Свідченням загального розчарування, яке і ми самі виплекали за часи президентства Ющенка і нам нав’язували всіма можливими каналами наші і не наші браття та сестри, стало останні президентські вибори. Неначе банальність, однак її слід чітко артикулювати. Обрання Януковича остаточно засвідчило, що народ України відмовився сам облаштовувати свою долю, відмовився ввійти в коло цивілізованих європейських народів, відмовився відкрити хоч якесь (не донецьке, вибачте дорогі донеччани) майбутнє для своїх дітей, відмовився перш за все змінити самого себе.

А якщо такої мети немає, якщо немає ніяких мобілізуючих суспільство і водночас дисциплінуючих суспільство ідей і цілей – то все можна. Жодна мораль, доцільність, суспільне благо (в тому числі і кожного з нас) жодного сенсу не мають.

Залишається тільки рвати все на себе, шматувати не розшматоване, грабувати не розграбоване. А якщо такого немає – то виривати з рота сусіди. Великі риби пожиратимуть менші, менші ще менших. Орки пожиратимуть орків – вдамся до мови, ближчої молодим.

Коли у пограбованого народу забирають вже й останню свитку у вигляді славнозвісного second hand, коли у вже найдрібніших підприємців забирають той поплавок, що зветься єдиним податком у розмірі 200 грн., то це не лише свідчення апофеозу цієї вакханалії паханів та гопників, але й ще страшніше свідчення того, що країна підходить до межі, коли грабувати буде нічого.

Останнє, що залишилося з жирних кусків – це земля. З нею справляться швидко і жорстоко. Всі на старті перед великим чорним переділом.

Натомість оглупілий народ ну ніяк не може зробити хоч кроку, щоб хоч своїх дітей урятувати – «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть».

Спостерігаючи, як наповнювалися кандидатами на вибори списки від партій ліку яким немає, як наповнювалися членами територіальні виборчі комісії побачив безліч молодих облич. Але яких! Готових на все. На все, що замовить гопницька босота. І чорнобриві і чорновусі – всі готові буквально на все. Де й поділися ті просвітлені обличчя 2004... Ресурс підлості в нашому суспільстві виявився величезним. І орди орків вже на порозі. Благо Міністерство освіти кидає всі сили в особі свого блискучого міністра на подальшу деморалізацію українців, коли мова – ніщо, коли історії немає і не було.

Хто в цьому винен? Та всі ми. І тим, що робили з 2004 по 2009, і тим, як виховували дітей з 1991 по 2010, коли «вже було можна», і як вчили братів та сестер своїх незрячих.

Але маємо, те, що маємо, – заражених цинізмом і гопництвом, що готові за мізерну плату «пособничать» в утвердженні суспільства, що не має жодної перспективи.

То що ж робити? Як на мене, то починати все спочатку. Мордор все одно впаде. Просто життя свого шкода – в нормальному суспільстві нам, принаймні мені, вже не жити. Починати з речей дуже простих і наївних.

І найнаївнішою річчю є спроба змінитися чи втриматися самому. Поставити експеримент над самим собою. Не подумайте, що маєте стати святими чи святошами. Чи, що я є таким. Але хоча б людьми з тверезим але не цинічним розумом.

Для мене таким наївним експериментом стала участь у цій самій виборчій кампанії. Мене вразив результат попередньої виборчої кампанії. Вразив – бо тоді був вибір. Ще був. Було багато варіантів. Не все зводилося до двох Панів і однієї Пані. Однак народ тупо посунув у напрямку цього відпрацьованого з огляду історії і перспективи матеріалу. І закрив перспективу самому собі.

А найбільше мене вразила позиція Анатолія Гриценка, який свідомо взяв на себе роль камікадзе, почавши говорити просту правду не особливо стараючись сподобатися народу. Тут важливе саме – «не особливо стараючись сподобатися народу». Та ще й оголосивши себе «першим непрохідним». Явно всупереч всім настановам горезвісних політтехнологів. Очевидно розумів – народ правди не хоче. Чи точніше – народ до правди не готовий. До колисанок – так, готовий. Колисанок і від наших і від ваших. А до жорсткої правди – ні.

І наш мудрий та добрий народ уділив йому 1,2%. Іншим теж далеко від лідерів.

Саме такий результат спровокував і мене провести експеримент, наскільки можна розраховувати саме на усвідомлений вибір. Нехай не Громадянської позиції Анатолія Гриценка, а взагалі. Тобто на кого можна все таки розраховувати на далеку перспективу. Не на перспективу «хапка», земельної ділянки чи «приватізілова».

Якоюсь відповіддю став дивний ріст рейтингу партій і кандидатів від партій, які сміливо можна назвати віртуальними. Вони по-простому обвішали все моє місто гламурними подобизнами свого політичного боса з Києва – і все. Рейтинг почав рости. Причому партія, яка взагалі ну палець у палець не вдарила за всю історію свого існування і повністю може всістися не те що на канапі, але й в одному фотелі. Зрештою таких віртуалій багато. Не перелічуватиму у розрахунку на тверезий розум читачів.

Отож гіркоти в усвідомленні, яким є ти особисто і народ, до якого ти належиш чимало. І це відчувається в певній «образі» тих, хто розуміє і бачить в який глухий кут заганяють і самих себе, і всіх нас всі ці орки. Не буду їх засуджувати – розумію. Людина все ж залишається людиною і має право на печаль з цього приводу.

Але собі я вирішив не давати права на песимізм. Може саме в цьому сьогодні і є та громадянська позиція, якої так мало в нашому суспільстві. Мусимо готувати і відкривати нові перспективи. Мусимо брати участь у грі з відомим програшним результатом, який влаштували сьогодні в Україні. І йти та голосувати і розширювати вибір. Попри все він все ще є. Може не всюди, але є. Так само, як є й інші камікадзе, які разом з тим самим Гриценком чи кимось іншим пробують дати народу вибір.

Львів, 25 жовтня 2010