«Дуб-дуб-довговік, на йому дванадцять гіллів, на кожнім гіллі по чотири гнізді, а у кожному гнізді по сім яєць, кожному ім’я є».

Українська загадка

«Мова є домом буття.

У цьому житлі живе людина».

М. Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889–1976)

Цей шкіц задумувався як марґіналії до роботи Мартіна Гайдеґґера «Буття і час» (1), у якій між іншим було поставлена і проблема мови як стихії, у якій живе людина. Зрештою, Гайдеґґер доволі часто вдається до своєрідних вилазок у глибини мови за матеріалом, далеко не лінгвістичним, а радше онтологічним. Зокрема, у праці «Буття і час» аналізується біноми bin – bei, я – ось, ти – тут, він – там (розділи 12, 24), у роботі «Будувати, проживати, мислити» (2) – buan – bin, слова Friede, Raum, tecnh у праці «Вчення Платона про істину» (3) – alhue′V, agauo′n, lo′goV, Gelassenheit у – «Буття у околі речей» (4) і т. д. Я спробував простежити низку аналогічних послідовностей на українському мовному матеріалі. Зокрема, мене зацікавило перемикання явно часових детермінант у просторовий регістр, їх часово-просторова двозначність. Тобто те, як акція тривання, часування раптом проявляється як протягування, розтягання у просторі, наявність у ньому. А також те, чи є якісь сліди цього в українській мові. Отже, почасти це була спроба якось розкрити для себе один з екзистенціалів ось-буття, а саме: буття-в. Проте марґіналії поступово настільки розрослися, що їм явно забракло місця, відведеного на полях книги «Буття і час». Причому розрісся не лише їх обсяг, а і порушені у них проблеми.

Але спершу, очевидно, треба зробити невеликий вступ, у якому окреслилися б контекст і методологічні основи розвідки. Найзагальніше її теоретичні засади можна сформулювати приблизно так:

1. Першою буде відома теза М. Гайдеґґера про те, що «мова є домом буття. У цьому житлі живе людина. Ті, хто мислить і поетизує, є стражем цього житла, їхня охорона є здійсненням відкритости буття, оскільки через їхні висловлювання воно приходить у мову і у ній зберігається» (5).

2. Друга теза полягає у «онтологічній первинності» мови. Ця засада уже була відома майже всім найдавнішим культурам. Без мови і до мови ще ніщо не санкціоноване, ще не є у специфічному значенні цього слова, це безчасся, «коли вгорі не назване небо, а твердь, що внизу, була безіменна (...). Коли з богів нікого ще не було, ніщо не було назване, не наділене долею (...)», як мовиться у вавилонській поемі «Енума елліш» (Еnūma eliš). «Наділення долею», своєрідне санкціонування буттєвости чи навіть креація відбуваються через називання – і коли «(...) у надрах зародилися боги (...) то (...) іменем названі були» (6).

«Ця ж онтологічна первинність мовлення є предметом двох гімнів «Ріг-Веди» (ऋग्वेद, ṛgveda) – X, 71 та X, 125. Тут мовлення виступає як образ світу, який охоплює все, що у ньому, воно каже: «Я народжую вітця на вершині цього світу, і моє лоно у водах, у океані; звідти я розходжусь по всіх істотах; я торкаюсь тім’ям того неба. Я ж вію, як вітер, охоплюючи всі істоти: по ту сторону неба, а тут, по ту сторону землі – я стала величчю» (X. 125, 7-8), ним живуть (пор.: ma’m ta u’pa ksiyanti – X, 125, 4) (7).

Те саме знаходимо і у Першій книзі Мойсеевій «Буття»: «(...) А земля пуста була та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води (...)» (1М. 1. 1-2). Причому безодня, а у ориґіналі «al pnej tehom» – над обличчям праокеану, де tehom (תּהוֹם‎) – це хаос, безодня, праокеан. «І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло. І Бог назвав світло: «День», а темряву назвав: «Ніч». І був вечір, і був ранок, – день перший. І сказав Бог: «Нехай станеться твердь посеред води і нехай відділяє вона між водою і водою». І Бог твердь учинив. І відділив воду, що під твердю вона, і воду, що над твердю вона. І сталося так. І назвав Бог твердь «Небо»... (1М. 1. 3-8). Тут акти мовлення постають уже як явні креації. І лише після них безчасся хаосу – tehom стає часом, чимось організованим, бо по-гебрайськи «день» у повторюваній формулі «день перший...» – це jom, яке визначає також і час.

В Євангелії від Івана (‎ןנחוי, Йоханан) Слово (Lo′goV) є іпостассю Бога:

«І Споконвіку було Слово, а Слово у Бога було, і Бог було слово.

2. Воно у Бога було споконвіку.

3. Усе через нього постало, і ніщо, що постало, не постало без Нього.

4. І життя було у Нім, а життя було Світлом людей» (Ів. 1. 1- 4).

І знову: «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодати та правди, і ми бачили славу Йому, як славу Однородженого від Отця» (Ів. 1. 1- 4).

3. Третьою засадою буде положення про творчу силу, енергетичність мови (energeia, Sprachfaehigkeit), що В. Гумбольдт (Friedrich Wilhelm Christian Karl Ferdinand Freiherr von Humboldt, 1767-1835) висловив так: «Мова є не продукт діяльности (ergon), а діяльність (energeia)» (8), ми б сказали – активність, стихія. Уже з попередніх цитат, особливо з Першої книги Мойсеевої «Буття», видно, що акт мовлення (промовляння, прорікання у тій формі, у якій він тут даний: «І сказав Бог: «Хай станеться» власне, і є енергетичною основою креації, бо лише після того, уже як констатування акту прорікання-креації йде: «І сталося...» (1М, 1. 1–2). Тобто мовлення є творчою, а у даному разі світотворчою, діяльністю.

4. Окрім того, у своїй розвідці ми спиратимемось на твердження, що «(...)мова не є інструментом. Вона взагалі не є чимось окрім як самою собою. Мова є мовою» (9). Тобто мова не може розглядатися у нашому дослідженні як призначена для певної мети – для комунікування, осягання якихось істин, досягнення мети чи чого-небудь подібного. Ми будемо розглядати її не як засіб, знаряддя, а як мету, самоцінність. У такому разі, ми нею не послугуватимемося, а у ній самозбуватимемося. Тут може постати запитання: а як узгодити це твердження з третьою засадою? На нього можна відповісти так: наші стосунки з мовою є інакшими, ніж у Бога. Мова є до нас. Хоча й ми є мовою. Проте про нас не можна сказати щось подібне до: «І Бог було слово» (Ів. 1. 1-4). Ми застаємо це «слово». І нас Боже «споконвіку» не стосується. Тому нам залишається лише до нього причаститися, щоб у ньому здійснитись.

