«Бретшнейдер замовк і розчаровано обвів очима порожній шинок.

– Тут колись висів портрет найяснішого нашого цісаря, – за хвилину знову заговорив він, – отам, де тепер дзеркало.

– Еге ж, правду кажете, висів, – ствердив пан Палівець, – та той портрет дуже мухи запаскудили, от я і виніс його на горище. Бо, знаєте, ще хтось, бува, дозволив би собі кинути якесь слово і могли б з цього вийти неприємності. А на біса мені це здалося?»

Але до чого це я, скажете ви? У мене теж трапилася історія, пов’язана з портретом цісаря Франца Йосифа. Мій дідусь, як і достойний Йозеф Шейк та кожний галичанин гідного до військової служби віку, так само відважно боронив імперію у складі австро-угорського війська під час І Світової війни. А тому мав певний сентимент до шановного цісаря.

Проживши довге життя, дідусь упокоївся у Бозі у 1972 році. Його улюбленою книжкою власне і були «Пригоди бравого вояка Швейка». Якоюсь мірою це було його життя і життя того покоління.

Змінювалися влади. Спочатку ЗУНР, потім Річ Посполита Польська, потім «перші совіти» (добрі, бо швидко пішли), потім німецька окупація, потім «другі совіти». І всі вони кпили над і зі слабкої Імперії (бо по-суті просто розійшлася по національних квартирах), і з подібного до Санта Клауса перестарілого монарха, який, видавалося, буде жити і правити вічно.

А дехто не лише кпив, а й мстився нащадкам Франца Йосифа, як от Адольф Шікльгрубер. Він не міг вибачити Габсбургам їхньої м’якотілості та розпаду імперії.

Та вернімось до портрету. Після похорону дідуся, почали прибирати хату. Добралися до величної, заквітчаної штучними, ще за Польщі купленими квітами, ікони Святого Юра. На світ божий почали появлятися документи на землю, пачки австрійських, угорських, польських банкнот, кінські паспорти і ще маса різних важливих речей і документів.

Але найвеличнішою знахідкою була остання. Коли зняли саму ікону, то за нею, у всій красі, з виблискуючими орденами, золотими аксельбантами та рум’янцем на щоках постав Його Імператорська та Королівська Величність Франц Йосиф I, Божою милістю імператор австрійський, апостольний король угорський, король богемський, король ломбардський та венеційський, далматський, хорватський, славонський, лодомерський та іллірійний, король єрусалимський та ін.; ерцгерцог австрійський; великий герцог тосканський та краківський; герцог лотарінгський, зальцбурзький, штірський, каринтійський, кар-ніольський та буковинський; великий князь трансі-льванський; маркграф моравський; герцог Верхньої та Нижньої Силезії, моденський, пармський, пьяченцький та гуастальський, Освенциму (Аушвіц) та Затору; тешинський, фріульський, рагузький (Дубровник) та зарський (Задар); володарний граф габсбурзький і тірольський, кібурзький, горицький та градиський; князь трентський та бріксенський; маркграф Верхніх і Нижніх Лужиц та Істрії; граф Гогенемс, Фельдкірх, Брегенц, Зоннеберг та ін.; государ Трієсту, Котору та Вендської марки; Великий Воєвода Сербії (Воєводини), та інше, й інше, й інше. Гарно звучить – побувати б там тепер.

Отож портрет – і ніякими мухами він запаскуджений не був!

Та вернімося до самого цісаря та його, як виявилося, вірного вояка – мого дідуся. Очевидно було щось, що не дозволяло йому викинути портрет цісаря вже неіснуючої імперії. І це попри ризики, на які він наражався – і за Польщі, яка не надто милувала австрійських окупантів, і за більшовиків. За таке при совітах всю родину могли вислана у Сибір. Бо ж більшість висилали просто за ніщо. Можливо, це були спогади дідуся про його молодість…

Як би там не було, а це мені дуже запам’яталося. І цим виданням про Франца Йосифа, як смішного дідуся, ми віддаємо належне молодості наших дідусів. А також трішки привідкриємо все віддаленішу і примарну сторінку галицької історії.

Львів, 11 травня 2011