столиці розмістити всі імперські
установи: північний і південний вокзали, ратушу, солдатський палац, оперу, Райхсканцелярію, Тріумфальну арку. Але головною пуантою метрополії мав стати Народний Дім, чи Будинок
зборів – основна будівля Райху, яка перекривалася б
300-метровим куполом і могла б вмістити 150-180 тис. осіб. Якщо до цього часу
містичним центром нацистського руху був Нюрнберг, де й відбувалися партійні
з`їзди НСДАП та ритуалізована зустріч фюрера та народу (див. фільм Лені Ріфеншталь
(Berta Helene Amalie «Leni» Riefenstahl,
1902-2003) «Тріумф волі», 1934 р.), то в майбутньому ним мав стати Берлін.
Перед Народним Домом мали відбуватися масові демонстрації народу 1-го травня –
сценарій їх проведення вже розробляв міністр освіти та пропаганди Геббельс (Paul Joseph Goebbels, 1897-1945).
Купол монструального Народного Дому символізував дах
над «центром світу» в недалекому майбутньому: «У здійсненні цього безумовно
найважливішого будівельного завдання імперії я бачу умову остаточного
закріплення нашої перемоги», – заявив Гітлер про план Шпеєра
у 1940 році.
Однак плани перебудови міста Берліна, коли зноситься ледь не половина
міста, з абсолютним нехтуванням будь-яких потреб власне його мешканців,
виглядають дрібничкою у порівнянні зі створенням Великого Кільця, яке мало б
позначати кордони Імперії і сягати Норвегії, Північної Африки, Атлантичного
узбережжя та Уралу. На всьому цьому кільці Гітлер планував збудувати безліч
висотних будівель на кшталт мавзолеїв та храмів. Вони неначе означували б
територію, на яку поширювалася влада німецької могутности
і німецького порядку. На архітектурних виставках 1938-1939 рр. було
запропоновано безліч таких проектів. Провідним архітектором цих проектів був
Вільгельм Крайс (Wilhelm Heinrich Kreis,
1873-1955). Як тут не згадати лімес, укріплений
кордон, стіну Римської імперії (зокрема Limes Germanicus – о іронія!), який означував межу цивілізованого,
імперського світу. З усіх вищезгаданих планів видно, що архітектурі відводилося
чи не найголовніше місце серед мистецтв і основним її завданням було
структурувати громадське життя Райху у відповідності
з чіткими вимогами нацистської ієрархії. Авторитет та сила НСДАП та її
містичного ордену СС повинні були утверджуватися у формі велетенських
адміністративних та ритуальних споруд, що мали не лише нав’язувати масам
нацистську ідеологію, але й завдяки священному трепету та тріумфу, який вони б
викликати, утверджувати роль фюрера як медіума
новітнього поганського культу.
Руйнування міст і зведення на їхньому місці комплексів нових
адміністративних та ритуальних будівель передбачалося не лише в одному Берліні,
але й в инших містах. Гітлер оголосив війну
«маленьким милим добротним містечкам», «малим батьківщинам» сентиментальних
німців. У 1939 році він говорив: «З часу середньовічних храмів ми вперше знову
ставимо перед художниками величні і сміливі завдання. Ніяких «рідних містечок»,
ніяких камерних споруд, а лише найвеличніше з того, що ми мали з часу Єгипту і
Вавилона. Ми зводимо священні споруди як знакові символи нової високої
культури. Я повинен почати з них. Ними я увічню невичерпну духовну печать мого
народу і мого часу» (8). Кожне більше місто мало мати палац для народних
зборів, спеціальне поле для військових парадів та цивільних демонстрацій, а
також комплекси меморіалів полеглим германцям. Так, Гамбург мав стати «світовим
торговим центром», Мюнхен – «столицею руху», Нюрнберг – «містом партійних
з’їздів». Розміри деяких таки збудованих споруд вражають і до сьогодні.
Територія архітектурного комплексу для святкування Дня Партії у Нюрнбергу
складала 30 кв. км.: трибуни стадіону висотою
Та повернімося до спроектованої Гітлером «столиці світу»,
якою мав стати Берлін до 30 січня 1950 року. Місто мало змінити назву з
провінційного пруського Берліна на назву Германія (Germania). Нещодавно було відновлено макет Германії, який було
знищено під час війни. Сьогодні він експонується у
кількох десятках метрів від меморіалу євреям Европи,
що загинули у цій війні. Згідно з генеральним планом, сьогоднішні вулиці Унтер-ден-лінден та 17 Червня мали творити вісь Схід-Захід.