Досі ми послугувались загальником «мова». Проте це настільки широке і розпливчасте визначення, що слід уже у самому терміні, який приймемо, точніше окреслити об’єкт нашого дослідження. Нас цікавить головно змістовна наповненість, яку вона оберігає і доносить до нас. Що є носієм змісту? Одиницями мови є фонеми, морфеми, слова, речення, текст і дискурс, врешті-решт. Уже починаючи з фонем, ми маємо справу з матеріалом, який передає певний зміст, що чудово проілюструвала ще Празька школа. Такими ж змістоносними є і морфеми. Проте нас менше цікавитимуть перцептивна та сиґніфікативна функції фонем і семасіологічна функція морфем. Обмежимося вищим рівнем організації змісту – номінативною функцією слова (Правда, частина слів суміщає номінативну функцію із семасіологічною). Слово є цеглиною, з якої будується «мова» (langue) уже як система вищого порядку, проте ця система ще мертва, якщо вона є без руху, динаміки, без свого буття, яким є «мовлення» (parole), тобто мовна діяльність (langage). Отже, вибудовується низка: фонема-морфема-слово-речення-мова-дискурс-мовлення. Розглянувши його на різних рівнях, зауважуємо, що це взаємозв’язана система, яка на всіх рівнях несе певний зміст, а отже, завжди на щось вказує. У крайньому разі, її об’єктом може бути вона сама. Сказавши, що система на щось вказує, ми маємо на увазі власне означуваний зміст. Що це таке? У живому акті мовлення зміст – це дуже складне «щось», яке є результатом здійснення мовлення, мови як системи граматичних, логічних, культурних і т. д. законів, але яке у жодному разі до цих законів звести не можна. У мовленні – а якщо його формалізувати, то у мові як онтологічному просторі людини – згадана система постійно вказує на «щось» (точніше, людина і «щось» навзаєм вказують одне на одного), і це «щось» врешті-решт виявляється невідривно пов’язаним із самою людиною, або, якщо загострити, є самою людиною – через це «щось» вона збувається. Спроби охопити чи зафіксувати (а отже, умертвити) це здійснення мовлення, звести мовлення до мови як системи чи до її ще простіших складових, без сумніву, даремні та є «ловленням вітру», який нас обвіває, але який може і звалити з ніг. Усі вони завжди зводяться до більш чи менш вдалих конструкт. Лише подеколи найобдарованіші поети прориваються до якихось онтологічних глибин мовлення.

Ми не можемо обмежитися скрушними сентенціями про «ловлення вітру». У своїй практиці ми широко вдаємося до таких формалізацій мовлення, як текст, речення, слово. Тому й змушені шукати у них хоча б пошуму того вітру. Розкриваючи формалізоване у слові (а, відповідно, – у його звуковому компоненті, звуковій матерії – ґлосі) означуване, ареал змісту, на який воно вказує, і реляції цього ареалу із семантичними ареалами інших слів (ще не на рівні мови, а лише на рівні слова), а потім реляції цих ареалів змістів у реченні, тексті, ми можемо хоч якось відкривати для себе те, що є мовленням, а отже, і нами самими. Ми уже обмежили сферу своїх досліджень словом-знаком. Причому нам слід розглянути не лише його теперішню форму (звукову матерію і значеннєвий ареал) та реляції з іншими словами, але й динаміку розвитку. Тобто, рухаючись по часовій координаті у минуле і послуговуючись етимологічною ґенезою слова, ми спробуємо окреслити й динаміку його значення. При цьому знову порушується якась грань поставленої ще Ф. де Соссюром (Ferdinand de Saussure, 1857-1913) проблеми синхронії та діахронії. Ми, з одного боку, розглянемо певну синхронну, зафіксовану в часі систему реляцій між словами, у ґлосальному і семантичному аспектах, а з іншого – спробуємо простежити розвиток цієї системи у часі (певна річ, у якомусь її вузькому сегменті). Причому діахронічний підхід до системи мови аж ніяк не може розглядатися відірвано, без взаємозв’язку з її синхронією. Кожної миті свого існування мова посилається на свої минулі стани і є наслідком їх розвитку. Вона з них випливає. Інша річ це запитання, про який розвиток йдеться. Якою мірою це саморозвиток мови? Що ще на неї впливає? Принаймні кожна мить її існування невід’ємно пов’язана з попередньою. Причому це стосується не лише елементу мови-слова, але і мови в цілому, як системи. Здійснюється акт спадкоємности мови як системи, з усіма її можливостями і потенціями.

Та вернімось до слова і його ґенези як у звуковому, так і у значеннєвому плані, – до етимології. У ній розгортання ґенези слова спирається головно на звукову матерію слова. На те, як звукова матерія слова змінюється. Але водночас відбувається і зміщення семантичного ареалу цього слова, і слово поступово набуває іншого змісту. І людина починає використовувати цей похідний звуковий матеріал уже по-іншому, «надає» йому іншого змісту, доходить, як пише Ф. де Соссюр, до «(...) зсуву відношення між тим, що означує і означуваним» (10). Причому зсув може відбуватися не лише при відповідній зміні самої звукової матерії знака. Тут йдеться радше про втрату чи набування, а може, розгортання якогось змісту, означуваного чи потенції означувати. Це відбувається у семантичній сфері, у якій фіксується, причому, як у явній, декларативній формі, так і у прихованій, неявній формі, світогляд людини у його динаміці, якщо обмежитись явною, декларативною формою змісту, а якщо охопити приховані, неявні форми змісту всього матеріалу мови – то й формалізований у мові життєвий простір людини. Мова детермінує і охоплює собою світ людини, яка нею послуговується, а точніше – у ній живе, на кожному з етапів свого розвитку. Водночас вона донесла до нас і свої старі змісти, донесла у формах, які для сучасних медіумів, на яких спрямована її активність, є у своїй масі приховані. Послуговуючись мовою, тобто просто мовлячи, ми у той же час порушуємо у ній масиви значень не лише відомі нам, а й ті, які приховані від нас чи через неповноту нашого усвідомлення всього обсягу семантичного ареалу чи конкретного слова, чи мови, а чи просто тому, що припали порохом століть. Отже, постійно збуваючись у мовній практиці, нас детермінує не лише явний, відомим нам самим зміст мовленого нами, але і його прихований, неявний зміст.

