Почну з Львова минулого:

 Яцек Куронь народився і жив у Львові з 1934 по 1944 роки. Це були і роки депресії, і роки посилення українсько-польського протистояння. З одного боку це роки бездумного державного тиску молодої польської держави на українство. А з іншого, як відповідь, поява і зріст українського тероризму.

Але також це були роки Яцекового дитинства, яке, як і кожне дитинство, є роками найщасливішими.

Пам’ятаю, колись я вів панель на конференції в Міжнародному центрі культури у Кракові, яка стосувалася Львова. На подіум вийшов старий професор і з сльозами в очах почав оповідати про той «веселий Львів» його дитинства і ранньої юності: «вулиця академічна кав’ярні щепко і тонько конопніцька личаків sеmper fidelis львівські орлята фантастичні тістечка та смаколики цьоці гелі гарнітури вуйка кшися казимир великий врешті-решт….»

Час тік. Зала заціпеніла. На очах достойного професора забриніли сльози. Регламент летів у прірву. Директор Центу професор Яцек Пурхля з мольбою подавав мені знаки не переривати хоч ситуація ставала катастрофічною. Йшлося про втрачений рай. І чи ним був Львів чи дитинство шанованого професора – не важливо. Кожен у залі, а між нас були головно чужинці, які ніколи не мали нічого спільного з спадком старої Речі Посполитої, бачив, що йдеться про трагедію людини, яка згубила шлях у минуле.

Звичайно, ретроспективна пам’ять переформатувала дитячі та юнацькі спогади професора у мітологему «польського Львова» – «королівського міста» – міста заснованого 1357 Казимиром ІІІ Великим. Ясна річ, Львів є польським і тільки польським.

Відповіддю на цю мітологему є мітологема «українського Львова» – міста заснованого за совєтських часів ще князем, а тепер вже королем Данилом Романовичем десь у 1250 році. А тому Львів це: «княже місто п’ємонт франко  листопадовий зрив січові стрільці оборона львова шептицький антонич бандера атентат резистанс івасюк шухевич дашкевич ісаєвич калинець врешті-решт…». Отож маємо справу з мітологемою «українського Львова» – українського і тільки українського.

Коли ж до Львова приїжджають євреї скажімо з Бронксу чи тепер вже Ґарлему, то маємо нагоду познайомитися ще з одним баченням Львова як міста «дідуся мартіна бубера меєра балабана шолом алейхема золотої рози врешті-решт…». При цьому вони не надто розбираючись у антропології Галичини постійно запитують – а той єврей, чи хоча б той? Одним словом – маєм справу з мітологемою «єврейського Львова» – єврейського і тільки єврейського.

А ще мітологема для інтелектуалів «австрійського Львова»: «марія терезія казанова франц йозеф бали штраус опера вино полковник редль франц ксавер моцарт врешті-решт…» одним словом – Австрія – як задумливо та багатозначно резюмує мій батько…

Щойно у Києві вийшла у видавництві «Дух і Літера» в українському перекладі книга Яцека Куроня «Поляки і українці: важкий діалог», де він згадує своє дитинство і свої перші спроби подолати ці такі спокусливі мітологеми. Йдеться про польську мітологему чудесного, казкового, пахучого але такого втраченого «веселого Львова». У малого Яцека вистачало тверезого розуму бачити Львів, і не тільки Львів, таким, яким він насправді був.

Трішки сухих цифр – у ті часи національний склад Львова, саме Львова, а не теренів довкола, був приблизно таким: 50% римо-католики, 30% юдеї, 20% греко-католики. Свідомо подаю віровизнання, а не національність, бо були й українці римо-католики, і євреї з походження римо-католики (див. статтю Ореста Друля (1)). Терени довкола мали прямо протилежні попорції.

Вже у зрілому віці Яцек Куронь вийшов на концепцію «спільних батьківщин», бо Львів був рідним містом для всіх трьох спільнот – і української, і польської, і єврейської.

Ба, більше – національне відродження цих народів значною мірою відбувалося саме у Львові, тому кожен сприймав Львів як джерело, з якого бив національний дух його спільноти.

Я б запропонував подібну формулу, яка не призводитиме до постійних інтелектуальних, а було і не інтелектуальних, конфліктів. Ця формула полягає у тому, щоб ми перейшли від логіки «або-або» до логіки «і-і». Львів і український, і польський, і єврейський і поза всяким сумнівом – австрійський – належить до кола культур дунайської імперії.

