Режим Януковича це щось все таки інше, ніж режим, скажімо, Кучми. Вже не кажучи про режим Ющенка. Вживаю слово «режим» хоча можна було б скористатися і словом «правління» свідомо, попри те, що воно пов’язане з певними негативними конотаціями, бо йдеться не тільки про самих президентів, а про цілі владні команди, які ховаються за їхніми спинами та їхніми комплексами. Так, у певному сенсі політична практика Януковича це продовження певних авторитарних практик ручного керування державою, яке започаткував ще Кучма. Однак зовнішні і внутрішні фактори спричинилися до того, що так зване «балансування» президента Леоніда Кучми між демократією, що тоді поставала, та автократією до якої тяжів сам Кучма, між Заходом та Сходом, між ЄС&США та РФ, у формі «багатовекторної політики» de facto припинилося. Кучма мав з того славного «балансування» певні бонуси. Він спекулював тим, що Україна була тоді молодою державою, яка лише визначалася з шляхом свого розвитку, а тому може помилятися чи йти звивистим курсом. Натомість Янукович насправді і не пробує імітувати цей звивистий курс.

Режим Януковича одразу з перших днів впав у автаркію, яка не могла не закінчитися ізоляцією – причому ізоляцією з усіх боків. А ізоляція означає припинення спілкування – припинення спілкування як з своїм народом, так і з світовою спільнотою. Спілкування означає більш-менш паритетний діалог. Натомість з перших днів президентури Януковича була заявлена безапеляційна теза – «Я хазяїн» – далі продовжувати, здається, не потрібно. І діалог свідомо був обрубаний ще на самих початках його президентства. Тобто власне політики як активного, осмисленого публічного діяння у державі президента Януковича просто немає. І є запитання – чи це результат вкрай невдалої внутрішньої та зовнішньої політики, чи результат зовнішньої маніпуляції через пересичений агентами зовнішнього впливу апарат держави, чи усвідомлювана якщо не стратегія, то тактика? Чи, може, це просто страх? Як на мене, то суть цього режиму полягає у демонстративному та свідомому ігноруванні всіх можливих партнерів – від опозиції чи власне українського суспільства всередині країни, до ЄС, США та РФ у зовнішній політиці. Про діалог чи партнерство з народом України тут навіть не йдеться – він не те що ігнорується, його просто «нагинають». Можливо дійсно дається взнаки походження цієї влади. Певний, скажімо, регіональний спеціалітет.

Що дозволило режиму Януковича вести себе саме так? Адже для того, щоб так себе вести потрібен і певний ресурс і певний коридор можливостей. Однієї підтримки Південно-Східного регіону України, напевно, замало. Очевидно, що таке позиціонування режиму Януковича стало результатом і того коридору можливостей, який відкрився для нього саме за останні п’ять років на міжнародній арені.

Ті ж зміни, окрім всього іншого, призвели і до фіаско режиму Ющенка – йому все менше і менше вдавалося йти в ногу з часом – і врешті-решт він взагалі опинився у «країні мрій».

Що ж такого особливого відбулося за останні п’ять-шість років?

Почну здалека.

Першим істотним фактором стало повернення у велику політику після півтора століття відсутності Великого Китаю. Китай піднявся щонайперше економічно, і останнім часом піднімається і політично. Він робить це неквапно, без дитячого позерства, як у випадку режиму Владіміра Путіна. Однак неухильно і на набагато вищому рівні. Поволі але неухильно реалізується передбачення Генрі Кіссінжера (Henry Alfred Kissinger, 1923) двадцятирічної давності про те, що центр світових впливів, центр політичних впливів переміщається з Північної Атлантики – Європейсько-Американського тандему – у Тихоокеанський басейн. І справа не лише у об’ємах виробництва, але й у кількості інновацій, у кількості наукових розробок, у людському потенціалі, врешті-решт, – тут люди не стільки страждають на депресію, скільки бачать перед собою велику перспективу, плекають надію. У наш час саме надія є чи не головним визначником, що відкриває коридор можливостей. Китай став новим динамічним центром світу. До яких наслідків це призведе для всіх нас ще нікому не відомо. Очевидно, що для різних держав та регіонів вони будуть різними.

