Очевидно це є прагнення бути чесним у кількох аспектах:

По-перше, треба бути чесним щодо наукових даних, які вивчає чи досліджує науковець. Не може бути так, що науковець наперед знає висновки, до яких потрібно дійти і тільки підтасовує під них своє дослідження. Причому слід взяти до уваги, що таке підтасовування чи достосування може бути свідомим чи не свідомим. Мотивації такого «достосовування» можуть бути дуже різними – від світоглядних, до кар’єрних чи політичних. Науковець повинен бути готовим виходити за рамки свого світогляду, готовим до кардинальних переломів і світоглядних катастроф – і байдуже, чи нововідкриті істини йому подобаються чи ні, чи укладаються вони у загальноприйняту картину чи навіть моральну конвенцію, чи ні. Шлях науковця дуже небезпечний. В якості ілюстрації, щоб відчути напругу між істиною, знанням, обов’язком пізнавати і доносити знання та мораллю можуть стати проблеми з клонуванням живих істот, питання евтаназії, ба, навіть питання розголошення знань про виготовлення брудних ядерних боєзарядів в домашніх умовах. Очевидно, що будь-яке доктринальне звуження чи поля досліджень, чи ухиляння від того, щоб зробити належні висновки з наукового дослідження є певною нечесністю, яка тим самим є виходом поза межі академічної етики, етики науковця і дослідника. Очевидно, що йдеться про недопустимість догматизму. Однак, як має поступати науковець, який є людиною віри? Припустімо, що він у своїх дослідженнях вийшов у сфери, в яких він зустрівся з конфліктом між його вірою, що базується на догмах, та відкриттях, які відкриті до всього можливого? Тут релігійна етика може вступити у конфлікт з етикою академічною. Чи повинен він зупинитися і не йти далі? Якщо так, то де тут наукова ретельність і чесність? Якщо ж піде – то вступить у конфлікт з своїм сумлінням. А, як людина віри, занапастить душу. Тут ми отримуємо конфлікт між пізнанням і спасінням. Старий як світ. Однак, як його розрішити? Колись люди відповідали просто – є певні регіони єресі, куди людині заходити заказано. І різного роду репресивні інституції навіть пробували за цим пильнувати – згадаймо хоча б Святу Інквізицію, яка насправді мала просто убезпечувати людей від небезпечних для її душі кроків. Звісно, що така «регуляція» не була найбільш бездоганною. Та проблема залишається. Для наглядності можемо конкретизувавти проблему – чи може вірний католик брати участь у безпосередньому вивченні, а отже – практикуванні, проблеми штучного запліднення і клонування людини? Як ретельний і чесний науковець – очевидно, що так. Але як католик?

Звісно, людина може йти доти, доки хоче чи може. Однак абсолютизована академічна етика зобов’язує людину бути чесною до кінця, йти до кінця. Ми ж не знаємо чим вивчення цієї проблеми не позбавить людей колись у майбутньому значної частини наших страждань. У цьому сенсі всестороннє і чесне вивчення цієї проблеми може стати й певною формою гуманізму. От скажімо, одним з наслідків могло б стати «вирощення» окремих органів, які потім могли б трансплантуватися людині. Однак, складена з таких трансплантантів людина буде людиною, чи големом? Що ми створимо? Те саме стосується і клонованої людини – хто це – людина чи...

Гадаю, що фрагмент з Старого заповіту у якому говориться про Дерево пізнання зовсім не вичерпав своєї актуальності. Якщо взагалі він коли-небудь її вичерпає. Людина знання залишається у світі людиною, що не знає відповідей, людиною, основною рисою якої є недостатність, неповнота, недосконалість. Тому вона й страждає. Зрештою жага науковця пізнати все до кінця і є спробою, безнадійною, зрештою, подолати цю неповноту – пізнати все. Що, очевидно, неможливо.

Для людини віри ця повня наступає «на лоні Авраамовому». Натомість для людини знання ця повня не наступає ніколи. Тут ми приходимо до відомої неокантіанської тези про те, що знання недосяжне і неістотне – істотним є шлях до нього. Очевидно, що для чесного самим перед собою науковця найістотнішим є шлях. Ним потрібно йти. Однак розуміючи, що попри те, що робиш крок по кроку, від однієї істини до іншої, все одного ти йдеш до недосяжної у сущому світі точки на горизонті. Чим далі ти просуватимешся у своїх дослідженнях, тим далі відсуватиметься від тебе та точка на горизонті, куди ти прямуєш. Чи не безглуздя це? Зовсім ні. Бо по дорозі ти пізнаєш чимало наукових істин.