Як малий десятирічний хлопчик дійшов до того, що щось у тому кольоровому міті «польського Львова» не так?

Можливо родинна історія? У малого польського патріота бабуся німка з Сілезії – певний конфуз. Родина мовчить.

Про декого у родині взагалі не говорять. А потім виявляється, що ця «фігура умовчування» має українські корені. Ба, більше – воювали з героїчним польським військом, що боронило Львів від українців: «родина моєї матері походить зі Львова, дідусь був українцем, але про це не говорили. Я про це дізнався, коли вже був зрілим чоловіком. Це від мене приховували.

Ще одна історія: серед родичів була така тітка, про яку всі знали, що вона багата, і діти їй мусили догоджати, – то все, що було про неї відомо. Я знав її як тітку Міні. Допіру не так давно я довідався, що вона, сестра мого дідуся, є вдовою полковника Шепаровича, котрий був одним із командирів у війні за Львів (2) на українському боці. Бо про те, що брат моєї бабусі, полковник Мотельський, майбутній генерал, командував вояками армії Галлера, котрі прийшли на допомогу обложеним у Львові в 1918 році, всі знали в деталях. Хочу звернути увагу, що з тієї історії, про яку я дізнався дуже пізно, випливає, що вони були шваґрами. Командири з обох сторін були шваґрами, себто раніше, якщо все було гаразд, а ніщо цьому не суперечить, мали б випити разом море горілки. Тож якщо про війну 1918 року кажуть – братовбивча війна, то я скажу, що то була війна шваґрів».

Але були й свідомі уроки батька: «одного разу на подвір’ї, то було під час війни, мені було якихось шість чи сім років, я почув від одного з моїх колег, чий батько був польським націоналістом, що колега мого батька, Чайка, є українцем. А коли я пішов до батька запитати, чи то правда, батько розсміявся і каже:

– Чайка – ні, Чайка не є українцем. Але я – українець.

І пішов собі, залишивши мене з тієї драмою. Бо прошу пам’ятати, що я жив у казані націоналістичних пристрастей. Тільки нещодавно до Львова, міста польсько-українського конфлікту, не без того, щоб знову при нагоді пролилася польсько-українська кров, вторглися совєтські війська, себто в сприйнятті людей – росіяни. А відразу потім – німці. І починається полювання на моїх друзяк і приятелів із подвір’я. Я це бачу, і мені страшенно боляче... Для мене те, що я поляк, було своєрідною, так би мовити, бойовою опцією, вибором боку фронту. Тому, чекаючи тамтого вечора на мого батька до пізньої ночі, я дуже мучився з цим новим знанням, що він – українець, а коли той повернувся, у мене був уже для нього висновок: якщо він українець, то і я, як син українця, теж українець. Тоді батько почав сміятися і каже:

– Знаєш, ані ти не українець, ані я не українець, але то всього лиш випадковість.

– А що таке випадковість? – питаю я.

– Ну, ти випадково народився в нашому домі, в нашій сім’я, а не в сусіда-українця, чи в якогось німця.

Я той урок запам’ятав на все життя, втовкмачив його собі в голову, як головну істину. Звичайно, я був готовий до її сприйняття завдяки тому всьому, що почув у батьківському домі. І цей урок вплинув на цілісіньке моє подальше життя.».

З того часу Куронь приймає дуже просту і дуже важку засаду бути на боці слабшого чи ними були українці, чи євреї. Але також і німці у сучасній Польщі – вони теж меншина.

А тепер про сьогоднішній Львів:

Завдяки цим своїм засадам Яцек Куронь опинився у епіцентрі львівської політики – саме тоді розгорілися з новою силою дискусії щодо Польських військових поховань – Цвинтаря орлят у Львові. Комусь конче було потрібно вбити клина між Україною та Польщею. Хоча й своєї глупоти по обидва боки протистояння не бракувало. Але у всій цій веремії саме Яцек Куронь став тим авторитетом, до якого зверталася і українська, і польська сторона. Коли до нього приїздили різного роду можновладці з обох боків кордону, дуже добре знаючи, з ким має справу, він філігранно проводив дипломатичні бесіди, хоча часто говорив речі жорсткі. Він взяв участь у публічній дискусії з цього питання з Мирославом Мариновичем – і знайшли формулу поєднання. Потім цю формулу у Павлівці-Порицьку повторили президенти України та Польщі на могилах загиблих на Волині поляках, та у Павлокомі на могилах помордованих українців.

