Однак за 21 рік української незалежності ми так і не зауважили, коли в українському суспільстві появилася нова верства – новітні українські лорди. А вони трактують свою роль у парламентських засіданнях точнісінько так само, як і лорди британські. Хочу – зайду раз за каденцію знічев’я до палати лордів. А не захочу – то й не зайду.

Щоправда там місця у Палаті лордів спадкові – вони передаються від батька до сина. Мо й у нас так буде. Он маємо вже генерацію юніорів у Верховній раді. І не лише регіоналів.

З цієї аналогії можна сміятися, Однак не варто – досі, доки не збунтувалася опозиція, це був реальний стан справ, який і самих опозиціонерів не надто дивував. І його корені не у свавіллі чи самодурстві новоявлених лордів, як це подається. Корені не у «кнопкодавстві» їх політичних холопів, які мусять щоденно грати на парламентському піаніно, бо «баріну в ломоту» приходити до Палати лордів.

На моє переконання сьогоднішня боротьба з «кнопкодавством» нагадує присипання пудрою сифілітичних прищиків на носі нашої великої політики. Політичні бонзи – і провладні, і опозиційні чудово розуміють, що є причиною «кнопкодавства», однак посполитим торочать лише про аморальність чи лінощі опонентів.

Хоча всі розуміють, що справжньою причиною «кнопкодавства» є спосіб фінансування наших політичних партій – чи ширше – нашого політичного процесу. Головним інструментом фінансування політики в Україні є продаж та купівля політичних впливів. І одним з його різновидів є продаж і купівля партій та депутатських мандатів у Верховній раді. На продаж виставлене все.

Якщо у попередню каденцію, скажімо, Ахметов, який є одним з активних партійних спонсорів (причому не однієї партії), ще бавився у депутатство, то тепер він виріс з коротких штанців парламентського лорда і проігнорував цю гру. Він прикупив не місце у Верховній раді, а партію чи, точніше, частину акцій у різних партіях.

Те саме стосується і інших фінансистів, як от Фірташа, Пінчука, Порошенка чи Коломойського, які теж прикуповують частину акцій різних політичних проектів, проплачують їхні потреби – а точніше, якщо бути чесним, – скуповують партії – інколи поштучно, а інколи і оптом. Залежить він наявних вільних коштів і амбіцій кожного конкретного олігарха. А також його актуальних потреб – під вирішення яких завдань він купує ту чи іншу партію чи ті чи інші депутатські місця у Верховній раді.

Сьогодні найкрупніші українські олігархи настільки потужні, що їх вже не цікавить ні депутатська недоторкуваність, ні особисте депутатство як спосіб вирішення своїх бізнесінтересів. Для чорнової роботи і просиджування штанів у Верховній раді вони наймають політичних холопів. І, може, це й добре. Це вже вищий рівень організації політичного лобізму. Хоча йдеться про купівлю цілих партій чи партійних блоків.

Дрібніші фінансисти політичних проектів не мають коштів купувати цілі партії – вони купують одне-два місця, ну, може, п’ять. І особисто йдуть у депутати – ховаються за депутатською недоторкуваністю. Це рибка дрібніша. І тут йдеться про купівлю депутатських мандатів.

Однак, купивши місце у партійному списку чи гарантовано прохідному мажоритарному окрузі, власник мандата вважає його своєю власністю. І саме тут криється суть справи. Він виконав своє зобов’язання перед партійними бонзами – вніс посильну суму у партійну касу чи в особисту кишеню партійного боса – і до побачення через п’ять років. Чи можуть бути претензії до нього? На його думку – аж ніяк! Все по чесному, все за Марксом: «товар-гроші-товар».

При чому тут совість, народ і його доля. Ні при чому. Тому й немає «державотворців». І не буде.

А що стосується того, що власник картки передає чи віддає її кому хоче, то це його право – так принаймні він вважає. Ну от купив ти мобільного телефона чи пару мештів – невже не можеш подарувати їх кому хочеш? Хоч бомжу… Можеш. Така їхня логіка. Бо ж прикуповують вони і нові вілли, і нові авто, і нові тіла своїх чергових дружин. То в чому проблема – «товар-гроші-товар». Всі ж задоволені – і покупці, і продавці.

