Хоча ми свідомі того, що ідея Української Держави втілювалася і в Українській Народній Республіці 1917 року, Західноукраїнській Народній Республіці 1918 року, Карпатській Україні 1938 року.

Умовно ми називаємо всі ці спроби збудувати українську державність І Українською Республікою.

Держава Україна постала як частина колишнього СССР–УССР. Звідти й відомі недоліки, які переслідують її до сьогодні.

Умовно ми називаємо сьогоднішню державу Україну, що постала 1991 року, ІІ Українською Республікою.

Ми вважаємо, що ІІ Українська Республіка вичерпала себе. Сьогодні та форма здійснення влади, яка сформувалася на руїнах УРСР вже неефективна і гальмує розвиток новітнього українського суспільства та новітньої української економіки.

Тому ми ставимо собі мету переходу до цілком іншої форми самоорганізації суспільства, яка має втілитися у ІІІ Українській Республіці.

Якою є сьогоднішня Україна?

Україна є державою, що трансформується. Цей трансформаційний процес невиправдано затягнувся. Багато сусідів України, які також вийшли з посткомуністичної руїни, вже давно і успішно завершили перехідний період і покінчили з правлінням посткомуністичної номенклатури та їхнього породження – олігархату.

У чому ж причини такої затяжної трансформації України?

В тому, що посткомуністична трансформація України проходила під контролем старої посткомуністичної номенклатури. Відповідно, ця номенклатура не змогла не використати цього собі на користь, що призвело до великих суспільних деформацій та перегинів.

У всіх сферах суспільного, політичного та економічного життя почали домінувати великі монополії. Основа цих монополій – монополізація економічних відносин, яка опиралася на владну монополію посткомуністичної номенклатури, червоного директорату та криміналу.

Створення надмонополій у економіці (сьогодні українською економікою володіє кілька олігархічних груп) породило створення таких самих монополій і у політиці. Олігархічні групи повністю захопили політичний простір України. Більшість значних політичних партій насправді є політичними надбудовами над олігархічними монополіями, що діють у сфері економіки.

Олігархічні монополії в економіці знищили можливість широкої економічної конкуренції, а, отже, і перспективи для не таких великих учасників економічного життя. Останнім часом спостерігається небезпечна тенденція до ще більшої монополізації господарського життя, знищення зародків середнього класу, робляться спроби переходу до гіперолігархату, тобто переходу від конкуренції для небагатьох до відсутності відкритої конкуренції взагалі. Тому й немає нових ідей, що робити з нашими економічними відносинами, які на загальнонаціональній дискусії мали б висувати справді незалежні від олігархату економічні гравці – ті, хто, займаючись підприємництвом, не є представниками олігархату.

В політиці, олігархічні монополії, створюючи свої потужні політичні проекти і називаючи їх політичними партіями, знищили можливість широкої політичної конкуренції, а отже, перекрили можливість появи нових ефективних політичних пропозицій, реалізацію такої потрібної для вивірення політичного курсу суспільства політичної критики. Тому немає нових ідей, що робити з нашою політичною системою, які на загальний розсуд мали б висувати справді незалежні від олігархату політичні сили. Останніми роками спостерігається небезпечна тенденція до повального політичного контролю – всіх учасників обмеженої політичної конкуренції бере під контроль домінуюча політична сила, яка представляє український олігархат.

Через таку загальну монополізацію не розвивається і суспільне життя. Основою громадського сектору є вільна конкуренція і в економіці, і у політиці, а цього бачимо в Україні дедалі менше. Саме тому громадянське суспільство в Україні не розвивається, а стагнує. В Україні перекрито можливості широкої громадської конкуренції. Тому немає нових ідей, що робити з нашим суспільством, які на загальний розсуд мав би висувати громадянський сектор. Останніми роками громадянське суспільство так само пробують підімнути під себе олігархічні клани – вони бачать у ньому не свого помічника, а загрозу.

В результаті більш ніж двадцятилітнього розвитку державного будівництва, в Україні створено олігархічну державу з обмеженим доступом народу до здійснення владних повноважень, реалізації свобод, користування ресурсами країни.

Народ відтіснили від влади, свобод і ресурсів.

Україна на сьогодні є країною, побудованою на монополії в політиці.

Україна на сьогодні є країною, побудованою на монополії в економіці.

В Україні заморозили розвиток конкурентного громадянського суспільства.

В Україні немає конкуренції ні в політиці, ні в економіці, ні в громадському житті.

По суті влада в Україні два десятиліття керувалася принципом «забрати» і «змусити». Це принцип «первинного накопичення капіталу» – очевидно, що він добігає свого завершення.

Що ж далі?

Пора переходити до іншої економічної засади – до засади «створення» і «виробництва».

Досі держава Україна – ІІ Українська Республіка – базувалася на значному, а інколи й максимальному обмеженні доступу народу до економічних і політичних ресурсів.

Через доступ до важелів влади, надані собі ж привілеї, шулерські схеми приватизації колишньої «загальнонародної» соціалістичної власності, посткомуністична номенклатура, червоний олігархат, висока бюрократія, а потім і криміналітет не лише перерозподілили ці ресурси на свою користь, налагодили процес отримання економічної та політичної вигоди з цих ресурсів – вони ефективно перегородили доступ до цих ресурсів і переваг для величезної більшості народу.