Причому міру нашої детермінованости нею можна проілюструвати низкою загальновідомих фактів. Ще Ф. де Соссюр звернув увагу на невідповідність різних мов. Одні з них можуть виразити те, що інші виразити неспроможні, «(...) є такі мови, для яких вислів «сидіти на сонці» неможливий» (11). Тобто тут у мові зафіксовано онтологію людини, яка живе у цій мові. Для людини, що користується якоюсь конкретною мовою, завжди є певна terra incognita, яка відома людям інших мов та епох. Проте це ні у якому разі не означає їхньої неповноцінности чи чогось такого – тут знайшла вияв їхня інакшість і тоді Е. Сепір (Edward Sapir, 1884-1939) запитав, про взаємозв’язок мови та світогляду людини: «Людина значною мірою залежить від впливу конкретної мови, яка є засобом вираження у даному суспільстві. Абсолютно помилкова думка, що людина насправді орієнтується, не вдаючись до допомоги мови, і що мова є просто випадковим засобом для розв’язання специфічних проблем спілкування і мислення. Факти свідчать про те, що «реальний світ» значною мірою несвідомо будується на мовних нормах даного суспільства» (12). У нашій мові теж є онтологічні детермінанти, виявити які, залишаючись у системі своєї мови, нам не під силу. Можливо, це й зайве. Адже ми є у «світі». У «світі» нашої мови. Ці «світи» можуть бути дуже й дуже різними. Ми можемо обходитись, здавалося б, без найконечнішого: «(...) У гебрайській мові немає навіть найбільш загальної диференціації минулого, сьогоднішнього й майбутнього. У праґерманській мові не було особливої форми для майбутнього часу (...) (13). Та й сучасна людина, послуговуючись івритом чи німецькою, десь підсвідомо, у глибинах свого бування відчуває ці прадетермінанти своїх мов. Причому спосіб збування, реалізації цих прадетермінант чи не найпростіший – просто мовлення. Свідомо сягати глибин можуть лише одиниці.

Щоб краще зрозуміти структуру та динаміку мови, скористаймось з відомих у математиці формальних методів аналізу подібно організованих структур.

Отже, об’єктом нашого дослідження ми візьмемо зміст, наповненість, конкретне значення. Не забуваймо, що якесь значення має і мовчання, правда, за умови, що воно є у тому чи іншому контексті. Як ми уже зауважували, зміст несуть і фонема, і морфема, і слово, і текст. Далі йтимуть мова і мовлення. Причому об’єм, масив і важливість цих змістів для людини будуть різними. Певне слово може зголошувати людині набагато важливіший рішенець чи істину, ніж цілий опус. Це те, що стосується аксіологічного аспекту змісту. Але у той же час і масив змісту в ньому може бути набагато більшим, ніж у якомусь тексті. Для загальної диференціації тих масивів змістів, якими оперувала, оперує і оперуватиме система мови, скористаємося формальним апаратом абстрактних просторів. Тому подаємо низку визначень:

Простором змістів (С) є вся сума змістів, охоплена мовою в минулому, теперішньому і майбутньому.

Базою простору змістів є три підпростори:

1. Підпростір розкритих у минулому змістів (С₁ ).

2. Поле змістів, розкритих у даний момент (С₂ ).

3. Підпростір змістів, які будуть розкриті, матимуть місце, бо сюди входить не лише нововідкритий, а й успадкований зміст (С₃ ).

Полем змістів для певного моменту є вся сума змістів, які явно чи не явно, визначено чи не визначено може означувати вся сума знаків охоплених мовою (langue) як системою та мовленням (parole) як її дійсністю.

Підпростір розкритих у минулому змістів включає у себе як змісти, які уже втрачено і які у полі змістів С₂ уже відсутні С₂'' і ті, які передано у розкрите на даний момент поле змістів С₂ – С₁':

С₁ ⊂ С₁' + С₂''

Підпростір змістів, які будуть розкриті, включатиме у себе невтрачені, передані змісти від поля змістів С₂ – С₃' і нововведені змісти, змісти запозичені у мову з інших мов чи знакових систем С₃'', новорозгорнуті змісти, які є продуктом само-розгортання мови, її потенцією С₃''', і взагалі всі нові, відсутні у попередній момент змісти:

С₃ ⊂ С₃' + С₃'' + С₃'''

Поле змістів, якщо розглядати його з боку підпростору розкритих у минулому змістів, являє собою суму переданих змістів С₁' і новонабутих змістів С₂'. Тоді:

С2 = С1' + С2'

А з боку підпростору змістів, які будуть розкриті С₃, поле змістів буде сумою невтрачених змістів С₃' і змістів, які у майбутньому буде втрачено С₃''. Тоді:

С₂ = С₃' + С₃''

В цілому ж поле змістів буде перетином підпросторів С₁ і С₂, їх логічним добутком, або спільною частиною:

С₁ ∩ С₃ = С₂

І тоді:

С₁' + С₂''= С₃' + С₃''= С₁∩ С₃

Приблизно так можна уявити загальну топологію простору змістів. Проте нас не повинна вводити у оману строгість цих визначень. Вони мають служити лише допоміжними конструктами для того, щоб ми наочно могли уявити собі динаміку і топологію простору змістів. Так само цей конструкт ніяк не відображає аксіологічної диференціації змістів, що його складають. Це головно кількісне, безвідносне щодо своєї вартости, насущности для людини уявлення простору змістів. Коли ми говоримо про теперішнє поле змістів і означуємо його як С₂, то це ще аж ніяк не означає, що ми дійсно його схопили. Воно не цей, такий ілюзорно однозначний значок С₂, а явно/неявно, визначено/невизначене поле, множина змістів. Тут йдеться лише про загальне обрисування цієї невловимости і неохопности мови як системи, у якій ми живемо, для того, щоб визначити у ній своє місце. Тобто нашим завданням є хоча б загальна координація у життєвому просторі мови.

