Так, неначе проблеми, які постають перед народом, можна вирішити якимось іншим способом, окрім як політичним. Звичайно, тут дається взнаки і постсовєтська паразитарна психологія – партія, лідер, дядько Сем з тітонькою Европою прийдуть і вирішать наші проблеми.

Особливо яскраво цей тип мислення проявляє себе у сьогоднішній Росії. Але там є хоч якісь ресурси, щоб «папа решил вопросы» – бо ж «Путин всё может». Тому вкотре й оберуть Путіна.

Але в Україні таких ресурсів немає. Потрібно самим розумно і розважливо оперувати тими ресурсами, які все ще залишаються у країні. Але ж ми не хочемо брати справу у свої руки. От збірний кучма-ющенко-янукович прийдуть і вирішать всі наші проблеми. А ми перебудемо у тій славетній «хатині скраю».

Тим більше, що нам з усіх екранів з дня на день торочать, що політикою займатися не варто. Чому?

По-перше тому, що це справа безнадійна. І приклад кучми-ющенка-януковича тому свідоцтвом. Ми ж бо їх обрали, а вони… І далі – тужлива українська пісня про все… 

А по-друге – це ж справа брудна, і нам пуристам (в народі – чистоплюям) бавитися у неї не з руки – тільки вимажешся у …болото.

Тоді як така байдужість саме те, що й потрібно тим, хто взяв на абордаж корабель нашої держави, та нещадно його грабують (дякую за блискучу метафору Почепцова).

Однак яку «політику» ми, зазвичай, маємо на увазі? Звичайно ж, це ті маніпуляції які я назвав би не політикою, а політиканством – це не спільна справа, справа, спрямована на спільне (не смійтеся) благо та спільну перспективу. Це політиканство спрямоване в офшор, не дальше блаженної республіки Кіпр.

 «Політикою» у нас називається нав’язування своїх думок та волі іншим. Вони нав’язуються у різний спосіб. У тоталітарних режимах це грубий примус. У маніпулятивних спільнотах, як от у сучасній Україні – це зневолення розуму, нав’язування ідеології, думок, переконань, або ж просто страху. І так само навіювання думки, що політика справа безнадійна та брудна, а тому полишмо її брудним політикам у костюмах від Бріоні. Що їм і потрібно.

Є ще й інша поширена думка, що у нас одні «політики», які тільки й думають, що про наступні вибори, тоді як бракує «державних мужів», які думають про наступне покоління. Красива метафора. Однак для того, щоб розібратися у проблемі, потрібно визначитися з поняттями. Насправді такі «політики» є «політиканами». А «державні мужі» – якщо вони є людьми спрямованої як у сьогодення, так і у майбутнє спільної справи, є саме «політиками». І не потрібно втікати від цього слова та цієї справи.

«Політика» це зовсім не «брудна справа» нав’язування комусь своєї волі. «Політика» це спільний пошук виходу. Життя ставить і перед людиною, і перед невеликими спільнотами, як родина, і перед політичними спільнотами, як от народ чи нація чимало викликів. І «політика» є спільним пошуком відповіді на ці виклики.

Політика не може обійтись без різноманітності думок. Політика не може обійтись без суспільного діалогу. Політика не може обійтись без того, щоб ми слухали, і, що головне, чули один одного.

Сьогодні, коли політиків мало, а політиканів безліч розуміння, що таке політика, і хто є політиком, дуже важливе. Невдовзі ми матимемо чергові вибори до Верховної ради. Тому цей мій маленький блог, попри всю його банальність потрібен. Людям потрібно ще і ще задумуватися над тим, кого ж ми хочемо обрати – «папу, который решит за нас все», чи політика, з яким разом ми можемо щось змінити.

Саме поняття «політика» і «політичне» пов’язані з давньогрецьким розумінням, що таке «місто». Відомо, що давні греки жили у містах, які були настільки самостійними у своєму самоуправлінні, що з повним правом називалися містами-державами. Нам би таке самоврядування, але ж ми рухаємося у прямо протилежному напрямку – вибудовуємо президентську вертикаль.

Перекласти старе грецьке слово πόλις (місто) сучасними мовами майже неможливо. Це і власне місто (фр. сite, англ. City), і держава (фр. etat, англ. State), і суспільство (фр. societe, англ. society), і нація (фр. nation, англ. Nation). Ще збереглася плутанина у деяких мовах, коли не то нім. die Stadt (місто) не то der Staat (держава) трансформувалося у англ. State (держава). .Дається взнаки різна історія – у Британії не було вільних міст-держав, тоді як у середньовічній роздробленій Німеччині були.

До чого це все. А для того, щоб пояснити, що спільно займаючись справами міста, держави, суспільства, нації, ми й займаємося справами політичними.

Сьогодні ми, як правило, розуміємо під політикою тільки справи державні – все те, що відноситься до держави – це здійснення державної влади у всіх його формах – від виборів до Верховної ради, до безпосереднього здійснення державних функцій, як от ведення оборонної політики, дипломатії і т.д.

·    Натомість до справжньої політики, як спільної справи, відносяться і питання функціонування інфраструктури міста, як от курсування маршрутних таксі – це рівень міста.

