Однак, обговорюючи питання соборності та сепаратизмі в Україні, ми повинні одразу зазначити, що всі ці наші політичні дискусії та семінари є абсолютно теоретичними. Такою собі «грою у бісер». Причин тому кілька. По-перше – публічної політики як такої в Україні немає.

У цьому сенсі, як казав Черчіль, що політика в Україні виглядає як боротьба бульдогів під килимом, тільки періодично викидають труп якогось бульдога, і на тому все. По-друге – це питання не стоїть на порядку денному. Навіть не входить до другої чи третьої десятки істотних для України і Галичини проблем.

Розглядаючи питання сепаратизмі, ми повинні відповісти, для початку, на таке запитання: а чи можливі якісь інакші українські проекти, окрім «соборного» –того, що реалізується реально? Як от ЗУНР-1, ЗУНР-2, Закарпатську Україну-2 чи Підкарпатську Русь-3, або ж наприклад самостійну Республіку Крим.

Чисто теоретично це теж «українські» проекти. Так чи інакше вони будуть пов’язані чи будуть опонувати «соборному українському проекту». Так само, як і «соборний український проект» розвиватиметься у контексті можливих загроз, однією з яких є загроза сепаратизмі.

Хочемо ми цього чи ні, але Україна завжди наштовхуватиметься на проблему сепаратизму. Тому будь-які спроби відділення Криму чи Закарпаття кваліфікується як сепаратизм якщо не в юридичних, то принаймні у політичних категоріях.

Останнім часом, як за помахом чарівної палички, у Галичині раптом знову заговорили про галицький сепаратизм. Щодо цього можна зіронізувати тільки одним єдиним способом – очевидно у Росії наближаються президентські вибори, і потрібні «нові» ініціативи для старого-нового кандидата на пост президента.

А ця ініціатива цього разу полягає у «собирании» старого СССР у формі Євразійського союзу. Що передбачає й інтеграцію у цей проект України. Але без Галичини, яка тільки завдає головного болю володарям Кремля. Тому й робляться спроби так чи інакше «виштовхнути» Галичину з загальноукраїнського проекту. Одним із способів такого «виштовхування» і є стимулювання галицького сепаратизму. Мовляв – сама відколеться.

Однак ніхто не може заперечити того факту, що Україна не є однорідною. Щонайперше Україна доволі чітко ділиться на певні регіони – і Галичина є одним з них, хоча складається з трьох областей. Те саме стосується Волині, яка простяглась на кілька областей.
Разом з тим не забуваймо, що Україна є поліетнічною країною. У ряді регіонів, як от у Криму, Закарпатті чи Буковині є достатньо монолітні, мононаціональні регіони, котрі можуть мати набагато більше можли-востей до тієї чи іншої форми самостійності, ніж Галичина (у випадку ослаблення центральної влади України, звичайно).

Як би ми до цих можливих сценаріїв сьогодні не відносилися, такі приклади в українській історії були. Певні території з компактним проживанням неукраїнського населення можуть бути «взяті під охорону» у випадку якогось українського катаклізму. Ну от хоча б, як це було зроблено у Південній Осетії чи Абхазії.

Отож мусимо рахуватися з інспірацією ззовні. У теперішньому політичному контексті це в основному стосується Криму. Очевидно, що ця інспірація можлива з боку РФ.

Але не тільки зовнішня інспірація тут важлива.

Є й внутрішні причини державного будівництва в Україні, які провокують емоційне відторгнення від «соборного українського проекту». Задамося питанням, чому ми зібралися обговорювати таку неначебто відсторонену, зовсім віртуальну проблему? Чому постійно повертаємось до цієї проблеми?

А тому, що ми невдоволені саме такою Україною. Саме такою Україною, якою вона є. Так само саме такою Україною невдоволені, я думаю, і люди у Криму. Та й у всій Україні, зрештою. Інше питання, що у людей, які живуть у «материковій» Україні, це невдоволення не трансформується у мріяння про якусь ідеальну Західно-Українську Народну Республіку чи Республіку Крим.

Вони цього відходу просто не мають. Трудно, щоб Полтавська область утворила собі якусь суверенну Полтавську республіку. Часи Гуляйполя і батька Махна минули – тоді вони ще мали ілюзії, що можна побудувати віртуальну анархістську спільноту.

Крім того є певні естетичні, якщо не естетські забави, котрі стосуються в першу чергу нас, галичан. Для сучасних галицьких сепаратистів, забава у незалежну Галичину чи Західну Україну, це перш за все естетична забавка. На запитання, навіщо воно вам, відповідь як у єврейському анекдоті: «Ну, во первых, это красиво».

Але є й речі ближчі до життя. Галичину, через її виштовхування з українського проекту, пробують усунути від вирішення будь-яких питань в Україні взагалі. Сьогодні всі істотні для України питання, як у Чечні Рамзана Кадирова, вирішує тільки донецький тейп. Вихідці з Донецької області – і це не може не подобатися.