Тепер спробуємо розглянути саме поле змістів і його конкретні складові. Кожен конкретний зміст, який через мовлення може у даний момент актуалізуватися з мови, є певною точкою х , яка входить у поле змістів даного моменту:

х ∈ С₂

Тоді С₂, тобто поле змістів, буде околом точки х, конкретного змісту. Цим же околом буде кожна множина, що входить у С₂ і включає у себе точку х.

Але поле змістів С₂ складається не з одиничних розсіяних і не пов’язаних між собою одиниць змісту, а є результатом сумування, пересічення, включення і т. ін. якихось сформованих на основі різних принципів (спільности звукового відповідника, логічної спільности, її заперечення, взагалі якого-небудь зв’язку) множин змістів S. Кожен точковий зміст х може належати різним множинам змістів залежно від принципу побудови останніх:

х ∈ S₁ х ∈ S₂

Тоді зміст х входитиме у множину, яку ми отримаємо при пересіченні множин S₁ і S₂ чи їх логічного добутку:

S₁ ∩ S₂ = S_1-2

х ∈ S_1-2

Множину змістів можна прив’язати до одного конкретного звукового відповідника, тобто до одного звучання – ґлоси, тобто звукової складової слова (від латинського glossa – слова етимологічно звязаного з у. голос). Множину сенсів, які вказують на одну ґлосу, звукову складову слова-знака ми називатимемо доменом (D^®). Домен є поляризованою (векторною) множиною значень , усі точки якої вказують на свою ґлосу. Ці ж точки можуть бути включені й у інші множини, які об’єднані за іншими законами. Тоді їх векторна поляризація буде інакшою. За деяких обставин, наприклад при синонімії, можлива і кількохнапрямленість точок у доменах. При пересіченні двох доменів D₁^® і D₂^® (частковій чи повній синонімії) ми отримаємо піддомен D_1-2^«, усі точки якого будуть двонапрямленими:

D₁^® ∩ D₂^® = D_1-2^«

Зв’язок домену і ґлоси може бути як явним, коли для того, хто послугується ґлосою, відкритий весь ареал змісту, відповідного їй домену, або ж неявним, коли якусь частину цього домену, його піддомен для нього у який-небудь спосіб не відкритий, хоча незалежно від цієї відкритости він сповнює у мовленні відповідну йому роль.

Уже говорилося про якогось медіатора, людину, яка, послугуючись ґлосою з відповідним їй у мові як системі змістовним, семантичним ареалом, не усвідомлює повністю всього обсягу змістовної наповнености певного слова. Але це «неусвідомлення», «нерозкритість» чи радше «недекларованість» може стосуватися цілого народу, який цим словом послугується. Ми ще не усвідомили, принаймні не декларували, та й навряд чи коли це вповні зробимо, усіх, хоча б формальних можливостей мови, у якій живемо. Вона була й залишиться для нас загадкою.

Та повернімося до нашого конструкту. Домен є визначено/невизначеною множиною. Визначеною множиною, бо вказує на свою ґлосу і детермінований мовою. Але й невизначеною множиною, бо йому відповідає невизначена множина змістів. Отже, на кожну ґлосу вказуватиме визначено/невизначена множина змістів, яка називається доменом. Причому це вказування відбувається у явно/неявній формі.

Таким чином ми погодимося з тим, що семантичне поле складається з доменів. Але у доменах реалізується лише номінативна і семасіологічна функція слова. Саме ж семантичне поле набагато ширше. Щоб виразити певні семантичні посилання чи одиниці, ми змушені вдаватися до речення, тексту, взагалі до контексту, дискурсу. Низка таких послань може дійти до свого адресата, хоч його може й не бути, лише у акті мовлення, навіть набувши форми мовчання. Цей ряд можна було б продовжити. Просто пропускати цей аспект мови і мовлення ми не можемо. На всіх рівнях організації мови твориться її змістовне багатство. Тут уже йдеться про самопородження, самотворення змісту. Починає говорити сама мова, точніше, мовлення. Йдеться про процеси настільки складні й тонкі, що їх не у змозі ні охопити, ні вловити такий формальний підхід, як цей.

А тому обмежимо своє завдання до вужчого випадку, а саме – до слова як бінома ґлоси та домену. Нас цікавитиме сьогоднішня й минулі форми ґлоси, обсяг відповідного їй домену, його місце у полі змістів, конкретний склад, а також динаміка всього комплексу ґлоси/домену в часі, його взаємодія з іншими ґлосами/доменами. На цьому шляху можна буде робити спроби заглибитися у слово й те, що воно нам говорить.

Для того, щоб зробити опис самого домену наочним – хоч тоді доведеться, на жаль, спростити загальну картину, та така вже, напевно, доля всіх подібних формалізацій – введемо низку параметрів.

Суто кількісно певна ґлоса може відповідати множині, поляризованому домену значень, складові якого відповідають різним рівням організації мови. У мові є якісь загальні, спільні для всіх її медіаторів значення. Кожне слово відповідає якійсь кількості загальноприйнятих значень, але водночас воно набуває і значень, які у ньому вбачає якийсь конкретний медіатор. Чи він надає цих значень слову сам, чи відкриває їх у ньому – це уже інше питання. Хоча і цього аспекту слова нехтувати не можна. Причому згадані два ареали значень активно взаємодіють і їх зв’язок дуже складний. Проте ми вестимемо мову про перший, спільний і обов’язковий для всіх нас ареал значень мови. Тобто якоюсь мірою про її строго формалізований елемент. Тому при обмеженому і зчисленному семантичному ареалі чи множині, яким відповідає ґлоса, ми можемо говорити про вміст множини змістів – S

І (S) є вмістом домену S

Але реальна ґлоса відповідає невизначеній множині значень, принаймні ми аж ніяк не можемо стверджувати, що здатні перелічити всі значення, які відповідають якійсь ґлосі, тобто всю її множину значень. У такому разі, очевидно, слід скористатись відповідно до обставин скоригованим поняттям потужности множини. У подальшому, можливо, могло б дійти і до поняття породжуючої потужности. Але у даному випадку обмежимося потужністю множини значень певної ґлоси:

א (S) є потужністю домену S

Увівши поняття потужности множин значень, ми підкреслюємо два аспекти домену. По-перше, те, що ми не знаємо всіх його складових, тобто не знаємо, скільки їх і чи їх кількість є скінченною, а по-друге, намагаємося якомога ближче підійти до реальної ґлоси у тому сенсі, що не зводимо її до якогось конкретного вмісту, що було б виродженням потужности у вміст, а говоримо про її породжуючу в часі потенцію, завдяки якій вона творить нові, розкриває колись забуті, розгортає потенціальні і т. д. значення.