І все ж вернімось до протиріччя між догматами віри, як ми їх сьогодні розуміємо і як голосить Церква, і нашим обов’язком йти шляхом наукового дослідження. Можливо певною підказкою буде зворот «як ми їх сьогодні розуміємо». У цьому звороті є два істотні моменти. По-перше тут йдеться про певне «розуміння» догматів, певне їх тлумачення. Тобто про науку, про знання. Так чи інакше ми тлумачимо ці догмати, а отже, це тлумачення є продуктом нашої наукової діяльності. І тоді постає запитання – а як корелюють між собою наше тлумачення догмату і  сам догмат у своїй первинній формі? Чи не є наше тлумачення тільки певною інтерпретацією? І тут появляється другий аспект – ця інтерпретація є інтерпретацією на певний момент. Вже наступної миті вона буде іншою, можливо невловимо іншою, проте іншою. Я не хотів би впадати у релятивізм і звести все до інтепретації, яка до того є ще й плинною, змінною. Однак плинність та змінність нашого розуміння догматів, в тому числі і віри, безсумнівна. Не скажу, що вона прогресуюча, можливо у чомусь і регресуюча, однак змінна. До чого це я? А до того, що таке, більш складне бачення догмату відкриває і шлях для наукового пізнання. Догмат не перекриває цей шлях а через наше переосмислення з допомогою знання і тлумачення розкриває до того не знані нам грані. Ще раз підкреслю – мова йде не про ревізію догмату, а про його саморозкриття. Догмат це не заборона, не перепона, а безкінечна у своїй непізнаваності істина до якої ми тільки наближаємося. І одним з інструментів, з допомогою якого ми наближаємося до сокритої у догматі істини є наука. Однак наука, яка має чесно йти до кінця.

По-друге, якщо говорити про університетську науку, то потрібно бути чесним, наскільки дозволяють особисті переконання і у процесі викладу матеріалу. Звісно, що горизонт наших переконань, уявлень, нашої віри так чи інакше детермінує і наше бачення світу і те, як ми й інших переказуємо наше світобачення – тобто як ми викладаємо їм ту чи іншу дисципліну. Ми можемо помилятися. І це дійсно може мати причиною наш світогляд чи рівень нашої кваліфікації. Однак ми повинні викладати дисципліну чи голосити істину максимально чесно, виходячи з нашої переконаності, що все є саме так. А не виходячи з напівістин чи й взагалі поширювати наукові конструкції, у які й самі не віримо. За часів комунізму багато-хто ширив «знання», які сам і зневажав – це крайній приклад порушення академічної етики.

Ну і по-третє – ми живемо у нашому далеко не ідеальному суспільстві. Дуже часто у нас наука підміняється її імітацією. Тут я вестиму мову про імітацію наукової діяльності. Чи про її профанацію. З одного боку маємо імітацію наукових досліджень, які зводяться до переписування наукових робіт, до примітивної компіляції, до відпрацьовування якихось коштів. З іншого боку маємо імітацію навчального процесу. Сьогодні в Україні працює безліч псевдонавчальних закладів, які нікого нічому не вчать і є тільки імітаціями. Причиною цього є те, що у нашому суспільстві все одно знання немає де використовувати. То навіщо всерйоз і з великим трудом учитись і викладати. І той, хто навчає, і той, хто вчиться укладають угоду про імітацію навчального процесу. Цю угоду освячують державні освітні установи – від тих, хто контролює присудження наукових звань, до районних відділів освіти. В результаті науковці і випускники отримують якісь папірці, які підтверджують тільки одне – непідтверджені претензії. Причиною такого стану справ є корупція. Однак корупція не як хабарництво, а зламаність функціонування державних та академічних інституцій. У нас дисфункційна не лише держава, яка не надає громадянам належних послуг, як от – забезпечення рівного і загального виборчого права, але й дисфункційні академічні установи – вони значною мірою згубили сенс свого існування. Ну не у присвоєнні липових наукових звань повністю неграмотним людям врешті-решт! Однак такий стан справ веде до девальвації і наукових звань, і наукових ієрархій, і самих знань. Ну і наукової етики.

І останнє. На жаль українським суспільством, починаючи з самого верху, керують зовсім неосвічені люди. Не хочеться робити переліку. Всіх цих «професорів» ми знаємо... Однак важливе не те, як вони себе називають, важливе те, що вони приймають рішення, що стосуються науки та освіти. А їх рівень абсолютно виключає можливість зміни. Вони поза розумінням проблем взагалі. А тому таке суспільство в сенсі наукового поступу, який регулюватиметься спрагою пізнання, не має жодних перспектив.

Львів, 11 жовтня 2012