Вже майже не ходячи він таки приїхав на знакову спільну поминальну молитву примирення на військових похованнях 1 листопада 2002 року, яка значною мірою розв’язала тугий українсько-польський вузол на Личакові (3). «1 листопада кількасот мешканців Львова – українців і поляків – разом із кількадесятьма інтелектуалами, котрі прибули з Варшави, молилися гуртом двома мовами на кладовищах Львівських Орлят і Січових Стрільців. Молилися у 84-у річницю початку польсько-української війни, під час якої гинули члени обох формувань. Кардинали – Любомир Гузар із греко-католицької єпархії та Мар’ян Яворський із римо-католицької єпархії, котрі провадили молитву, з великим зворушенням казали, що то історична мить.

– А кажуть, що див не буває, – звернувся до мене митрополит Гузар». З того часу вона так чи інакше відбувається щороку.

Він не умовчував важких речей – говорив обом суспільствам жорстко і до кінця. Як от про те, що не можна уступати «вереску вулиці, розсудливі голоси» завжди доречніші та ефективніші. Однак він бачив, що по обидва боки кордону тон задають не тверезі голоси, а верески екстреми. Звичайно, сьогодні не ті часи, коли у Львові, як «казані націоналізмів», за тверезу думку просто вбивали. Як от директора Академічної гімназії у Львові, поручника УГА Івана Бабія (4), чи з польського боку прихильника польсько-українського діалогу Тадеуш Ґолувко (5) – власне діалогу не мало бути.

І про Львів майбутній:

Куронь згадує «Чотири роки тому я був проїздом у Львові, повечеряв зі своїми друзями. Михайло Горинь (6) сказав мені тоді, що у Львові не може бути націоналізму – клімат міста не дозволить цього. Тоді я з ним погодився. Але я зовсім не впевнений, чи то правда». Як у воду дивився – закінчуються одні конфлікти і розпочинаються нові. Тому потрібно не губити голови і щодень прополювати грядку, щоб вродило щось доброго. Бур’яни виростуть самі.

І насамкінець людське – Куронь і Львів:

«Якщо йдеться про Львів, то я собі уявляю, що зможу колись пополудні в п’ятницю сісти в потяг і поїхати до Львова на суботу та неділю. І як уже піду нарешті на пенсію, то зможу оселитися у Львові, не втрачаючи при тому жодного зі своїх прав, жодної можливості жити й діяти» (7). Але для того Львів мав би бути у Європі у всіх сенсах. Та цього ще немає. Тому спочивати  на лаврах зарано. Львів Яцека Куроня ще у майбутньому.

1.http://www.ji.lviv.ua/n23texts/drul-d.htm

2.Йдеться про польсько-українську війну 1918-1919 рр. – збройний конфлікт, покликаний вирішити питання державної приналежності терену Східної Галичини, населеної поляками та українцями. Сторонами конфлікту були: проголошена 1 листопада 1918 р. Західно-Українська Народна Республіка та спершу польська громада Львова й локальний львівський комітет охорони майна та громадського порядку, а після 11 листопада 1918 р. – відроджена польська держава.

3.http://www.ji-magazine.lviv.ua/seminary/2002/krstil-111/krstil-1lyst.htm

4.Іван Бабій (1893-1934, Львів) – український педагог, убитий бойовиком ОУН. Один із головних організаторів свята «Українська молодь – Христові».

5.Тадеуш Ґолувко (1889-1931) – польський політик, державний діяч, публіцист. Прихильник польсько-українського порозуміння, речник діалогу з українськими національними середовищами, пов’язаний із рухом прометеїстів. Убитий внаслідок замаху членом ОУН.

6.Михайло Горинь (нар. 1936) – психолог, громадсько-політичний діяч, один із провідних українських дисидентів, організатор самвидаву; неодноразово зазнавав арештів, в’язень таборів, член Української Гельсінкської групи, один із засновників Української Гельсінської Спілки та Народного Руху України.

7.«Я працюю для меншин і співпраці між націями» (Розмова Мирослава Чеха з Яцеком Куронем була опублікована в українському щоквартальнику Зустрічі, №1/1990. Відбулася в Варшаві між 27 липня та 15 серпня 1989 р)

Львів, 12 липня 2012