А отже, під потужністю א поляризованої множини/домену ми повинні розуміти визначено/невизначену відкриту численність/незчисленність явних і неявних значень якоїсь ґлоси.

Якщо ж подивитись на стосунки ґлоси і домену, то вони постають у нашому міркуванні у вигляді посилань. Ґлоса відсилає нас до своїх значень чи у якомусь контексті – до вужчого значення. Своєю чергою значеннєве відсилає до вербального, ґлоси у якій воно певним чином реалізується. Це нерозривний зв’язок, роз’єднати який неможливо й подумки. А тому для оцінки і опису цих посилань введемо оператор Rel – відношення, реляцію. І тоді Rel z буде відношенням типу z.

Проте цей оператор опише лише якісний аспект реляції. Щоб кількісно оцінити інтенсивність цих посилань, введемо поняття потужности посилань певної ґлоси. Це нам згодиться при описі дво- чи більше поляризованих доменів. Наприклад, для двох рівнопотужних доменів А^® і В^« справедливими можуть бути такі відношення:

א (А^®) = א (В^«)

Але може бути, що:

א (Rel (А^®) ) < א (Rel (В^«) )

Тобто потужність реляцій біполярного домену буде більшою. Дві ґлоси, яким відповідатиме біполярний домен, перегукуватимуться між собою і у контексті звучатимуть багатше, ніж ґлоса, яка відповідає домену монополярному.

Виробивши таким чином якийсь поняттєвий апарат, повернімося до основи, якої триматимемось у цьому дослідженні. Вернімося до етимологічної ґенези слова. Основою, яка дає змогу вибудувати етимологію слова, є доволі стійкий ґлосальний стрижень, звукова ґенеза слова. При цьому враховується, звичайно, і його семантичний аспект. Ґлосальний стрижень слова пронизує семантичний простір, а, відповідно, і всі його підпростори: підпростір змістів, які були розкриті у минулому, розкрите на даний момент поле змістів і не менш реально – підпростір змістів, які будуть розкриті у майбутньому.

Кожної своєї миті звукова матерія, ґлоса, відповідає певному домену змістів. Тобто від неї, у її конкретній формі, до домену спрямований певний вектор. І навпаки. Для більшої наочности варто навести таку схему: припустимо, по вертикалі йде ґенеза звукової матерії (стрижень G), це вісь часу, натомість перпендикулярна до неї площина, яка перетинає стрижень у конкретній точці, конкретній ґлосі, є семантичним полем усієї конкретної мови у якийсь конкретний момент; у цьому семантичному полі якійсь конкретній ґлосі відповідає певна множина значень, яка, припустимо, має три елементи. Тоді ми отримаємо таку графічну ілюстрацію цієї конкретної ситуації:

Причому положення елементів множини у полі змісту відображає конкретність цих змістів. Вони можуть бути і дуже близькі, і дуже далекі один від одного у цьому семантичному полі. Якщо підійти до цих елементарних змістів суто формально і поставити собі за мету якось конкретизувати їх положення у семантичному полі, то можна піти шляхом, яким Ч. Осґуд (Charles Egerton Osgood, 1916-1991) у «семантичному просторі» будував свій «семантичний диференціал» (14). І хоча його метод суто статистичний, він доволі ефективний. Для якогось більш-менш однозначного визначення положення конкретного елемента у «семантичному просторі» Осґуд увів низку оцінкових шкал. Таким чином кожну точку, кожен елемент, байт семантичного простору можна співвіднести з якоюсь кількістю осей, координат, які й визначають положення цього елемента у «семантичному просторі»- «(...) кожне поняття буде представлене однією точкою у багатомірному просторі з обмеженою кількістю вимірів (...)» (15). Якась кількість цих точок і являє собою (ще раз підкреслимо, формалізовано – тобто не співмірно з мовною дійсністю) множину значень, які відповідають певній ґлосі. Але це спроба фіксації якоїсь однієї миті. Насправді реляції між ґлосою і доменом існують у часі, тривають, тобто є процесом. Увівши фактор часу, ми можемо отримати таку ілюстрацію:

Це випадок, коли домен ґлоси G є одноелементним.

А у даному випадку маємо справу вже з кількома дискретними змістовними відповідниками ґлоси G.

Тут ми доволі часто послугуємось терміном «зміст». Проте це повне спрощення. Звичайно під «змістом» розуміють «ідею» (гр. ide′a ) чи «ейдос» (гр. ei′doV ). Натомість це далеко не «зміст». Це «щось», що людині у даний момент через мову відкрилось і чим вона через цю відкритість є. Проте ввівши поняття потужности, ми зауважили, що відкривається людині далеко не все. Людина усвідомлює чи якось інакше відкриває для себе те, що їй відкривається явно, що вона може більш-менш явно задекларувати. У той же час про щось вона на основі реалізованого мовного матеріалу про «щось» здогадується, щось передчуває. Якісь мовні реалії (неможливість щось сказати, мовні штампи, детермінанти) спрямовують її до «щось» мовленого нею і через неї. Про низку можливих за інших умов (інша мова чи знакова система) висловлювань або висновків вона може і не підозрювати. Якась семантична вісь у багатомірній системі координат людини може відрізнятися від системи координат людини іншої мови або й зовсім не існувати. Тоді людина буде стосовно цієї, відсутньої у неї осі координат просто «ортогональною». І все, що збуватиметься у напрямку цієї осі, спроектується на її семантичне поле у вигляді абсолютної точки, нуля. Але те, що є відкритим, відкриває людині її саму, тобто відсилає, якщо неймовірно спрощувати, до «чогось», у чому людина знаходить саму себе. Один з аспектів цього відсилання і відображений нашим визначено/невизначеним вектором. Якщо ж повернутися до нашого конструкта, то загалом на одне і те ж «щось» може вказувати й інший вектор, який йтиме від іншого етимологічного стрижня, іншої ґлоси. Тобто ми бачимо тут відоме явище синонімії. І тоді наша графічна ілюстрація набуде такого вигляду:

Цю синонімічність двох слів ми усвідомлюємо як їх однозначність чи часткове збігання за змістом.

