Все життя малого Бруно мало пройти саме на цьому дивному кораблі з назвою «Галичина», що віз когось до далекої Америки, когось до Ізраїлю, а когось і до божевілля, у сфери інфернальні

Батько – Якуб Шульц, як багато хто з дрогобицьких євреїв, крамував сукнами. Мати – Ґендель-Генрієт з дому Куґмеркерів, теж з родини дрібних промисловців і торгівців лісом. До Бруно в родині вже було двійко дітей – брат Ізидор та сестра з несподівано українським йменням Ганя. Виростав хлопець між різних мов та культур.

Вкраплений в українське море Дрогобич з його польською, єврейською та австрійською компонентою складав ту амальгаму, якою була стара, тепер ледь не біблійна Галичина кінця століття.

Після галасливої зустрічі нового століття Бруно тихо і буденно пішов 1902 року до цісарсько-королівської імени Франца-Йосифа гімназії в своєму рідному Дрогобичі. З невизначеної різномовности тогочасного Вавілону почала виокремлюватися мова школи – польська, що поступово витісняла побутову ідиш. Потім студії з німецької. І нарешті молодий Шульц вступає до Вищої Технічної Школи у Львові на архітектурний факультет.

Та починає хворіти батько, і Бруно змушений покинути Львів. Однак напередодні Першої світової війни йому все ж вдається ще рік провчитися у Львові, щоб знову повернутися в часі війни до Дрогобича – тієї Ітаки, до якої відтоді він повертатиметься завжди, прирікаючи себе на свідому провінційність, на провінційність як вибір.

У веремії світової війни малою подією стає і смерть батька. Втікаючи від війни, Бруно ненадовго опиняється у Відні, де продовжує архітектурні студії. На той час Відень є столицею двох художніх нуртів – блискучої імперської сецесії, осердя австрійськости часів власного упадку з її сецесією – храмом нового помпезного, лискучого, хоча і з відсвітом смерти в очах, мистецтва. Та іншого нурту – нурту експресіоністичного. Напруга очікування й невизначености, страждання війни породили почуття гіркоти й розчарування, страху й безнадії. Зрештою, новий експресіоністичний мистецький нурт сполучався з типово австрійською ґротесковістю.

Повернувшись у Дрогобич, Бруно всерйоз займається малярством. Важко сказати, що спо-нукало Шульца одразу розпочати свою творчу кар’єру з перверсивної книги графіки «Книга ідолопоклонництва» (1920). Можливо знайомство з тоді вже популярним психоаналізом Зіґмунда Фройда чи, може, з творчістю вже на той час старомодного та погорджуваного світським товариством земляка з Винників під Львовом Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха.

Часи змінюються. На руїнах Австро-Угорщини постає Західно-Українська Народна Республіка. Поляки відбудовують Другу Річ Посполиту Польську. Шульц приступає до праці: «пан професор» вчить малювати у Дрогобицькій гімназії імені короля Владислава Яґелло.

Поволі формується весь корпус його двох книг «Цинамонові крамниці» (1934) та «Санаторій під Клепсидрою» (1937). Шульц навіть робить спроби вирватися з провінції до Парижу (1939), тогочасної столиці світового авангарду.

На той час у Німеччині вже давно при владі Гітлер. Їздити по Європі стає вже неможливо – для цього потрібне підтвердження твоєї арійськости. Шульцові вистачає й місяця перебування в Парижі, щоб знову повернутися до свого Дрогобича.

1 вересня 1939 року Третій Райх, а потім і Радянський Союз нападають па Польщу. 11 вересня німецькі частини входять у Дрогобич і влаштовують першу розправу над євреями. За короткий час німецький терор змінюється на більшовицький з його масовими депортаціями, терором та духовною нівеляцією. Шульц пробує якось жити і за цих умов – малює велетенського Сталіна на ратуші, малює безглузді комуністичні лозунги, по наївности переборщуючи з домінацією блакитного та жовтого кольорів (він таки думав, що це прийшла Україна – УССР!), за що НКВД ледь не звинувачує його в «українському буржуазному націоналізмові». Зрештою, бере участь і в мистецьких виставках у Львові, співпрацює з львівським часописом «Нові горизонти».

Наступає чергова зміна влади. Шульц, як і всі євреї, потрапляє в гетто. Розуміючи повсякденну загрозу, роздає знайомим свої рукописи, малюнки. В гетто періодично проводяться так звані «дикі акції», коли винищують всіх, хто попав під руку. 19 листопада 1942 року його застрелив на вулиці такий собі шарфюрер СС.

Отож, цього року минає 120 років з дня народження Шульца і 80 років з дня його загибелі. І Дрогобич, і Львів, а передусім Польща до цього активно готуються. У Польщі планується вихід 6-томного повного зібрання літературних творів, критики, графіки. Так само в Україні, попри те, що Шульц вже був кілька разів майже повністю перекладений, його знову перекладають.

І автор цих рядків також видав у видавництві Журналу «Ї» книгу присвячену 120-річчю з дня народження Шульца «Бруно Шульц. Повернення», де зібрав всі свої переклади, що накопичилися за 30 років, та ряд матеріалів, що висвітлюють те, як Шульц, повертався до Галичини в українському перекладі. Є й переклади цілком нові – з того, що не ввійшло до його двох книг.

Однак це повернення було непростим. З Шульцом пов’язаний один з найгучніших міжнародних скандалів, який втягнув у суперечки щонайменше чотири країни – свого роду «Шульцгейт». Цей скандал пов’язаний з віднайденням 2001 року у Дрогобичі його «фресок». Насправді це був олійний живопис на стіні. Його знайшли у квартирі есесівського «патрона» Шульца. Шульц був змушений намалювати їх для дітей есесмана. Знайшов їх німецький кінорежисер Беньямін Ґайслер.

Ця подія була вибухом бомби у культурних колах Польщі. Однак невдовзі вибухнула і друга бомба – фрески пропали. Потім виявилося, що за досі невияснених обставин, вони були вирвані з стін, викрадені і вивезені до меморіалу Яд Вашем у Ізраїлі. Злі язики пов’язують всю цю історію з іменем тодішнього, тай сьогоднішнього міського голови Дрогобича Олексієм Радзієвським. Однак – не пійманий – не злодій, хоча офіційні особи Яд Вашему на цьому наполягають, як от речник Яд Вашему Іріс Розенберґ. Вони стверджують, що вивозили фрески зі згоди місцевої влади.

Цей вандалізм викликав бурхливий протест і єврейської, і польської, і української громадськості України. Не менша хвиля обурення накрила і Польщу. Гадаю, що і в Ізраїлі зрозуміли, що хтось втягнув таку шановану інституцію, як Яд Вашем у не найбільш гідну історію. Дискусія тягнулася до 2008 року, коли, нарешті, на державному рівні було підписано угоду про те, що держава Ізраїль визнає фрески власністю держави Україна. Однак залишає їх у себе для реставрації та експонування. І тепер державні делегації найвищого рівня, які відвідують Яд Вашем, як от держсекретар США Хілларі Клінтон мають змогу їх оглянути. Але тільки у Яд Вашемі. То, можливо, хоча б на ювілейний рік музеї України могли б позичити свою ж власність для того, щоб показати її і в Україні?

Львів, 7 лютого 2012