Тому й мовчать партійні боси – бо ж рильце у пушку. Брали, ой, як брали за місця у списку і прохідних округах. Причому стосується це не тільки пана Єфремова, який дійсно з ідіотським виглядом не може зрозуміти, як же так сталося, що це стало темою політичного скандалу і весь удар прийшовся на нього. Чому почали саме з його перукарні?! Брали ж всі! І боси провладні, і боси опозиційні. Тепер, правда, вони борці з кнопкодавством – молодці. Хто перший встав, той і штани вбрав :). Чи, може, я помиляюся і опозиційні партії фінансуються з партійних внесків? І ніхто ні-ні? Якщо так – то щиро вибачаюся :).

Зрештою, регіонали дійсно загралися. Чечетов так впивався своєю роллю, що й не зауважив, що часи течуть-міняються. Не відчув, що той тренд, який був на початку 2010 року дещо підломився. А він і далі закриває очі і заливається піснею про нас нездоланих.

На біду Єфремова насправді норовливими виявилися тільки лендлорди Партії регіонів – ну дійсно «вломоту» їм вісім разів на місяць тратити час на безглузді з їхньої точки зору посиденьки у Верховній раді. Всі ж такі «запаковані», такі «па панятіям понтові», що аж страх. Бо ж можна ж ще раз полірнути свій бізнес чи на крайняк посмажитися з якоюсь дурнушкою на Мальдівах. Ну не повезло пану Єфремову.

А, якщо серйозно, то всім, здається, зрозуміло, що причина «кнопкодавства» не стільки у «панятіях та пантах» регіоналів – цим страждали і інші – а у політичній корупції, яка цвіте буйним цвітом у всіх без винятку виборних органах України. Бо не лише Верховної ради це стосується – така сама картина, якщо не гірша, і у обласних, міських, районних і т.д. радах. Причому не лише десь у Єнакієво, але і у Львові. Тут теж є свої місцеві лендлорди, які появлялися на засіданнях обласних рад один-два рази за каденцію. Щоправда формально їм там нічого не платять.

Чи можливо викорінити причину «кнопкодавства» – купівлю політичних партій та депутатських мандатів? І чи це проблема тільки українська проблема? Зовсім ні. Цю стадію політичної корупції проходили і теперішні розвинуті демократії. Виходили вони з цієї ситуації по-різному. І ліквідовували такий рудимент як особиста недоторканість депутатів – і тоді один з резонів, навіщо потрібно купувати місце у Верховній раді відпаде. З іншого боку частина країн ввела державне фінансування політичних партій – все одно олігархи розплачуються за місця у парламенті нашими грошиками. Але тут потрібне жорстке протистояння спробам створення так званих «чорних кас» – а навіть у ФРН у часи Гельмута Коля така була. Ще дехто змінював норму закону – якою кількістю депутатів і від чого – повного складу Верховної ради чи присутніх – слід ухвалювати закон? Така норма у значній кількості парламентів. Але у нас все не як у людей – Єфремов та Чечетов «во тьмє нощной» можуть своєю «більшістю» у складі двох депутатів обрати у Верховній раді наступного президента України. А чому б і ні – як більшість, то більшість – від присутніх, правда.

А що стосується примітивного «кнопкодавства», то з ним дійсно потрібно закінчувати. Занадто вже ганебно. І даремно регіонали впираються – бо ж явно програють. Прийдеться таки ходити до тієї остогидлої Верховної ради – хоча, коли купували мандати, такої умови не було. Але то, як то кажуть, непередбачувані обставини.

Та вернімося до суті справи – так чи інакше, якщо не подолаємо першопричин «кнопкодавства», то нічого не вийде – воно вигулькне у інших формах. Бо ж вся політична конструкція в Україні збудована на корупції. Потрібно кінчати з примітивними формами політичної корупції. Можливо переходити до узаконення лобізму. Але це вже інша історія. І історія іншої країни.

Львів, 20 лютого 2013