Те, що ґлоса вказує не на якийсь один чи кілька дискретних змістів, тобто домен, графічно відобразиться так:

Ввівши часову координату ми отримаємо семантичний простір, а у ньому певні обсяги змістів, які відповідатимуть ґенезі певної ґлоси:

Цей обсяг змістів, що відповідає конкретній ґлосі у її динаміці, можна грубо поділити на той обсяг змістів, який нам відомий, тобто явний, і той обсяг змістів, який є неявним, проте існує і неявно визначає наш життєвий простір. Цей поділ визначено/невизначеного явно/неявного об’єму змістів, що відповідає ґенезі ґлоси, графічно відобразиться так:

Тут сірою лінією окреслено весь визначено/невизначений обсяг змістів, а суцільною – явний визначено/невизначений обсяг змістів.

Повернувшись до випадку синонімії, ми бачимо, що синонімія графічно у нас відобразиться як перекривання обсягів змістів двох чи кількох ґлос. Причому перекривання є як явне, так і неявне або ж і те і те, що не може не мати впливу на тих, хто послуговуватиметься такими неявними синонімами. Графічно це матиме такий вигляд:

Ілюстрація дає можливість наочно уявити динаміку виникнення синонімії між двома словами і її зникнення при розходженні семантичних ареалів двох ґлос. Таких контактів між ґлосами могло бути й декілька. Та й відбуватися вони можуть у різних точках поля змістів, у точках з різними семантичними координатами. Причому переривання синонімічности у явній формі ще не означає, що і у неявній формі між двома ґлосами уже немає жодного зв’язку. Це значною мірою скрашує нашу мову, надає їй своєрідної «магічності». Графічна ілюстрація такого синонімічного контактування ґлос може бути такою:

Аналогічно ми можемо осмислити та проілюструвати для себе явища багатозначности, омонімії, еквонімії, антонімії. Причому розглядати можемо їх як з синхронної точки зору, так і у часі – діахронно. Таке розширення охоплюваних нами мовних явищ розширює та розбудовує і допоміжний апарат, яким ми послугуватимемось. У даному разі поняття посилання, спрямованости чи поляризації домену збагатиться й такими його різновидами, як вказування на омонімічну ґлосу і її семантичний ареал, посилання на антонім, як ствердження самости певного семантичного ареалу за принципом «від протилежного» і т. д.

Але ми ще не розглянули той факт, що й сам ґлосально-значеннєвий розвиток йде не прямолінійно. Він розгалужується, схрещується, зливається, зникає (хоча у мовленні все ще залишаються сліди давно вербально не існуючих слів у вигляді інших форм мовної дійсности – якихось мовних кліше, табу, давно забутих пропусків, які колись малися на увазі, а потім забулися і т. д.). Розвиток ґлоси нагадує дерево:

Між різними ґлосальними деревами появляються й зникають у явній чи неявній формі різного роду взаємодії. Причому не лише у формі змістовної відповідности. Виростає цілий мангровий ліс. Ліс одного дерева – мови. Мовлячи, торкаючись якоїсь гілки, ми приводимо у рух усе дерево. Мова, сказати б, грає нами, виконуючи свою musica mundana. У ній ми і «здійснюємо відкритість буття» (М. Гайдеґґер).

Звичайно, ці графічні ілюстрації слід розглядати лише як наближення. Вони є радше ілюстраціями не так самої мови, як скромности наших можливостей. У них немає її самої як биття нашого власного і водночас не нашого серця. Але ця штучність починає пропадати навіть при найменшому контакті з конкретним живим словом. Ми порівняли мову з мангровим деревом. Але цю аналогію можна продовжити і піднести до бачення у ньому «світового дерева». Подорожуючи по цьому дереву, чи не піднімемося ми врешті, як у відомій українській казці, до золотих яблук, що дають життя (16).

Навіть побіжний підхід до матеріалу, в якому ми працюємо, не може не наштовхнутися на чи не найважливішу його координату – час. Матеріал перебуває у безперервному русі. Але, з іншого боку, ми бачимо у якийсь момент, а почасти може просто прагнемо побачити в універсумі мови якусь усталену систему. Фіксуємо мову в словниках, граматиках і т. д. Але це теж лише наближення до мовної дійсности. Ми ж можемо розглядати проблему семантичного простору в двох аспектах. Вона ділиться, відповідно, на синхронічну, псевдостатичну, адже мова ніколи не зупиняє свого розгортання, та діахронічну, темпоралізовану. Псевдостатичний конструкт є доволі грубою ілюзією «зупинення миті». Можливо, він і відображає зауважену рядом дослідників детемпореалізацію людини/мови, її даремне прагнення спинити час, сховатись у просторовості, просторитись на цій землі, а не часуватись. І відповідно, звести своє буття, як, власне кажучи, часове, до безчасся. А отже, замахнутися на саму себе. Темпоралізований підхід глибше відображає життєвий простір людини/мови, хоча ніяк не може розглядатися як адекватний. При такому підході перед нами постає напружене силове поле посилань, відповідностей, контекстів і т. д. Причому це дуже пов’язана і сама по собі доволі збалансована система, що, правда, не виключає напружень, завдяки яким вона і розвивається. Порушення її збалансованости, силової картини неминуче приводить до перерозподілу, і тоді її загальна картина змінюється.

Дуже цікавим питанням у зв’язку з цим може бути і питання мовної ентропії – нівеляції мовного матеріалу, зниження його повнокровности, яка власне і виражається у якомога більшій опозиційності, значеннєвій протиставності слів. Чи не збіднює, як не дивно, розвиток, розгортання мови її саму? Причому це питання слід брати у ракурсі аксіологічному.

Зрештою, вернімося до нашого матеріалу. Які ж процеси можуть відбуватися? Не претендуючи на повноту, для ілюстрації розглянемо найпростіші з них.