Не подобається також і те, як розбудовується «соборний український проект». Галичани сприймають його як проект неукраїнський. Традиційне галицьке мислення – це «українська Україна». «Українська Україна» вбрана у вже віджилу риторику 30-х років.

Наше бачення «української України» глибоко поетичне однак відношення до реального має дуже мало. У прагматичному плані ми до цього питання за двадцять років незалежності так і не підходили.

Та повернімося до віртуальних сепаратних проектів. А чи життєздатні будуть ці проекти фраґментування України? Відхід якихось при-кордонних мононаціональних неукраїнських етнічних регіонів від України цілком життєздатний.
Звичайно, що у випадку катаклізму, якщо такий буде в Україні. Взяття під оборону етнічних анклавів, на кшталт Криму, угорських чи румунських анклавів цілком життєздатне.

Але чи таким самим життєздатним може бути відхід українських регіонів, як от Галичини чи Волині? На моє глибоке переконання – абсолютно нежиттєздатний. І то з огляду на кілька речей.

По-перше, політична культура всередині наших регіонів мало чим відрізняється від політичної культури всієї України. Звичайно, ми можемо по-різному відноситись до політичної культури «донецьких», але, думаю, що цей період мине.

Далі ми будуватимемо Україну по-київськи, по-вінницьки і т.д. Що дуже мало відрізняється від побудови України по-галицьки. Подивіться на персоналії, які очолюють наші області. За рідкісними виключеннями ми… «соборні».

Жодного іншого результату, крім того, який ми маємо зараз у великій Україні, у сьогоднішній Галичині ми не здобудемо. Якщо була б якісно ліпша галицька еліта, то можна було б мати якісь аспірації. Дійсно, починаючи з 1945 року Західну Україну сильно «зачищали».

Я не впевнений, що її зачистили аж настільки, що ми стали такими ж совєтськими, як там за Збручем. Напевно, не аж настільки. Але, якщо подивитися на наш провідний клас, то він виявиться таким самим «постсовковим». На жаль. А тому і результат державного будівництва ЗУНР-2 буде той самий.

По-друге – одна із причин, яка ніби нам не дає збудувати «українську Україну», є різнорідність України. Ми маємо в Україні чималі національні меншини. Однак вони не складають якоїсь великої проблеми – Україна є великою країною. Але, якщо ми від’єднуємо Західну Україну, то залишимося у нашому Львові (а це вісімсот тисяч жителів) з стотисячною спільнотою етнічних росіян та російськомовних.

Знову постає та сама проблема «російськомовних», «соотечествинников» і т.д. як у Латвії чи Естонії. У відсотках, національні меншини (угорська, румунська, російська) у Західній Україні будуть ще більшими і відіграватимуть ще більшу роль, ніж у «соборному українському проекті».

Від’єднуючись ми не вирішуємо проблеми створення «української України». Ми не стаємо якоюсь моноетнічною спільнотою. Просто питання переноситься на нижчий рівень. Але при цьому змінюється співвідношення сил. Якщо інтереси угорської меншини відстоюватиме Угорщина перед державою сорока шестимільйонною – це одна ситуація, але коли дев’ятимільйонна Угорщина відстоюватиме інтереси угорської національної меншини перед ЗУНР-2 , котра налічуватиме якихось шість мільйонів мешканців – це буде інший розклад сил.

Отож, чи ми можемо вирішили національні питання у рамках ЗУНР-2? Зовсім ні. Чи ми можемо вирішити проблему безпека цього проекту? Теж ні.

Зовнішньополітичне оточення такого віртуального ЗУНР-2 буде набагато потужніше від неї самої. Баланс сил, буде ще гіршим, ніж ми маємо. Угорщина, Польща, Румунія стануть неспівмірно більшими, важливішими, для цієї маленької країни, яку віртуально хтось може будувати.
Тим не менше ми бачимо, що у нашій неначебто незалежній країні, попри естетські міркування в Галичині, відбуваються реальні політичні процеси, котрі ідуть в напрямку підготовки України до її фрагментації.

Всі згадають Крим, там Російська Федерація працює, там є і російська громада, котра живе, і котрій Україна не дала відповіді на дуже багато запитань.

Те саме стосується і кримськотатарської спільноти. Чи готові українці йти аж так далеко в толерантності щодо кримських татар, щоб дати їм можливість розгорнути їх національний проект аж до формування окремої держави і її незалежності

Переконаний, що абсолютно неготова. Але чи за 20 років незалежності зробила Україна для кримських татар все, щоб вони й надалі були опорою українства у Криму? Не зробила. Мова йде не тільки про Януковича, але і про Кравчука, Кучму, а також і про Ющенка.