Складається враження, що для європейців цей коридор надії, попри створення нової економічної та політичної структури – Европейського Союзу, – все більше звужується. І це другий фактор, який істотно змінив геополітичний ландшафт за останні п’ять років. І справа не лише у фінансових проблемах ряду членів ЄС. Проблема набагато глибша – це і національний та регіональний і егоїзм, і відсутність справді глибинної внутрішньої мотивації, яка б об’єднала європейців, як це було у часи юності християнства, чи хоча б під час боротьби з нацизмом чи розпаду комуністичної системи. Два останні були лише спалахами надії, тоді як юність християнства тривала тисячоліття. Зараз Європейський Союз має відповісти на запитання – чому він має існувати? Ну не для того, щоб витягувати якісь країни з боргової ями. Тому, якщо говорити загально і метафорично, ЄС у певній стагнації – можливо це тимчасове явище, а можливо і ні. Але це створило на нашому західному кордоні з ЄС певну геополітичну порожнечу – хоч не кожен це відчуває. Звичайно з того боку ще чуються якісь заяви, однак не відчувається ніяких дій. ЄС замикається і вже майже замкнувся на своїх проблемах. Врешті-решт такий ізололяціонізм може призвести до неуспіху всього європейського проекту, який на очах втрачає свою динаміку. Колись європейці були здатні на великі діяння, як от поєднання непоєднуваного – Франції та Німеччини. Тепер приєднання ЄС якої малюсінької країни супроводжується неймовірною натугою та помпою. Тому ще при президентурі Ющенка зі страху перед Росією робилося все, щоб відштовхнути Україну якнайдалі від європейського проекту.

З обранням президентом США Барака Обами (Barack Hussein Obama, 1961) радикально змінилися і зовнішньополітичні пріоритети США. Для адмі-ністрацій попередніх президентів найістотнішою загрозою були до 1990 року СССР, а потім Близький та Середній Схід з його загрозою агресивного ісламізму.

Совєтська загроза вичерпала сама себе – відбувся колапс СССР. А Російська Федерація вже не була загрозою – попри всі імітації «повернення Росії» у велику політику режиму Путіна. А тому адміністрація президента Обами різко зменшила традиційну американську зацікавленість у європейських справах. Зокрема у ситуації, що склалася після розпаду СССР у Центральній та Східній Європі – в тому і в Україні. Парадоксально, але порівнюючи з іншими регіонами, ми є регіоном відносно стабільним і безпечним – жодної геополітичної небезпеки він на сьогодні не складає. І це попри те, що тут є доволі атомної зброї – у РФ, у Франції та Великої Британії. Просто немає амбіцій – ні у ЄС, ні у РФ, які б загрожували світовій спільноті. Тут я не веду мову про загрози Україні у тій чи іншій формі, а про загрози глобальні. США на сьогодні є «великим неприсутнім» у цілому регіоні, в тому і в Україні.

Щодо ісламістської загрози, то попри події 11 вересня, вона виявилася перебільшеною. Етос ісламістів не має міцного економічного підґрунтя. Одиночні випади терористів є дошкульними, хоча не вирішальними. Вони не можуть причинити істотної шкоди навіть малесенькому Ізраїлю, не те що США чи ЄС. Прихід до влади ісламістів у якій-небудь країні арабського світу тільки повторює сумний досвід сектора Гази – країна впадає у економічну депресію, стає неуспішною, країною-невдахою, що потім веде до політичного краху самих ісламістів. Тому так чи інакше контрольовані автократії Близького та Середнього Сходу, які не без підтримки ззовні правили Близьким Сходом останнє півстоліття, масовано заміняються на «контрольований хаос» неначе б то ісламістських народних революцій. І регіон грузне у деструкції. Звичайно, «арабська весна» є свідченням, що арабський світ виріс з шор корумпованих автократій, однак це зовсім не означає, що «народні революції» чи «ісламістські революції» не можна використати проти них самих. Якщо їх вже годі оминути, то їх варто, якщо не очолити, то звести на манівці. Що й чиниться. Єдиною проблемою є Іран. Але це на сьогодні. Зрештою, міцний проте відносно нейтральний чи загнаний у жорсткий коридор Іран теж потрібен – хоча б для «оточення» Китаю петлею не надто підпорядкованих тому ж Китаю режимів. Якщо кинути оком на карту, то так воно й є.

А назагал для сьогоднішнього европоцентричного і американо-центричного світу притаманний певний песимізм, якщо не фаталізм. Французький політолог Еманюель Тодд (Emmanuel Todd, 1951) окреслює наш час як час «після імперії», коли на наших очах гине світ, у якому є один гегемон – США. Його головна книга (написана у далекому 2002 році) так і називається «Після імперії. Есе про розпад американського світу» (1). Самі розділи книги вже окреслюють суть справи: міт про всесвітній тероризм, відхід він універсалізму, повернення Росії, емансипація (від впливів на неї США) Європи... Коридор надій американців, може не так драстично, як для європейців, проте не те що звужується, але й не розширюється. А Америка ж піднялася завдяки надії – надії знедолених знайти свою долю «Дайте мені втомлений ваш народ, всіх спраглих зітхнути вільно, кинутих у нужді, з тісних берегів гнаних, бідних і сиріт» – кожен американець знає ці слова виписані на монументі Свободи.