1. Випадання з невідомих причин якихось ґлос. Як описати таку ситуацію? У даному випадку домен, звичайно, переорієнтовується на якусь іншу ґлосу. Правда, можливий і випадок, коли разом з випаданням ґлоси зникає і відповідний їй домен чи навпаки. У той же час нова ґлоса, з’являючись у мові як запозичення, поява нового поняття чи ще якимсь чином, уже має свій попередній домен, котрий до безґлосного домену або додається або вступає (що ймовірніше) з ним у складну взаємодію. Внаслідок такої взаємодії загальна семантична ситуація змінюється. Новоутворений домен не лише переорієнтовується на нову ґлосу, він уже, як звичайно, має інші координати у полі змістів. Але й це ще не всі можливі випадки. Спробуємо описати це перетворення, скориставшись операторами. У конкретний момент ti ґлосальна функція G, тобто розвиток звукового матеріалу, набуде форми G(t_i), тобто конкретного звучання. Ґлосі відповідає множина змістів А, яка є відкритою, проте має свій вміст:

І(А) º {а₁, а₂, а₃, ...}

Причому елементи множини А – а₁, а₂, а₃..., тобто її змісти, теж є функціями від низки факторів. І тоді вміст домена можна формалізувати у такій формі:

І(А) = {א₁(f₁', f₁'',f₁''',...), א₂(f₂', f₂'', f₂''',...),...}

Стосовно цього вмісту діє закон його впорядкованости. Усі фактори, що діють на домен А, цілком його впорядковують стосовно його ж використання. Тобто слово виконує саме свою, згідно із сенсом, ситуацією і т. д., роль у конкретному мовленні. Якщо ж врахувати відкритість домену в його визначено/невизначеній численності/незчисленності, то ми повинні прийти до загальнішого оператора потужности множини змістів:

א (A^®(t_i))

І потужности реляцій множини змістів:

א (Rel (A^®(t_i)))

Графічна ілюстрація у випадку простої підміни ґлоси матиме такий вигляд:

א (A (t_{i – const} ) = א (A (t_i )) = א (A (t_{i + const} )

א (Rel (A (t_{i ± const} ))) < א (Rel (A(t_i )))

Проте останнє співвідношення було б справедливим до кінця лише у випадку повної втрати старої ґлоси та її слідів, що, безсумнівно, можливе лише на папері. Насправді майже ніщо не забувається. Зв’язки старої ґлоси і її домену зберігаються, хоча, можливо, і не повно. Проте навіть ті, що залишилися, перебуваючи у часовому процесі свого розвитку, можуть доволі відчутно наростати і повернути знак нерівности у інший бік. Але для нашої ілюстрації цілком достатньо і такого спрощеного варіанта.

2. Тепер розглянемо процес саморозвитку ґлоси/домену, в результаті якого ґлосальний стрижень ділиться на низку похідних. При цьому для спрощення приймемо, що і домен суто механічно поділиться на низку похідних доменів. Насправді похідні домени не є результатом суто механічного ділення прадомену. Тут відбувається складний процес поділу, відчуження, розвитку і взаємодії. Кожний похідний домен вказує на прадомен, і на інші співпохідні з ним домени, та на їхні ґлоси. Крім того, похідні домени, звичайно, вступають у взаємодію і з новим семантичним матеріалом, з яким прадомен або не контактував, або його просто до того не було. Перелік можна продовжити. А найпростіший випадок проілюструємо так:

І тут можливі три варіанти:

א (A (t_{i -const} ) = S א ( An (t_i ))

א (A (t_{i -const} ) < S א ( An (t_i ))

א (A (t_{i -const} ) > S א ( An (t_i ))

Який випадок останнього співвідношення визнати базовим? Якщо ми розглядатимемо ґенезу якогось конкретного слова, то можливі всі три випадки. Якщо ж розглядати мову як систему в часі, то її сумарна потужність явно наростає, якщо мова розвивається а не вимирає чи якось деґрадує. І справедливо було б записати:

א ( A (t_{i -const} ) < S א ( An (t_i ))

Та вернімося до конкретної ґлоси. Вона, звичайно, спеціалізується, звужує свою семантичну наповненість. І тоді:

א ( A (t_{i – const} ) > א ( An (t_i ))

Слова стають точнішими. Домени мають тенденцію дробитися, причому попри загальний приріст семантичного поля кожної живої мови. Правда, в цілому сильнонапружене, великодоменне поле після цього дроблення дивним чином нейтралізується. Втрачаються первісні чіткі й сильні напруження всієї системи, її первинні орієнтації – це і можна було б назвати мовною ентропією. Можливо, саме вона і є причиною тієї ненаочности, прихованости, а може, і подальшої втрати життєвих координат сьогоднішньої людини? Адже губиться сильний вказівний вектор. А тому слово перестає бути Словом. Ми ж повинні вдивлятися саме у Слово, у джерела слів. Бо ж «Споконвіку було Слово...» – те єдине слово, охопити яке ми не у змозі й десятками наших теперішніх слів.

Зрештою, є ще низка процесів, які впливають на загальну динаміку семантичного поля. Це процеси втрати та набування. Із семантичного поля можуть випадати цілі його реґіони, але й можуть долучатися. Як ці процеси впливають на систему в цілому? Яка з тенденцій домінує? Напевне семантичне поле все-таки приростає. Але чи кількісний приріст не зводиться на ніщо якимись якісними втратами? Здається, у сфері, для людини найсуттєвішій – у сфері мови, ми, попри все, зазнаємо непоправних втрат. Може, тому й існують практики священних мов і священних текстів – санскрит, іврит, грека, латина, церковнослов’янська мова і т. д. Таким чином робиться спроба зберегти стару доменну структуру й буттєві координати людини. Тому й не дивно, що саме у цих священних раритетах ми й знаходимо той найістотніший вектор, який вказує на нашу сутність. Тут речі зберігають свої найсуттєвіші відношення. Людина займає своє місце в універсумі. Другорядне не затуманює огрому слів і речей. Проте безконечне укрупнення з ретроспективою прадоменів навряд чи можливе. Поляризація охоплює все більші семантичні ареали. Але розбіжності між доменами можуть сягнути так далеко, що ні про яке подальше їхнє зливання не може бути й мови. Це своєрідний насичений стан, коли мають відбутися якісні, причому фундаментальні зміни, щоб злиття стало можливим. А це може докорінно змінити всю життєву ситуацію людини. Такий первісний розподіл поляризації детермінує мову в усьому її дальшому розвитку.