З іншого боку бачимо новітні політичні технології, які де-факто відсторонюють Галичини від усієї України, тим самим відштовхування її і надаючи інакшого політичного окрасу – гіпернаціоналістична риторика, яку вживають такі політичні сили, як ВО «Свобода» відштовхують Галичину від решти України.

Для них ми стаємо «інакшими», стаємо забарвленими у інший колір. Збільшення цього розриву у політичних преференціях теж є своєрідною технологією фрагментації України. Закріплене регіонально у рамках, скажімо, Галичини, політичне відчуження чи несприйняття веде до розколу країни.

Так само, як у Криму росіяни роблять фраг-ментацію в інший спосіб – вони досягають цього ж ефекту відчуження, опираючись на етнічну чи мовну інакшість.

І ще одне – основою всякого сепаратизму є існування і плекання локальних ідентичностей – як от «галицька ідентичність». На сьогодні вони швидше руйнуються. Я б хотів зберегти закарпатську, волинську, буковинську, галицьку ідентичність, але все таки в українській єдності. Але сьогодні наша політична культура веде радше до уніфікації.

Як на мене, то локальні ідентичності не є проблемою в розвинутих суспільствах. Чи за умови достатньо розвиненої політичної культури. Багато хто вважає, що вирішити питання тертя між регіонами можна через можливу федералізацію України. Свого часу про неї говорив В’ячеслав Чорновіл.

Я не впевнений, що це обов’язково має бути федералізація. Проблема тут є в нашому загальному невдоволенні, надмірній унітарності України, особливо зараз, коли де-факто відкинуті ідеї регіонального, міського самоврядування. Все підминається нашими губернаторами. Геть забута вкрай необхідна адміністративно-територіальна реформа.

І останнє – емоційно є різні підходи до формування політичних проектів. Є проекти, котрі спрямовані на щось велике, навіть коли в них нема тих можливостей. Наприклад Росія завжди прагне обростати ще якимось сибірами та іншими землями.

І не тільки з огляду на якусь ледь не вроджену російську захланність – це установка на великий проект. Російський проект експансивний і він постійно прагне втягнути в себе щось нове. Як не Україну, то ледь не Китай. Те саме стосується і США. Вони теж залучають на свою орбіту ледь не півсвіту.

Але і є такі проекти, які я назвав би «кастраційними» – хай вибачать мені психоаналітики за вживання цього терміну не у властивому контексті. Вони ладні самі себе «каструвати» – обнести стінами, виштовхнути з себе якийсь регіон.

Візьмімо хоча б проект Европейського Союзу. На якомусь етапі він з експансивного, такого, що розвивається, став «кастраційним», колапсуючим. Ми ж бачимо, які були пропозиції до вирішення проблеми Греції. Її просто виштовхують з зони функціонування євро.

Недалеко і до наступного кроку – а ним стане самокастрація ядра ЕС. Воно вже готове закритися у рамках кількох базових держав. І такі підходи симптоматичні. Як тільки з’являється найменша проблема – то відповіддю одразу є своєрідна «кастрація».

Так само думають і ті, хто гадає, що можна врятуватися у маленькому галицькому човнику. Як на мене, то вони теж страждають на «кастраційний» комплекс. Замість того, щоб прихопити ще щось, якось експансивніше подивитись на проблему, ми пробуємо закритися у Галичині, як ми її собі уроїли. А вона не така.

Звичайно, всі ці міркування це чиста риторика. Але дуже часто емоційний настрій вирішує все. Якщо емоційний настрій у ЕС буде спрямованим на ізоляцію, то вони програють у великій геополітичній конкуренції.

Я не впевнений, що Росія виграє. Але установка у неї зовсім інакша. Принаймні на рівні дискурсу політичних еліт.

Звичайно будувати Соборну Україну – складно. Ми маємо великі виклики, що пов’язані з інакшістю Донбасу, Криму, Закарпаття, навіть Галичина і Волинь є різними.
До чого зведеться ЗУНР-2? До трьох галицьких областей? От Полісся ми включаємо в ЗУНР-2 чи ні? І взагалі всю Волинь? Вони ж не греко-католики. Але якщо ж ми включаємо Волинь, то чому Хмельницьку область ми не включаємо? Якщо ж і її включаємо, то чому Вінницьку ні? І т.д.

З іншого боку, різниця між нами галичанами і закарпатцями, я думаю, набагато більша, ніж між нами, і полтавчанами. Ментальні установки зовсім інакші. То ми включаємо Закарпаття чи ні? Включаємо тому, що воно десь трохи ближче до ЕС, чи все таки воно більше подібне до нас?

Як на мене, то ми ще не втратили шансу побудувати щось велике – Соборну Україну. Хоча легко не буде.

(Виступ на засіданні круглого столу ім. Олеся Старовойта)

Львів, 28 грудня 2011