Зміна настрою особливо виопуклилась у радикальній зміні дискурсу одного з провідних політичних мислителів сучасності Збігнєва Бжезінського (Zbigniew Kazimierz Brzeziński, 1928).

У 1997 році у своїй книзі «Велика шахівниця» (2) він ще дуже оптимістично дивився на світову роль США та молодого ЄС. І взагалі на тенденції світової політики. Тоді для нього було важливо підтримати позитивні тенденції розвитку – а тому зберегти динаміку розвитку у ключових регіонах і країнах: «В сучасному світі на новій політичній карті Євразії можна визначити принаймні п’ять ключових геостратегічних гравців та п’ять геополітичних стрижнів (причому двоє з останньої групи можуть почасти претендувати й на роль гравців). Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є головними й активними гравцями, тоді як Великобританія, Японія та Індонезія, безперечно, будучи дуже важливими країнами, на цю роль не підходять. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль критично важливих геополітичних стрижнів, хоча як Туреччина, так і Іран до певної міри (в рамках своїх обмеженіших можливостей) є також геостратегічно активними». Тут Україна ще була країною, перед якою була відкрита перспектива, тоді вона ще могла стати зразком демократичної трансформації східнослов’янської нації. І це було б важливо не лише для неї чи регіону Центрально-Східної Європи, але й світу. «Україна – ця нова і дуже важлива клітинка на євразійській шахівниці – є геополітичним стрижнем, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестала бути євразійською імперією. Росія без України може й далі домагатися імперського статусу, але в разі успіху цих домагань вона стане переважно азіатською імперською державою і ризикує втягнутись у руйнівні конфлікти з пробудженням населення Середньої Азії, яке тоді не змириться з утратою своєї недавньої незалежності й дістане підтримку від дружніх ісламських держав на півдні. Китай, імовірно, теж чинитиме спротив будь-якому відновленню панування Росії над Середньою Азією, зважаючи на зростання його інтересу до нових незалежних держав у цьому регіоні. Однак якщо Москва відновить контроль над Україною з її 52-мільйонним населенням та великими ресурсами, а також доступом до Чорного моря, Росія автоматично знову перетвориться на могутню імперію, що охоплюватиме Європу та Азію. Втрата Україною незалежності мала б прямі наслідки для Центральної Європи, перетворивши Польщу на геополітичний стрижень на східному рубежі об’єднаної Європи». Так думалось тоді...

Натомість у своїй новій книзі «Стратегічне бачення: Америка і криза світової влади» (3) він бачить неминучу маргіналізацію звичного для нього, тай для нас, європоцентричного та американоцентричного світу. Його тон вже не наступальний, а оборонний. Він знову виділяє кілька держав він яких залежить доля світу але які є «у найбільш загрозливому геополітичному становищі». Але не тому, що вони привнесуть у нього щось нове, а тому, що, якщо вони регресують, то розвалиться вся світобудова. До тих країн він відніс Грузію, Тайвань, Південну Корею, Білорусь, Україну, Афганістан, Пакистан, Ізраїль та Близький Схід. Отож знову Україна попала у цей перелік. Однак вже як країна-невдаха. Її подальша деградація буде критично важливою для Центрально-Східної Європи і навіть світу. Здається, що ми за крок до цього. США до останнього часу були певним гарантом поступового розвитку цих держав. З ослабленням і самоізоляцією США ці країни підпадатимуть під впливи інших держав, що загрожуватиме самому їхньому існуванню. «Якщо Америка занепаде, то російські лідери, врешті-решт, відважаться на відкрите об’єднання, адже Європа змовчить на загарбання Білорусі, а Грузію вдасться залякати силою... – правда – шанси, що Київ добровільно здасться Москві, зменшуються з плином часу, проте тиск нетерплячої Росії та байдужість Заходу можуть спровокувати конфлікт на самісінькому краю Європейського Союзу» (3,80) – резюмує Бжезінський.

«Велика відсутність» США та геополітична пустка на місці ЄС і стали тим ресурсом, яким скористався маленьким режим Януковича. Звичайно свого часу спекульнувши трохи на особливих стосунках з Росією Путіна, яка неначе повертається у велику політику. З часом ці спекуляції були дезавуйовані.

Але про яку «велику політику» йдеться? Уважний спостерігач може зауважити, що сьогоднішня Росія опирається не на свою силу, як це було у часи СССР, а свою слабкість. Загроза розвалу Росії страшить всіх.

Для США важливо, щоб Росія ще мала у собі сили сповільнити експансію Китаю на свою територію. Відтягувати його сили та увагу на себе.

