Андрій Бондаренко: Пане Тарасе, хотілося б поговорити з вами про ключові моменти сьогоднішньої  суспільно-політичної ситуації в Україні. Давайте почнемо з Галичини. Сьогодні цей регіон сприймають, як правило, через призму ВО «Свобода». Якщо говорити не про її зовнішні ознаки, а про сутність, чим вона є в принципі  –чи ця політична сила дійсно представляє якусь автентичну «галицьку політику», чи це якийсь тимчасовий гібрид чи ще щось інше?

Я думаю, що це реакція на останні президентські вибори, коли до влади в країні прийшов режим, який є демонстративно антиукраїнським. Антиукраїнським, власне, в культурологічному сенсі слова. Не хотілося б звинувачувати цей режим в якомусь расизмі чи гіпернаціоналізмі, проросійському чи просовєцкому, якщо такий можливий, але можна хоча б подивитися на прізвища тих осіб, котрі обіймають вищі посади в нашій країні. Пропорційність кількості українців на тих посадах є, на мою думку, трохи неадекватною. Відповідною реакцією було емоційне обурення значної частини Галичини. Це було ефективно використано крайньо-правою партією «Свобода», котра, відповідно, майже через рік виграла вибори в місцевих радах. Чи  вона  представляє Галичину? Якоюсь мірою представляє, звичайно. Але разом з тим, чи це є вся Галичина? Зовсім ні. І яка це Галичина, наскільки вона якісна? Як правило, як це не печально, це люди, які більше думають серцем аніж головою, сприймають емоційно, не розумом. В цьому сенсі їх, на мій погляд, просто визискують і використовують. ВО «Свобода» є одним з найкращих партнерів для Партії Регіонів, таке собі страшидло десь там на заході країни, яке відштовхує виборців на південному сході чи в центрі і перетворює Галичину в одіозний, нерозвинутий, малокультурний, ксенофобський регіон.

Андрій Бондаренко: Як ви гадаєте, чи можна сьогодні говорити про якісь паралельні, альтернативні, низові громадські ініціативи в Галичині?

Так, звичайно. Розмову про це можна почати із Зарваницької ініціативи (А.Б.:  Зарваницька ініціатива – об’єднання громадських активістів західної України, проголошене в 2010 році на зібранні у селі Зарваниця у Тернопільській області. