Є декілька проектів, важливих для регіону, власне, цього літа чи цього року. Один із найважливіших – це проект пов’язаний з виставкою Йогана-Ґеорґа Пінзеля (?-1762) у Луврі.

Сталося так, що підготовка цієї виставки втратила одного зі своїх істотних промоутерів (Бориса Возницького (1926-1912)). Зараз до цього залучаються інші сили. Наприклад, у Львові немає реставраційних потужностей, щоб підготувати ці об’єкти до виставки і тому залучені київські: Інститут реставрації, залучені Франківський музей і Тернопільський музей, а також наш Національний музей.

Ця виставка по суті відкриватиме Україну в культурному сенсі для світу. Якщо Євро-2012 відкрило її на екранах, трошки невеликі досвіди здобули фани футбольні, то й культурні гурмани теж повинні щось отримати.

Мені здається, що зараз це найістотніший проект для України. Зараз створений підготовчий комітет Міністерства культури і я є його членом. Гадаю, ми будемо прискорювати цей процес, бо часу вже фактично немає.

Міністр культури визначив, що основною базовою інституцією на якийсь момент будуть Львівська Картинна галерея і Національний музей, бо в Національному музеї є серйозні реставраційні потужності.

Крім того, будуть вахтовим методом приїжджати реставратори із Києва і робити цю підготовку нон-стоп. Є ще певні технічні питання. Зрозуміло, що відбуватиметься певна підготовка, а не повна реставрація, оскільки деякі об’єкти возити туди-сюди не дуже бажано. У результаті ми отримаємо зруйновані пам’ятки.

Потрібно робити спеціальне пакування. І, власне, спеціальні кейси будуть виготовлятися французькою стороною.

Користуючись своїми зв’язками, нам вдалося організувати зустріч на найвищому рівні у Луврі і тільки після того розпочався офіційний процес підготовки до цієї виставки. Бо це закладення в кошториси. Кошториси Лувру, кошториси в інших інституціях і т.д. Це Міністерство закордонних справ Франції, задіяні багато інституцій, а не тільки наша Львівська Картинна галерея.

І тут варто відкинути можливість неповернення виставки Пінзеля до Львова. Ні Лувр, ні Французька республіка, ні держава Україна – це не є якісь кухарки, котрі позичивши якісь каструлю, можуть її там десь не віддати. Це абсолютно несерйозні, абсолютно дилетантські запитання.

Люди (депутати), які в принципі не є в контексті того, що відбувається, пробують коментувати. Я, наприклад, не відважився б коментувати якість виконання «Добре темперованого клавіру» Баха, тому що я не спеціаліст з цього питання. Мало того, я не наближений до цього питання.

Всі ці попередні закиди (щодо неповернення виставки) є чистим піаром, пов’язаним, швидше всього, з якимись виборами, а вибори у цьому провінційному контексті я б коментувати не хотів і не буду.

Щодо термінів, то виставка розпочнеться у листопаді 2012 року і закінчиться у лютому наступного.

У кінці серпня сюди приїде велика команда французьких журналістів, котрі будуть робити попередній підготовчий тур, щоб завдати інформаційного удару в Парижі. Підготовлений великий альбом, який буде представляти цю виставку.

Французьке посольство активно задіяне у цьому процесі, наше міністерство задіяне. Міністерство культури задіяне, ще інший ряд інституцій, на різних рівнях, котрі за це відповідають. Тому що це – не тільки віддати цю річ і не тільки відреставрувати, це ще й її довезти до кордону, замитнити, розмитнити, забезпечити безпеку.

Французька сторона відповідно і застрахує цю виставку. А от Львівська обласна рада вже взагалі немає жодного відношення до цієї виставки. Попередня структура обласної ради передбачала відділ, котрий займається промоцією регіону (міжнародними стосунками), але, коли влада змінилась, то вони вирішили, що цього їм непотрібно.

Тому деякі функції (щодо виставки Пінзеля) виконуватиме управління з міжнародних відносин Львівської ОДА. Очевидно, що ці функції будуть делеговані з Києва.

Ще вирішується питання, хто ж буде тією юридичною особою, яка підписуватиме угоду з Лувром. Тут важливо вирішити чи буде підписувати Національний музей, чи Картинна галерея, чи Міністерство. Але міністерство (культури) не хоче. Значить, музей підписує з музеєм. Буде підписувати один з музеїв Львова.

Про Бруно Шульца

Другий дуже знаковий проект – це річниця з дня народження і, на жаль, з дня смерті Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892-1942). Відбуватиметься він у кілька етапів.

Спочатку буде великий фестиваль Бруно Шульца, який традиційно відбувається у Дрогобичі, а у Львові вже буде його продовження у межах Форуму видавців. Тут ми також достатньо активні. Так, півроку тому я видав усе те, що колись ледь не 30 років перекладав з Бруно Шульца. Плюс написав ще своєрідні спогади про те, як, власне, 30 років тому Бруно Шульц повертався до Львова та Дрогобича і мені здається, що це буде знакова книжка.

У травні місяці з Андрієм Павлишиним, одним з головних перекладачів книг Бруно Шульца і про Шульца ми були на фестивалі Бруно Шульца у Ґданську. І в Ґданському університеті ми погодили, що у Львові відбудеться декілька лекцій у рамках Форуму видавців, присвячених Бруну Шульцові.

План цих заходів ще є у плані підготовки. І мені здається, що для Львова – це дуже істотна річ.

Також наш консул у Ґданську Мирон Янків (колишній голова Львівської облдержадміністрації) запропонував ідею спорудження пам’ятника Бруно Шульцові у Дрогобичі. Окрім того, саме у Ґданську мешкає один з найбільш активних і вартих уваги українських скульпторів з прізвищем Єршов.

Він відлив пам’ятник Мазепі для Полтави, котрий так і не поставили через скандали, і він (пам’ятник) стоїть у подвір’ї однієї з майстерень Міністерства культури. Він робив пам’ятник Мазепі у Чернігові. Зараз він споруджує пам’ятники в Ґданську.

Ось у них і виникла така ідея.

Про культурну політику Львова

Культурна політика не повинна бути абсолютною домінантою. Ми колись це обговорювали у своїх клубах з бізнесменами, з людьми від культури. Львів не повинен перетворитись у мертве місто, у Венецію.

Бо ось хтось каже, що у нас мало культури. Ну, в сенсі архітектоніки у нас її достатньо, те у якому вона стані – це вже інше питання. Та ж Венеція не у кращому стані, ніж у нас. В середині краща, а зовні – ні.

Але це має бути місто для життя. І в цьому сенсі культура має бути не як музеїфікація, як складання усіх на цвинтарі. Культурна політика має працювати на суспільство, але разом з тим – не заважати людям. Бо інколи буває так, що музеєфікація призводить до омертвіння. Разом з тим культура продається, але продається у спосіб якийсь профанічний.

Наприклад, через туристичну індустрію. Коли приїздять до Праги чи до Кракова. В результаті мешканцям Праги чи Кракова вже не залишається місця. На Вацлавській площі у Празі ти не побачиш пражанина, бо ж затопчуть туристи. Аналогічно і на Маріацькому пляці у Кракові.

І треба десь знайти розумний баланс тут, бо там вже здається перегини якісь з одного боку. А з іншого боку – розвивати якісь інші індустрії, що теж мають якесь відношення до культури.

Наприклад, хай-тек технології. Бо коли я згадував про Луї Беглі (американський письменник, уродженець Стрия (Ludwig Beglejter чи по-англійськи Louis Begley, 1933)) – то це минуле Голівуду, а майбутнє Голівуду – «Аватар» та інші фільми, то спецефекти до них робляться у Львові і про це теж мало хто знає. Наші програмісти роблять сьогоднішню культуру, можливо голлівудську, але роблять. Ці можливості є і ми повинні про це знати.

Це і бізнес, і шанс. Тобто, культуру потрібно бачити набагато ширше, не тільки як щось поскладане, чи повішане на стінах в музеї.

Бо, якщо ж говорити про наші музеї – то це музеї дев’ятнадцятого сторіччя. Це вже можна спеціальні тури возити і показувати, які музеї колись були у дев’ятнадцятому столітті.

Про майно Львівської національної галереї мистецтв

Що стосується Львівської галереї мистецтв, то вона розвивається і розвивається досить бурхливо за останній час. І розвивається не без співпраці з містом і в деякій мірі теж зі мною.

Пам’ятаєте, коли був саміт 10 президентів у Львові, то Палац Потоцьких у Львові тоді ще був фактично Загсом, чи як тоді називався той дім сліз. Тоді я запропонував і написав заготовку ідеї, яку Василь Степанович Куйбіда підписав до Володимира Горбуліна з тим, щоб Палац Потоцьких перетворити на західну резиденцію Президента України.

Для того, щоб перетворювати на резиденцію, треба було Палац Потоцьких удекоровувати і готувати до саміту президентів. Після того Палац Потоцьких не перейшов, він є власністю Львівської міської ради, але у використанні Львівської галереї мистецтв.

Тут ми вийшли на ще одну тему, в якій мало хто собі здає справи. Насправді всі ці замки, всі ці речі – не належать Львівській галереї мистецтв. Це є велике недопрацювання.

Наприклад, львівський Музей книги належить Метробуду, Палац Потоцьких належить місту. Замки – це державна власність, вони підпорядковуються управлінню охорони історичного середовища обласної адміністрації.

Тобто, це велика мильна бульбашка про велику імперію, створену і підтримувану. Її немає. Зараз ми стоїмо на порозі великої роботи, бо головне завдання не стільки з експонуванням, скільки з закріпленням, якщо це взагалі буде можливо, за інституцією, яка сьогодні називається Львівська галерея мистецтв, а в майбутньому може називатися Історико-культурний заповідник Львівщини чи Історико-культурний заповідник Картинна галерея.

Назва – це вже не істотно. Цієї власності немає. Немає на самі об’єкти, немає власності на ту землю, яка під ними. Тому при зміні влади, при великому земельному «пєрєделі» це все може розпастися як ляльковий будиночок, коли у справу ввійдуть великі інтереси і великі гроші.

А собі з того люди не здають справи. У Картинній галереї є тільки люди, які працюють, і картини. Є лише два-три приміщення у власності: Музей Михайла Дзиндри (1921-2006) і той центральний будинок. Ще якась котельня, технічні приміщення тощо.

Львів, 24 липня 2012