Ріку Шпреє заводили в колектор. Вісь Північ-Південь
передбачала велетенську перебудову вздовж парадної алеї шириною сто двадцять
метрів. Простір завдовжки
З великих будівель встигли побудували тільки Райхсканцелярію (не збереглася).
Залишилися лише свідчення та фото: «Через
грандіозні ворота прибулець попадав з Вільгельм-пляц
у двір для почесних гостей, звідки по сходах піднімався у малу приймальню. Там
двостулкові двері висотою у п’ять метрів відкривали шлях до зали, викладеної
мозаїкою. Потім гість знову підіймався кількома сходинами, перетинав перекриту
куполом ротонду і опинявся на початку стосорокап’яти метрової галереї.
Найбільше враження на Гітлера справляла саме ця галерея, бо вона була вдвічі
довшою, ніж версальська... Коротше, ряд приміщень, які неперервно
змінювалися як щодо матеріалу, так і щодо кольорової гами загальною довжиною
двісті двадцять метрів. І тільки після цього гість потрапляв у власне
залу для прийнять... На Гітлера побачене справило враження: «Вони вже на
підході до зали відчують могутність і велич Німецького Райху»
(7, ч. 1, гл. 8).
З нереалізованих прожектів апотеозом Германії,
поза всяким сумнівом, мав бути Народний дім, в якому могло б розміститися
кілька соборів Св. Петра з Риму. «Вже при перших обговореннях проекту... Гітлер
вважав своїм обов’язком пояснити мені, що розміри подібних залів повинні
визначатися середньовічними уявленнями... для мільйонного міста Берліна зал на
сто п’ятдесят тисяч навіть малуватий» (7, ч.1, гл.6). А йшлося про 38000 кв.м.! «Найбільша зала для зібрань, яка коли-небудь була
спроектована у світі до цього часу, складалася з одного приміщення, де могло
розміститися від 150000 до 180000 слухачів. По суті, ми мали справу з культовим
приміщенням, яке на основі традицій і власного авторитету через століття набуло
б такого ж значення, як і собор Св. Петра у Римі для католицького християнства.
Якби не було цієї явно вираженої культової ідеї, то всі видатки на основну
споруду Гітлера виглядали б безглуздими і незрозумілими» (7, ч. 1, гл. 11).
«Оформлення інтер’єру передбачалося по можливості непретензійним: кругла
основа діаметром сто сорок метрів, по периметру від нього на тринадцять метрів
догори розташовані трьома ярусами трибуни. Вінок, що складається з ста
прямокутних колон, який при висоті у двадцять чотири метри мав, можна сказати,
людські виміри, перебивався якраз навпроти входу нішею п’ятдесятиметрової
висоти і двадцятивосьмиметрової ширини, яку мали викласти золотою мозаїкою.
Перед нішею, як єдина скульптурна прикраса, передбачалось встановити
позолоченого орла на мармуровому чотирнадцятиметровому постаменті, що тримає у
кігтях перевиту дубовим листям свастику. Таким чином цей знак величі водночас і
вінчав Парадну вулицю, і був її завершенням. Десь під цим знаком було
передбачено місце для вождя нації, який з цього місця буде адресувати свої
послання народам майбутнього Райху. Я спробував виопуклити це місце для вождя засобами архітектури, але тут
далася взнаки головна вада архітектури, яка відкидала всяку пропорційність:
Гітлера там годі було й зауважити... Ззовні купол нагадував зелену гору
двохсоттридцятиметрової висоти, бо його передбачалося обшити патинованими
мідними листами. Зверху мав бути сорокаметровий скляний ліхтар з максимально
легким металевим каркасом. А на ліхтарі на свастиці сидів орел... Оптичну масу
купола підтримував суцільний ряд двадцятиметрових колон. Я надіявся, що подібне
оформлення надасть споруді масштабу, який ще залишиться осяжним
для зору людини. Надія, як я розумію, марна. Купольна гора покоїлась на
квадратнім кам’янім масиві з світлого граніту, кожна сторона довжиною у триста
п’ятнадцять метрів, а висотою у сімдесят чотири. Витончений фриз, по чотири
пов’язані колони з канелюрами на кожному з чотирьох
кутів, а висунутий до площі портик повинні були підкреслити розміри величезного
куба. Дві скульптури п’ятнадцятиметрової висоти стояли з боків портика; їхній
алегоричний зміст також визначив Гітлер... одна зображала Атланта... друга – Теллус» (7, ч. 1, гл. 11).
«На певній віддалі від Південного вокзалу Гітлер пропонував, як противагу
Будинку зборів, збудувати Тріумфальну арку, висоту якої визначив у сто двадцять
метрів. «Принаймні це буде достойний пам’ятник нашим, які загинули у війні.
