Щойно повернувся з політологічного семінару. І ось що зрозумів: люди, які називають себе політологами, нагадують бляшанки з-під консерви, яких солдати порозвішували перед своїми окопами. Їх головна місія не писати занудні і на другий день неактуальні тексти, які й сам пишу, а вчасно забамкати, коли глупої ночі масована атака супротивника видасть себе, зачепившись за колючий дріт.

Тому кращими політологами є зовсім не професори, що викладають, придуману ними ж дисципліну в університетах. Зазвичай вони мало політично активні. Не всі :).

Кращими є ті, які як мембрани найкраще вловлюють суспільні настрої і, як Касандри, відчувають час катастрофи. Їх не люблять. Аякже – посполитим подобається, щоб їх дурили. Тому й голосували, голосують і голосуватимуть за тих, хто їм солодше збреше. А Касандри не потрафляють – їм не залежиться на тому, щоб їх любили. Переросли цю дитячу хворобу.

Їхня справа – відчути настрій, відчути домінанту, ноту. Після чергових затяжних Свят ми нарешті опритомніли і з театру повернулися до реалу. Не принесло це радості. Минуло 100 днів після обрання наших народних – а легше не стає. Тай їхні супротивники, тим хто їх обрав, радості не приносять. Одним словом відчувається – не, щось не те, хлопці.

Найкраще сформулював цей настрій блискучий станіславський іроніст Володимир Єшкілєв у своєму тексті «Глиняний настрій». Насправді йшлося не про глиняний, а про «гівний настрій» – польською мовою та галицьким койне глина і є тим, про що ви здогадались.

Цей настрій є передчуттям, передчуттям певного кінця.

Але, чого переказувати, ось сам текст Володимира Єшкілєва:

«Січневе позачасся наче створене для споглядання горизонтів. Саме горизонтів, а не обріїв. Обрії у січні затулені хмарами, низьким холодним небом й ще чимось, що втікає від називання. Горизонти технічніші, не опираються умоглядності. Їх, на відміну від обріїв, можна бачити крізь тумани скурвленого буття. Крізь задушливу одномірність світу, у якому знову панує глиняний вавилонський консерватизм.

Дві з половиною тисячі років тому царі Ново-вавилонського царства були стурбовані точним відтворенням древніх храмів. Інше їх також турбувало. Наприклад, фортечні мури. Але найбільше ті царі піклувались про те, щоби глиняні святилища часів Саргона Древнього та Сін-Нері, котрі були давнішими за Нову Вавилонію на півтора тисячоліття, відбудовували за древніми взірцями. Підсумок цієї політики відомий з Біблії – Валтасарова учта, напис на стіні, загибель царства.

Налякана глобалізацією світова периферія рушила шляхом Навуходоносора. Всі гарячково шукають традицію, на яку хочуть опертися. Ну й ще захистити цю традицію якщо не «Залізним куполом», то новим парканом. Паркан може стати символом ХХІ століття. Всі кинулися огороджувати свої принагідні цінності. Навіть якщо тих цінностей жменька. Навіть якщо це загрожує відставанням від світового мейнстріму. До одного місця мейнстрім. Головне – порядок на рідному сільському випасі. Кожний там прагне збудувати власний вавилончик з власною вежкою. Нехай маленькою, але опертою на традицію.

Напевне, всі дивляться на Китай. Всі й раніше туди дивилися, але стали дивитися інакше, коли Бжезінський назвав головною причиною успіху Піднебесної наявність кваліфікованої бюрократії з традицією, що сягає трьох тисячоліть. Всі почали рахувати вік власних бюрократій, прозріли і сіли на заднє місце. В Україні навіть не рахували. І так все зрозуміло. Але ж хто хоче пасти задніх? Ніхто. Тому й наші саморобні традиціоналісти не проти замісити глини для тутешнього вавилончика. Благо, жодні прогресисти-модерністи не стоять на заваді. Всі – тотально за укріплення цінностей. Окрім скажених дівчат з FEMEN. Але й ті повтікали в європи.

Східніше хутора Михайлівського тамошня бюрократія, яка порівняно з китайською ще в підгузках ходить, заповзялася відновлювати імперію. Справа, канєшна, житейська, але щось не видно тієї талановитої просунутої молоді, котра готова покласти свої таланти на вівтар Євразійського проекту. Талановита молодь радше покладе їх на вівтар золотого тільця десь за океаном. Тому що майбутня велич ніколи не замінить власного поршака у власному гаражі. Та й піонерської присяги за океаном не вимагають. А без талановитої молоді усі проекти тхнуть вавилонською глиною. Себто, до першої зливи.

Десь на близькій периферії Євразійського проекту мерзне і святкує Галичина. На початку нового року тут оголосили, що з оформленням нового парламенту визвольний етап української історії закінчився, натомість почався державотворчий. Це позитивно. Бо вічна боротьба з окупантами стомлює. Борців вона стомлює більше, ніж окупантів. Зокрема тому, що не всі окупанти усвідомлюють свою окупантську позицію. Більшість з них так ніколи й не дізнається, що вони були окупантами. Але тепер і це неважливо. Тепер ми творитимемо державу. На цей раз правильну, а не ту, яку будували раніше. І не таку, яка була до неправильної. І не ту, що передувала не такій. Тепер всьо буде чьотко. Про талановиту молодь і кваліфіковану бюрократію при цьому, щоправда, не згадують. Головне, кажуть, щоби молодь і бюрократія були українськими. Черговий етнократичний проект, але з меншими ресурсами і меншим міжнародним сприянням, аніж свого часу у прибалтів. Від часів Саргона Древнього нічого не змінюється.

Ні, не так. Насправді щось таки змінюється. Люди стають дедалі одномірнішими. Це – світовий тренд. Це тенденція. Люди не бачать обріїв, лише горизонти. Люди чіпляються за своє одномірне буття як за останній паркан, що відділяє їх від безодні. Зомбоящик тим часом продукує звуки і плями. А ще там з’являються проповідники, екстрасенси і ходячі мерці. Не ті, що у серіалі. Ті, що поряд. Ті, які розповідають нам, як треба жити. У деяких із живих мерців – мільйони переглядів на YouTube.

Майбутнє світу оповито туманами кольору месопотамської глини. Одна група економістів заявляє, що кризу подолано. Інша – що криза триває. Знайома з Німеччини підтверджує – триває. Інша знайома присилає фото спалених авто з Парижа. Мотивації паліїв невизначені. Підозрюю, що це не мотивації, а настрій.

Невизначеність підштовхує до автаркії. Над моделями відкритого світу, такими популярними на початку міленіуму, нині не сміються хіба що олігофрени. Всі притомні армії почали переозброєння. Всюди, де пахне ідеями і грошима, стромлять вуха і мацаки спецслужб. Око не чіпляється за нагромадження інсталяцій та інший брухт, що продукує сучасне мистецтво. Око чіпляється хіба що за пейзажі і кольорові світлини Марса. Арабські хмарочоси стають вищими, навігаційні системи – точнішими, смартфони – більшими, але все воно чомусь не тішить. Історики кажуть, що за правління останнього вавилонського царя Набоніда країна квітнула, а економіка розвивалась небаченими для тої епохи темпами. Мене. Текел. Й щось там на «ф»».

Так, Влодку  התקל מנא ,מנא.

Львів, 9 лютого 2013