Для ЄС важливо, щоб на його кордонах не розпочався другий етап розпаду СССР, який навряд чи пройде так мирно, як це було у 1991 році. Причому цей розпад може бути цілком іншим – структурним, просто колапсом всього і вся у самій Росії. Тому ЄС теж зацікавлений у не надто сильній, проте відносно стабільній РФ. А періодичні випади режиму Путіна у сторону ЄС трактуються як політичний макіяж перестарілого політика.

Звичайно, і США і ЄС на разі не хочуть реінтеграції України у РФ. Однак це сьогодні. У майбутньому може появитися і доцільність таки глибше інтегрувати Україну у російський проект – про це багато говорилося. Російський потяг якоїсь миті, щоб не зупинитися, потребуватиме українських полінець. І їх можуть туди закинути...

Свого часу Британська імперія вибудовувала світову геополітику, а вона тоді зводилася до європейського театру дій, пробуючи ізолювати дві потуги – Німецьку імперію Гогенцолернів (Гітлера) та Російську імперію Романових (Сталіна). Мета – не дати створити надпотужного супротивника, що володіє і технологіями, і ресурсами. Між них створювалося поле для своєрідного «санітарного коридору» – незалежних держав Центральної Європи.

Сьогодні те саме завдання стоїть і перед донедавна світовим гегемоном США. Китай пробують ізолювати щонайперше від Росії, точніше Сибіру з його ресурсами. Щоправда Путін це чудово розуміє і кокетливо фліртує з Китаєм у рамках Шанхайського пакту. 2005 року Китай, Росія, Індія і Пакистан підписали угоду про економічне, військове та політичне співробітництво. Потім до них приєдналися Індонезія та Малайзія. Однак це об’єднання партнерів-супротивників, а не однодумців, як це було у випадку НАТО чи ЄС.

Та США мають завдання так чи інакше зв’язати та обмежити Китай. Зв’язати зобов’язаннями – як от у формі величезної доларової маси, яку накопичив Китай – головний кредитор США –, однак яку не може задіяти повною мірою. І обмежити не надто дружніми чи просто незалежними політичними гравцями на його кордонах – накинути на Китай певну «гамівну петлю». І Росія є одним з ключових елементів цієї «петлі». Будучи слабкою, вона, проте, володіє атомною зброєю стримування. Тому ресурси Сибіру для Китаю на разі ще не доступні. Такими ж складовими цієї «петлі» є й В’єтнам, Тайвань, Південна Корея, Японія, Індія, Непал.

Так, Китай ще не проявляє особливої агресії – крім кількох задавнених питань, як от проблеми Тайваню чи кількох островів на кордоні з В’єтнамом. Однак це сьогодні.

Користуючись цим прихованим протистоянням Китаю та США режим Януковича спробував залучити ресурси Китаю для того, щоб поправити своє економічне підґрунтя. Однак це гра нерівноправних партнерів. Китай грає далекосяжну гру. Тоді як режим Януковича просто латає сьогоднішні дір у бюджеті України. І тим самим закладає міну сповільненої дії під її майбутнє – це якщо подивитися під які гарантії беруться позики і чим прийдеться розраховуватися. Іншого значного ресурсу, окрім землі, в Україні немає...

Підсумовуючи: Весь регіон Центрально-Східної Європи став світовим геополітичним маргінесом. Тому і Україна стала геополітичною глушиною. На неї вже не звернена увага світових геополітичних гравців. Тому для режиму Януковича склалася вкрай вигідна геополітична кон’юнктура, чим він доволі спритно скористався. Скористався не в інтересах майбутнього українського суспільства, а в інтересах жменьки олігархів, які перетворили державу Україну на свій приватний бізнес-проект.

Та з іншого боку Україна, а з нею і режим будь-якого українського президента – Януковича чи не Януковича, тим самим опинився сам на сам з все агресивнішою та капризнішою Росією, яка усвідомлює, що вона потрібна і ЄС і США для їхньої великої геополітичної гри, а тому може дозволити собі і агресію в Грузії, і зневажання суверенітету України.

1. Aprиs l’empire: Essai sur la decomposition du systиme americain, Paris, Gallimard, 2002
2. Збіґнєв Бжезінський. «Велика шахівниця» / З англ. перекл. Олена Фешовець. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.
3. Збіґнєв Бжезінський. Стратегічне бачення: Америка і криза світової влади/ З англ. перекл. Ганна Лелів. – Львів: Літопис, 2012.
4. Напис на пам’ятнику Свободи у Нью-Йорку: «Give me your tired, your poor, Your huddled masses yearning to breathe free, The wretched refuse of your teeming shore» – фрагмент сонету Емми Лазарус «Новий Колосс», присвячений статуї Свободи.

Львів, 28 вересня 2012