Ім’я кожного з 1,8 мільйона буде висічене у граніті...» Він передав мені два
проекти: «Ці креслення я зробив десять років тому», – засвідчив Шпеєр (7, ч. 1, гл. 6). Годі
сумніватися в ідеологічній значимості архітектури для Гітлера. Він неначе мала
дитина бавився цими архітектурними мегапроектами вже
давно.
«Поруч із Будинком зборів розміщувалося найбільш важлива та цікава з
психологічних міркувань споруда – Палац Гітлера... Збудований у самому центрі
Берліна, палац із садами повинен був зайняти приблизно два мільйони квадратних
метрів. Через безліч анфілад парадні вестибюлі вели до трапезної, де за стіл
водночас могло сісти декілька тисяч осіб. Вісім величезних салонів були
відкриті для гостей під час гала-прийнять» (7, ч. 1, гл.
11). П’ятсотметрова алея вела до кабінету Гітлера площею дев’ятсот кв.м. І це тоді, коли нацистська пропаганда гриміла про
скромність фюрера. Однак він пояснював це так:
«Особисто я задовольнився б і маленьким скромним будиночком у Берліні. У мене
досить влади та авторитету для того, щоб про них не турбуватися, мені зовсім не
потрібний такий розмах. Але повірте моєму слову: тим, хто рано чи пізно прийде
після мене, така репрезентативність буде конче потрібна. Багато хто з них
тільки так і зможуть утриматися при владі. Ви навіть уявити собі не можете, яку
владу отримують дрібні душі над своїм оточенням, коли можуть постати на такому
величному фоні. Подібні зали з великим історичним минулим возносять навіть
нікчемного спадкоємця на історичний рівень. Ось чому ми й повинні добудувати
все це ще за мого життя, щоб я встиг тут пожити, щоб мій дух освятив цю споруду
традицією» (7, ч. 1, гл. 11). Ось так – ні мало ні
багато!
Майбутня столиця Райху гостро потребувала
будівельних матеріалів та робочих рук. Всі каменоломні тогочасної Европи не могли задовольнити потреби в камені. Тому Шпеєр разом з Гіммлером вирішили
відкрити каменоломні у концтаборах. На це працювало 19 концтаборів та тисячі
в’язнів у самому Берліні – така була ціна цих будівельних прожектів. «Гітлер не
лише класицизм, але і все, чого він торкався, перетворював на щось негідне, як Мідас, тільки він перетворював речі не у золото, а у трупи»
(7, ч. 1, гл. 11).
З огляду на активну участь самого Гітлера у плануванні будівель, сумнівною
була й архітектурна якість проектів, які замість продовження доричного стилю
Еллади витворили радше якийсь «казармений стиль».
Розмашистість проектів розбудови міста-видма Германії неодмінно мала
привести до значних енергетичних затрат. Віддалі збільшували транспортні
витрати. Заради своїх прожектів Гітлер охоче знищував стару історичну забудову.
І це при тому, що місця для будівництва в Німеччині не бракувало. Очевидно, в
цьому проявлялася сильна руйнівна складова його особистости.
Можливо, він хотів зайняти місце, яке вже було освячене здобутками його
попередників.
Нехтування Гітлером логіки розвитку міста є крайнім випадком, який
ілюструє, до чого таке нехтування може привести. Так само, як і нехтування
живими людьми. Він не бачив у своєму місті-мареві людей, окремих мешканців.
Германія мала бути побудована не для них, а як сакральний центр Імперії і була
покликана творити з нею, оточеною монументами та мавзолеями по кордонах Европи місце, де мав постати новий поганський культ, «новий
порядок» і «нова людина», яка могла б вписатися у всі ці велетенські «простори
трепету та тріумфу». Людині звичайній місця в цьому мегапроекті
не передбачалося.
1. Фром Эрих. Анатомия человеческой деструктивности, Адольф Гитлер – клинический случай некрофилии.
2. Адорно Теодор
и др. Исследование авторитарной личности.
М.: Академия исследований культуры, 2001.
3. Адорно Теодор. Что значит «проработка прошлого», «Неприкосновенный
запас» 2005, №2-3(40-41).
4. Вернадский В.И. Научная мысль как
планетное явление. Москва,
«Наука», 1991.
5. Шарден Пьер Тейяр де. Феномен человека. М.: «Прогресс», 1965.
6. Evola Giulio. Rivolta contro il mondo moderno.
Edizioni Mediterranee: Roma, 1969 (Terza edizione riveduta).
7. Шпеер Альберт. Воспоминания.
Смоленск-Москва, Русич-Прогресс,
1997.
8. Гитлер Адольф. Майн Кампф,