Простішою є традиційна окопна війна, яка показала свою безперспективність ще під час Першої світової.

Вона якийсь час була тактикою Майдану, який забарикадувався на Майдані Незалежності.

З тактичної точки зору це дитяча помилка його лідерів.

Або свідчення їхнього задавненого страху – комплексу покори.

Друга Світова вже була наступальною. Наступали фронтами.

Однак підготовлений наступ фронтом це одне.

А бій слабкими силами колони на марші набагато складніший.

І саме це ми спостерігаємо як тактику Майдану кількох останніх тижнів.

Але це тільки тактика.

Причому тактика перехідна.

А де ж стратегія?

Стратегія революції, яка, і всі це чудово розуміють, потрібна суспільству.

А стратегія потребує розуміння, що ж таке революція.

Тому тішуся, що на Майдані, хоч і спорадично, проте пробує діяти Університет Майдану.

Пізнувато, правда. Особливо для тих, хто вважає себе полководцями. Проте.

Тому прошу зарахувати цей блог моїм рефератом для цього Університету – і записати в залікову :)

Отож:

Розумію, що не час читати. Тай хто б то читав, коли на вулиці революція. Чи принаймні її передчуття.

Але окопна війна затягується. І воюючи з нудьгою та вошами можна кинути оком на пару тез.

Тому пропоную, для початку, кілька тез Артємія Маґуна з його роботи «Подія революції. Досвід та поняття революції».

Вона має чудовий епіграф:

«Here's the fine revolution, if we had the trick to see't.
Гамлет (розглядаючи людський череп)
Справжня тобі революція – шкода тільки, що не можемо спостерігати за всіма фазами її розвитку.
(Пер. Ю. Андрухович)»

Переклад красивий, проте не точний :)

От ці кілька тез:

«Ключовими моментами у визначенні революції є:

1. Усунення сакралізованої влади та наступна секуляризація.

2. Точка зору політичного та історичного суб'єкта, який прагне опанувати рух історії. Заснування та леґітимація нового, іманентного суспільству ладу.

А. Революція – це не магічна основа нового соціально-політичного ладу, а спроба оволодіти тим ладом, котрий вже почав формуватися...спроба заднім числом оволодіти поступовим процесом і здетонувати запал суспільного спротиву.

Б. Революційні режими неухильно тяжіють до демократії як автономії, оскільки згідно з логікою революції відмовляються від будь-яких зовнішніх принципів леґітимації: залишається лише спільнота як така, що нарешті залишена на саму себе.

В. Юридична основа нової держави, яка здається звичайною формальністю, насправді відіграє важливу роль у революційній кризі, оскільки вводить фікцію цілковитого розриву суспільства зі своїм минулим і спонукає соціум до боротьби зі самим собою як із «пережитком» «старого ладу».

3. Перехід кризи всередину суспільства, вибух, слабшання та розпад соціальних зв’язків.

А. Прогнилий лад зазвичай падає легко, і суспільство на короткий час консолідується у боротьбі проти суверена... Ключова фаза революції починається пізніше, коли конфлікт і криза усвідомлюються як внутрішні і їх не можна більше приписувати владі, відчуженій і зовнішній до суспільства.

Б. Для революційних суспільств характерні ті чи інші антропологічні форми самозаперечення: меланхолія, застій, дискурс страждання і поневіряння. Виступи якобінців 1792-1794 років пронизані страхом застою і гальмування, образами боротьби народу і революціонерів з самими собою. Мішле пише про «болото суспільної байдужості», яке вже в 1792 році, тобто ще до приходу якобінців до влади, панувало в Парижі. Якобінський терор був уже відповіддю на цю деполітизацію, спробою сколихнути суспільство виглядом відрубаних голів (які також, як зауважував пізніше Геґель, стали банальними і могли тільки навіювати нудьгу).

4. «Перевертання» символічних структур сторчма, зміна «плюса на мінус» і «мінуса на плюс».
Ця інверсія, як правило, минуща і змінюється почуттям взаємної зворотності цінностей, релятивізмом, цинізмом і формуванням ідеологій (тобто просто формальних символічних структур, байдужих до власного змісту: так, одні «вибирають» собі ліберальні цінності, інші – соціал-демократичні і т. ін.).

А...Революція має і практично-політичний, і епістемологічний характер. Вона перевертає наші уявлення про минуле і майбутнє, визначає епоху, яка завершилася («старий лад»...), залишаючи в ній левову частку людських сподівань. У той же час революція сама по собі рідко висуває дійсно нові ідеї і програми. Навпаки, вона ніби блокує суб'єктові доступ до власного майбутнього, і він більше не знає, чого чекати від самого себе. Але, парадоксально, саме як перешкода чи навіть глухий кут, як обвал, який закриває видноколо, революція опосередковано робить можливим творення цілком нового, невідомого – точніше, дозволяє визначати речі, які знову з'являються як цілком нові.

Б. Важливим рушієм і результатом будь-якої революції є, по-перше, мілленаристські ідеї про кінець історії і про нове тисячолітнє царство і, по-друге, ідеї реставрації далекого минулого... Ставлення до майбутнього, яке відкривається, залишається при цьому максимально невизначеним...

5. Революція – це політична подія, що ставить питання про істину.

Заперечення трансцендентно-сакральних традицій суспільства і спроба обґрунтувати автономію, самовладність суспільства над собою призводить до пошуку останнього, самоочевидного фундаменту влади і непорушних неподільних елементів, атомів суспільної структури. Порив нескінченної руйнації і розчинення шукає в просторі і в часі крайніх меж. У той же час революція позбавляє інтелектуалів автономного соціального статусу «при владі», автоматичного права на авторитетне висловлювання і змушує їх пов’язувати питання про істину з питанням про владу. Саме тому починаючи з ХІХ сторіччя поняття революції стало для сучасності точкою зіткнення політичного і філософського дискурсів. Філософський дискурс далі дозволить нам звести воєдино історичні визначення революції і вибудувати її просте поняття.»

Львів, 11 січня 2014