Є.С. Світова статистика свідчить, що, незважаючи на релігійні свободи, храми порожніють, а центри християнської активності зміщуються до різноманітних «світських» і громадських інституцій. Чи втрачає Церква свій авторитет в суспільстві?

Я думаю, що це проблема загальносвітова, а не тільки українська, і сказати, яка Церква, як конфесія, переживає кризу, а яка ні – це дуже складно. Хоча Церква з великої букви – Церква вселенська, звичайно ж, переживе.

Сьогодні ми спостерігаємо швидку секуляризацію світу.  В світі є криза духовності, і це відчувається. У Франції, наприклад, просто не вистачає священників, не те що монахів – немає покликань.  І в Церквах, у храмах щоразу менше  прихожан, їх важко утримувати в лоні місцевої громади. Доходить до того, що утримувати церковні будівлі нікому – немає коштів.

Хоча, з іншого боку, у Латинській Америці та у США спостерігається ріст релігійності. Можливо релігійності інакшої, ніж ми звикли, проте там духовне життя, на відміну від секуляризованої Європи, розвивається.

Що стосується України і різних наших Церков – вони в різному стані.

Протестантські і неопротестантські Церкви достатньо динамічно розвивалися за роки незалежності. Однак вони неначе досягнули певного барєру, який подолати не можуть. З якогось моменту їх зростання призупинилося – дається взнаки консервативність українського суспільства.

Українська Греко-Католицька Церква також досить динамічно розвивається. Причому практично з нуля – ця Церква була майже вщент розгромлена, однак за 25 років перетворилася у цвітуче дерево з всіма своїми інституціями.

Були процеси динамічного розвитку Української православної Церкви Київського патріархату, але я думаю, що зараз вони не настільки динамічні. Однак реально, якщо говорити про симпатії та чисельність вірних це найбільша українська Церква.

Очевидно, великі проблеми є в Української автокефальної православної Церкви. Щось з нею іде не так.

Не менші проблеми є в Української православної Церкви Московського патріархату, з огляну на її самоідентифікації – чи це Церква дійсно українська, чи це філія Російської православної Церкви, яка роль у цієї Церкви в Києві, в політиці.

Ці речі призводять до кризового стану ряду Церков. Але це тільки один бік справи. А є і інший – Церква повинна бути з людьми. Коли Церква не дає відповідей на запитання, які ставить життя, наприклад, щодо СНІДу, переривання вагітності, вживання контрацептивів, стосунків у шлюбі і багатьох інших речей, то вона, втрачає і всій зв’язок з суспільством, і свій вплив на нього. Хочеш не хочеш, але від цих запитань нікуди не подінешся, – можеш навіть ховатися в золоту клітку, – життя їх рано чи пізно все одно поставить навіть перед найортодоксальнішими Церквами. З огляду на це,  якщо Церкви не готові давати відповіді на ці запитання, то очевидно, що від них будуть відходити люди, бо не знаходитимуть відповідей на свої життєві запитання, не зможуть розв’язувати свої духовні і соціальні проблеми.

Є.С. Чи витримає сьогоднішня християнська Церква випробування конкуренції?

Дійсно, Церква повинна відповідати на ті запитання, які ставлять перед нею життя та люди, а люди дуже часто ставлять незручні запитання – що робити зі своїм життям, як жити далі, в якій спосіб ростити і виховувати дітей, тощо. Якщо Церкви на це відповіді не дають, якщо вони законсервувалися на рівні 11–12 сторіччя, то звичайно, що у них будуть великі проблеми. Церква має бути Божою Церквою, однак Церквою людей і для людей.

Що стосується християнських чи нехристиянських Церков, то за християнськими Церквами в Україні є велика перевага, бо вони підтримуються нашою традицією. А ми люди доволі консервативні. Я не говорю про всі християнські Церкви, можливо, протестантські і неопротестантські Церкви долають у нашому суспільстві тільки перші бар’єри – вони для нас ще незвичні. Тому вони й дещо призупинили свій ріст. Але у православних Церков, у греко-католиків чи римо-католиків – немає ніяких проблем – вони у нашій традиції.

Однак це не означає, що і у них немає проблем. Не даремно Римо-католицька Церква спромоглася на чин Другого Ватиканського Собору, який змінив багато підходів у відповідях на ті складні запитання про які я згадував. Хоча, звичайно, не тільки на них.