Відбулося різке розшарування суспільства, яке набуло неймовірно гіпертрофованих форм. Величезні маси народу повністю пауперизувалися. А олігархічна верхівка повністю відірвалася від народу і щільно замкнулася сама у собі. Це не може рано чи пізно не призвести до різкого соціального і політичного вибуху.

Обмеження доступу народу до здійснення владних повноважень, реалізації свобод, користування ресурсами країни почало гальмувати розвиток української економіки – бо немає економічної мотивації для широких мас, розвиток політичної системи – бо у суспільстві почали домінувати виживальницькі і навіть цинічно паразитичні настрої.

Який же вихід з цього політико-економічного тупика?

Індустріальна і соціальна революція породила економічні і політичні системи з широким доступом народу до здійснення владних повноважень, реалізації свобод, використання ресурсів країн. Більшість розвинутих країн, а їх є близько двох десятків, створили держави, які базуються на широкому доступі до конкуренції у всіх сферах життя людей – від економіки до політики. Доступ до основних політичних і соціальних ресурсів є для всіх рівним і відкритим. У цих країнах процвітають не дві-три олігархії, як в Україні, а велика кількість акціонерних товариств, незалежних від держави громадських організацій. В них переважає не особистий привілей, а закон. Там функціонує надійна система правових гарантій і свобод.

Країни широкого доступу до основних політичних і соціальних ресурсів є країнами успішними.

Ми хочемо зробити успішною Україну, а не жменьку українських олігархів. Ми хочемо повернути Україну українцям, кожному українцю, кожному, хто вважає Україну своєю. Цей перехід ми називаємо побудовою ІІІ Української Республіки.

Як реалізувати проект ІІІ Української Республіки?

Спочатку ми маємо реалізувати три перші умови переходу до держави широкого доступу ІІІ Української Республіки. А саме:

Підпорядкувати існуючу економічну і політичну еліту верховенству права. Ми повинні нарешті реалізувати норму рівності всіх перед законом. Інакше ІІІ Українська Республіка не буде спільною (Publica) справою (Res);

Ми мусимо створити стабільні державні і недержавні інституції – як от Конституція чи Парламент – які ні від кого персонально не залежать. Неприпустимо творити нову Конституцію чи нову конфігурацію парламенту під нового президента.

Ми маємо добитися спільного консолідованого контролю над всіма без винятку силовими структурами – починаючи від армії, закінчуючи спецслужбами та міліцією. Це убезпечить нас від чергової узурпації влади яким-небудь «батьком нації», який неодмінно обмежить наші права – обмежить доступ народу до влади та ресурсів.

Ми повинні бути свідомі того, що однієї економічної свободи, економічної конкуренції для реалізації цієї трансформації замало. Ми потребуватимемо широкої політичної конкуренції. Тому ми добиватимемося свобод як економічних, так і політичних. Адже одне без одного довго існувати не може – рано чи пізно відбудеться економічна чи політична монополізація.

Конкуренція у політиці підтримується демократичними інститутами, громадянським суспільством і конкурентною політичною системою. Тому ми бачимо ІІІ Українську республіку такою, що опирається на демократичні інститути, громадянське суспільство і конкурентну політичну систему.

Всі громадяни і партійні сили рівні між собою і перед законом.

Для балансу у суспільстві повинна ефективно діяти сильна і озброєна всіма правами опозиція.

Опозиція має стати справжнім контролером влади і владних політичних сил.

Таким самим контролером влади повинно стати і класичне розділення влади на законодавчу, судову та виконавчу. Ми вважаємо, що зрощування гілок влади, яке має місце сьогодні в Україні, неприпустиме і робить країну неконкурентоздатною та безперспективною.

Метою політичної системи широкого доступу, яку ми хочемо реалізувати у ІІІ Українській Республіці є:

контроль за владою з боку народу,

отримання переваг якнайширшими народними масами,

стримування апетитів еліт.

Чи можлива реалізація політичного проекту ІІІ Української Республіки?

Чи можлива реалізація таких, здається, ідеалістичних завдань? Адже протягом двох десятиріч цього не вдалося зробити.

Ми переконані, що саме зараз, коли завершується «великий перерозподіл» власності і ресурсів, коли неначе остаточно встановилася і стабілізувалася «демократія/конкуренція для небагатьох», тобто олігархів, олігархічна система влади вступає в період кризи. Олігархат розуміє, що вже є гальмом і економічного, і політичного розвитку. Він розуміє, що для того, щоб зберегти себе, він повинен якось вписатися в світову економічну і політичну систему. Зі своєю моделлю економічних стосунків та з своєю моделлю політичної системи йому це не вдасться.

Всі ці трансформаційні конвульсії ми спостерігаємо при спробах української влади якось вписатися в контекст Європейського Союзу. Вписатися, однак не змінитися у суті своїй. Ми вважаємо, що це неможливо. Потрібно змінюватися.

Тому ми певні, що навіть український олігархат дозріває до розуміння того, що потрібна радикальна трансформація. Рано чи пізно він прийме ті правила гри, які функціонують в країнах широкого доступу народу до влади, ресурсів і прав (а це країни ЕС, США, Канада, Японія, Австралія, Нова Зеландія і т.п.).

Зміну політичної системи ми називаємо побудовою ІІІ Української Республіки і, на наш погляд, саме тепер вона і необхідна, і назріла, і можлива.

Львів, 2 листопада 2013