3. Тепер розглянемо процес взаємодії двох ґлос. Тут може відбутися їх злиття як на ґлосальному, так і на семантичному рівні. Повне злиття двох доменів, коли від взаємодії двох ґлос ми отримуємо третю і лише її, а два прадомени суто механічно зливаються у один, звичайно не відбувається. Злиття відбувається частинами доменів або ж у результаті такої взаємодії розгортається новий семантичний матеріал. Графічно можемо це проілюструвати так:

У другому варіанті цікавим буде різке наростання реляцій. Тобто зростатиме взаємо-переплетеність слів, їх асоціативність. І тоді формально ми можемо записати:

א ( Rel (A'B' )) + א (Rel (A₁' )) > א ( Rel (A)) + א ( Rel (B))

4. Таким чином можемо проілюструвати і явище синонімії. Вона може бути повною або ж частковою. Повна синонімія доволі рідкісна і графічно виглядатиме так:

Вона може бути й першою стадією простого запозичення. Реальне запозичення, звичайно, зміщує та змінює сам домен. Домен може чисто кількісно збільшуватися або зменшуватися, конкретизуватись. У той же час може змінюватися і його положення у семантичному полі мови. Правда, часто привнесення виштовхується системою мови, бо воно може узгодитись з якимись її внутрішніми структурами.

Таким чином ми побудували формальний апарат, який може допомогти нам краще заглибитися у структуру мови, а головне – допоможе чуйніше прислухатися до того, що вона нам говорить.

А тепер пригляньмося до екстенсивного розширення семантичного поля конкретної мови. Якою мірою ми можемо говорити про його розширення, якщо потенціально його об’єм уже у мові закладений? Можливо, тут стосунки нагадують радше стосунки зерна і дерева. Чи не є мова якоюсь неоднозначною, невизначеною функцією, у яку ще не підставлено її конкретних визначників, а головно – часу.

Ще одним вартим уваги аспектом цієї спроби скористатись з пізнавальною метою етимологічно-семантичним деревом мови є наявна у всіх наших кроках на цьому шляху довільність. З позитивістської точки зору наш метод ніяк не віднесеш до верифікативних. Проте у тому, гадаємо, слід бачити радше перевагу, ніж ваду. Тут ми апелюватимемо саме до цієї довільности, багатозначности мови – якщо хочете, то і до багатозначности у мові. Апелюючи до свавілля мови, ми лише віддаємо належне їй самій. При цьому якось однозначно визначити її неможливо, навіть у її невизначеності. Вона вислизає і вислизатиме доти, доки буде-для-самої-себе, доки буде живим організмом, до якого ми причащаємось. Цієї ж довільности уже давно припустилася наука, відтворюючи конструкт індоевропейської мови: «(...) Єдина реальність, з якою вона (наука) має справу, – це відповідності між зафіксованими мовами» (17). Ми ж несвідомо намагаємося побачити у цьому конструкті живу мову та мовлення. Щоправда, порівняльна граматика все-таки базується на тому, що «(...) факти збереження старого і введення нового, здається, є закономірними» (18). Діє принцип постійности фонетичних законів, змін за аналогією і т. д. А от з означуваним, семантичним полем, яке нас тут цікавить, справа набагато складніша. Проте і тут є свої закономірності, яких не обійти. Стосунки домену і ґлоси доволі жорсткі. «Довільність існує лише щодо явища, чи щодо об’єкта дійсности, але у самому знаку їй місця немає» (19). «Якщо мова це не просто хаотичний конґломерат розрізнених понять і випадкових звуків, то це тому, що необхідність внутрішньо притаманна її структурі, як, зрештою, кожній структурі» (20). Тобто зв’язок означуваного і того, що у знаку означує, в мові як системі, є не довільністю, а строго реґламентованою необхідністю. Ця необхідність і зберігає онтологічні вартості мови. Звичайно, як і інші мовні реалії. Але ми опиратимемося саме на неї, роблячи спробу через аналіз мови підійти до аналізу нашого буттєвого простору.

Підсумовуючи, потрібно ще і ще раз наголосити, що найцінніший матеріал, матеріал найсуттєвіший може нам дати лише саме мовлення. Усі ж попередні схеми й конструкти замінити його ніякою мірою не можуть. У кращому разі їх можна розглядати лише як Борхесове «наближення до Альмутасима» (Jorge Luis Borges,1899-1986), милиці, на яких ми захотіли б вилізти на «світове дерево» мови.

1. Heidegger М. Sein und Zeit.– Tuebingen, 1977.

2. Heidegger M. Bauen, wohnen, denken. Vortage und Aufsatze.– Pfullingen,1954.

3. Heidegger M. Platons Lehre von der Wahrheit. Brief Ueber den Humanismus.– Bern, 1954.

4. Heidegger M. Gelassenheit.– Pfullingen,1959.

5. Heidegger М. Platons Lehre...– с. 53.

6. Я открою тебе сокровенное слово. Литература Вавилонии и Ассирии.– М., 1981.– с. 32.

7. Топоров В. И, Санскрит и его уроки // Древняя Индия. Язык, культура, текст.– М., 1985.– с. 6-7.

8. Humboldt W. Ueber die Verschiedenheit des menschlichen Sprachbaues und ihren Einfluss auf die Geistige Entwickelung des Menschengeschlechts. Gesammlete Werke.– Berlin, 1848. – Bd. 6 – с. 148.

9. Heidegger М. Was ist denken? – Tuebingen, 1961.– с. 99.

10. Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики // Звегинцев В. А. История языкознания XIX-XX веков у очерках и извлечениях.– М., 1964.– т. 1.– с. 37

11. Там же. – с. 400.

12. Сепиp Е. Положение лингвистики как науки // Звегинцев В. А. История языкознания...– с. 233.

13. Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики. – с. 400.

14. Осгуд Ч., Суси Дж., Таннебаум П. Измерение значений // Семиотика й искусствометрия. – М., 1972.– с. 27.

15. Моль А. Социодинамика культури.– М., 1973.– с. 72.

16. Таємниця скляної гори. – Ужгород, 1974.– с. 127-133.

17. Мейе А. Введение у сравнительное изучение индоевропейских языков // Звегинцев В. А. История языкознания...– с. 437.

18. Там же. – с. 426.

19. Бенвенист Э. О природе языкового знака // Звегинцев В. А. История языкознания...– с. 463.

20. Там же. – с. 464.

Львів, 1986