Я думаю, що відповідні процеси повинні проходити і в православних Церквах, але такої, на жаль, активності, як у католицьких,  не спостерігається. Але я думаю, що це рано чи пізно повинно відбутися.

Якщо модернізації в Церкві не відбудеться, то вона залишиться, як культурний атрибут десь на маргінесах як суспільного так і духовного життя.

Пострадянська спадщина полягає в тому, що, не дивлячись на те, що люди, вслід за Аляксандром Лукашенкай, стверджують, що вони є «православними атеїстами», – в більшості або, принаймні, у значній частині нашого суспільства, – вони просто релігійно не освічені і фактично вся їх релігійність зводиться до забобонів, а не до релігійної практики, до якогось там, в кращому випадку, одягання хустинки чи сукні на жіночку, чи освячення яєць на Великдень, і не більше. Але це до релігійності ніякого відношення немає, це обрядовість, ритуальність, котра затуманює людям уявлення про справжню релігійність. Тим більше, що все це рудименти ще дохристиянського поганства.

Є.С. Які, на ваш погляд, відносини Української держави, суспільства та ЗМІ, з одного боку, і Церкви – з іншого?

Різні Церкви мають різні інформаційні інструменти – деякі мають свої друковані видання, газети, журнали, у яких висвітлюють ці стосунки, деякі мають свої канали, а деякі – успішно співпрацюють з журналістами. Співпрацюють у сенсі не якогось там угодовства чи примушування подавати лише позитивну інформацію про себе, а в режимі обміну інформацією, висвітлення актуальних подій у життя Церкви.

Я думаю, що журналістський корпус достатньо відкритий до такого спілкування. Однак, коли Церква попробує диктувати якісь речі, а не подавати інформацію просто такою, якою вона є, без якихось обмежень, то це викликає негативні реакції. От ми спостерігали дуже складні стосунки української преси і патріарха Російської православної Церкви Кирила, коли він приїхав сюди і пробував говорити з журналістським корпусом так, як він звик говорити у Росії, – з позиції ледь не політичного лідера, майже правлячого монарха. В сучасному суспільстві це абсолютно неможливо і неефективно. В результаті він отримав негативну пресу, але негативну пресу не лишу тут в Україні, а й у Росії. Останнім часом ми спостерігаємо, що і російська преса ставиться до нього так само – дещо з іронією, що свідчить про фіаско його інформаційної політики. Він сплутав дві ролі – роль кесаря і роль священика. Це різні ролі. І якщо наші ієрархи не будуть їх плутати, то все буде добре.

Є.С. Чи вважаєте ви, що в Україні Церква сприяє консолідації суспільства?

В Україні не можна говорити в однині – Церква, а лише «Церкви», у множині і тільки так. Якщо ми будемо говорити «Церква», то буде все зводитися до Української православної Церкви Московського патріархату, і жодної консолідації звичайно не відбудеться. Чи до Української православної Церкви Київського Патріархату – і результат буде той самий.

Сьогодні консолідація в Україні за участю Церков можлива тільки на базі якогось консенсусу, якогось статус-кво, не більше і не менше. Жодна з конфесій тут свої правила диктувати не зможе. Якби був ще Сталін, то можна було б всіх перевести на щось одне. Але в даному випадку потрібне порозуміння Церков, і не тільки православних, але, я думаю, й інших конфесійних релігійних об’єднань задля єдності і майбутнього нашої  поліконфесійної нації.

Є.С. Експерти відзначають певну пасивність Церкви щодо соціально-політичних процесів, що відбуваються в державі і суспільстві протягом останніх 20 років. Чим пояснюється пасивність Церкви?

Тут багато залежить від того, про яку Церкву йде мова.  Протестантські Церкви досить активно працюють в цьому  напрямку, це не дуже кидається у вічі – на вулиці немає оголошень і не так часто це потрапляє на телебачення, – але все-таки вони певну соціальну роботу проводять. Римо-католицька і українська Греко-Католицька Церкви теж достатньо активно проводять роботу, і у греко-католицької Церкви вироблена своя соціальна доктрина, а римо-католицької – тим більше. А от перед певними Церквами це завдання ще навіть не стоїть. Власне, я  говорив, що повинно відбутися щось, на кшталт Другого Ватиканського собору у православному світі. І поки цього не було, то Церква залишається на маргінесі суспільного життя. Як воно не жорстко буде сказано, але так воно і є.