·    До справжньої політики, як спільної справи, відносяться і питання взаємовідносин різних спільнот нашого суспільства – від релігійних та національних, до сексуальних – це рівень суспільний.

·   До справжньої політики, як спільної справи, відносяться і питання культурного розвитку чи деградації нашої національної спільноти чи національних спільнот – це рівень нації.

Складність перекладу слова πόλις на сучасні мови і те, що різні мови по-різному розуміють слово «політика» пов’язане перш за все з різною історією різних спільнот, які сьогодні називаються націями.

Так ми вже бачили, що німецьке та англо-саксонське розуміння спільної справи є дуже різним.

Не даремно англосаксонський світ акцентує на особистій свободі людини, на її правах – англосакси пройшли довгий шлях до свободи. Набагато довший, ніж, наприклад, німці. Свобода як необхідна передумова «політики» криє у собі не лише безмежне поле можливостей для кожної окремої людини, але й монстра сваволі. Саме на вулицях американських міст ми можемо з ним зустрітись, що нам чудово показує Голівуд. Коли свобода вироджується у сваволю, ми отримуємо не лише благородних терористів, але й звичайних насильників та садистів. Для них не існує ніякої «спільної справи» ні з ким. У дещо менших дозах така гіпертрофована свобода породжує і соціальний егоїзм – є така інфантильна хвороба, якою хворіють наші скоробагатьки. А також ті пірати, які захопили корабель з назвою «Україна»

Натомість германський світ акцентує на іншій цінності – на цінності спільної справи. Діяти разом німецькі спільноти вміють чи не найкраще у світі. Можливо тільки японцям можуть поступитися. Нам би його – а то тільки волаємо «Боже, нам єдність подай» – саме так «подай». Відчуття спільності, спільноти дуже важливе. Однак і тут чимало підводного каміння. Саме домінування спільного над особистим призвело і до появи фашизму, і до появи комунізму. Спільний інтерес почав домінувати над свободою людини як свободою індивідуальною. Звідси й ті смолоскипні марші – замість справжньої єдності її убогий симулякр.

Хтось скаже, що це протиріччя, якого розв’язати неможливо. Зовсім ні. Суспільство, яке має тверезий розум, суспільство, яке розуміє, що насправді є політикою і що є метою політики, а нею є і спільне благо, і благо кожної конкретної людини, це суспільство поєднує і те, і інше. Якщо у ньому починають домінувати ті чи інші тенденції, то тоді воно або перетворюється у тоталітарне суспільство, або скочується у хаос анархії.

Разом з тим для того, щоб брати участь у «спільній справі», «політиці», не потрібно бути «політиком» у нашому сьогоднішньому українському розумінні цього слова – тобто «політиканом».

«Політикою», «спільною справою» займаються всі громадяни, члени громади. Навіть тоді, коли вони створюють кондомініум чи ставлять домофон у під’їзді.

Бути у громаді, бути громадянином міста чи країни і означає бути «політиком». Бо ж «громадянин» давньогрецькою мовою це – πολίτης – політик. Хоч разом з тим це слово означає й устрій, режим, який формують спільно ці громадяни.

Ще раз повернуся до того часто сьогодні вживаного визначення політики як «брудної справи». Погоджуючись з цим, навіюваним нам упередженням,  багато-хто пробує просто відгородитися від оточуючої їх спільноти, громади міста, народу, серед якого він живе, врешті-решт країни, у якій він живе.

І дійсно – вийди на вулицю, і можеш наразитися на будь-що, конкуренти чигають, як би забрати у тебе бізнес, сусіди витрушують килимки на спільній сходовій клітці, держава у занепаді і тільки й робить, що видумує нові способи оподаткування… Може краще замкнутися у своїй родині, своїй фірмі – бо ж є давня максима «мій дім – моя фортеця».

Неначе б то все й правильно. Однак не зовсім. Особливо, коли опинишся сам на сам з податковим інспектором, рекетиром чи рейдером. Тоді людина згадує, що є якась «спільна справа», яка повинна стати їй гарантією збереження її прав та свобод. Людина згадує, що є якийсь суд, який теоретично мав би бути справедливим. Але до того вона брати участь у «спільній справі» – «політиці», не хотіла. Гадала – минеться. І більшості таки минається. Не у всіх ще забрали бізнес. Не всі мають щастя познайомитися з судочинством по-українськи. Однак так щастить не всім.

Тому не завжди вдається сховатися у мушлю приватного, privacy. До речі можемо знову пошукати поради у давніх греків. Людина, яка живе не беручи участі у громадських справах, а також не бере участі у загальному вічі полісу та у інших формах державного та суспільного управління старогрецькою називалася ἰδιώτης – ідіот. Нічого образливого у цьому слові вони не бачили. Не обов’язково це мала бути не сповна розуму чи нерозумна людина. Це – людина поза суспільством. Приватна особа. Однак чи можна, будучи ἰδιώτης, розраховувати на іншого, розраховувати на суспільство участі у якому ти не береш?

Отож не варто цуратися спільної справи, навіть якщо вона стосується впорядкування вашого двору. А великий двір називається державою.

Якщо ми не повернемо її собі, то й грати у футбол нашим дітям у ньому буде зась.

(Виступ на урочистості львівських Ротарі-Клубів з дня 107 річниці Rotary-International)

Львів, 23 лютого 2012