Є.С. Яка суспільна місія мала б покладатися на релігію в нинішній Україні?

Я думаю, що наші Церкви і інші релігійні організації повинні консолідувати націю довкола створення і відкриття своєрідного коридору у майбутнє для великої різноманітної, різномовної, поліконфесійної, української політичної нації, до якої входять і кримські татари, і іудеї, і українці, і росіяни, й інші нації та народності. Інакше – конфлікти, які ми спостерігаємо, і розпад країни.

Є.С. Питання про створення єдиної Помісної Церкви в Україні якось відійшло на другий план, чи залишається воно актуальним сьогодні?

Якщо воно відійшло на другий план, то це і означає, що воно поки що не дуже актуальне. Для Церкви такі процеси не проходять у термінах 10-20 років чи нового президентського терміну. Для Церкви 4 чи 5 років президентства того чи іншого президента – це ніщо. Церква має перспективу 200-300-500 років. У такій перспективі консолідація може відбутися. Ну, я не кажу, що це має бути обов’язково 500 років, мова йде про те, що зовсім у інший термін буде проходити оця консолідація, якщо вона відбудеться взагалі. І це вже інше питання, чи взагалі вона буде потрібна, адже, якщо буде консенсус між Церквами, мир і «братолюбіє», то якесь штучне об’єднання Церков, можливо, і не буде потрібно.

Є.С. Якщо поки не прийшов час для єдиної Помісної Церкви чи автокефалії, то в чому полягає такий пильний інтерес до українського православного світу з боку Московського патріархату?

Тут зовсім зрозуміла річ – Московський патріархат пробують використовувати як інструмент політичної гри, що абсолютно не мало б бути властиво Церквам. Хоча візантійська традиція – а це традиція підтримки Церквою Кесаря – достатньо характерна для Російської імперії а, відтак, і сучасної Росії. Я думаю, що якщо не будуть зроблені певні висновки, то Церква як інституція, що покликана тільки підтримувати політичний курс тієї чи іншої держави, помаленьку помре.

Свого часу цей процес одержавлення Церкви дуже сильно прискорив Петро І, очевидно, що є спроби і зараз зробити щось подібне, однак, як показав час, вони не спрацьовують. Тим більше вони не будуть спрацьовувати у суспільстві, яке більшою свою частиною поза релігією – а посткомуністичне суспільство, яким і є суспільство сучасної України, є саме таким.

Є.С. Можливо, маленькі громади-церкви зараз потрібніші, ніж велика централізована ієрархія, яка спалахнула в іншу історичну епоху?

Як для суспільства потрібне пониження рівня компетенцій, в сенсі делегування владних повноважень на рівень місцевого самоуправління – на рівень міських і сільських громад, так само і у Церкві – до громад церковних. Не все має бути підпорядковано тільки ієрархії – навіть якщо вона церковна. Якщо в якомусь містечку релігійна громада не хоче займатися  своїми бідними, хворими і потребуючими, то ніяка вертикаль зверху цього робити не буде. Це буде неефективно, навіть, якщо вона захоче це робити

У цьому сенсі самостійність громад, їхня активність надзвичайно важливі. Хтось думає, що можна будувати церковне життя виключно за парадигмою жорсткої держави, з її вертикаллю влади і таке інше, – це не так. Мають бути і церковні школи, котрі є у компетенції конкретної релігійної громади, і бібліотеки, і лікарні, можливо, якісь соціальні інституції, як наприклад, благодійні фонди – хеседи – в єврейських громадах, котрі, по суті, обслуговують свою громаду в кожному конкретному містечку чи на конкретній території. І це абсолютно не підпорядковано якомусь великому архієпіскопу де-небудь зверху. В цьому сенсі людям треба дати свободу, і тоді рівень їхньої відкритості до Церкви і віри буде набагато більшим, ніж тоді, коли їх затискати в якісь лещата і приписувати їм до виконання абсолютно все, що тільки можливо.

Львів, 5 червня 2012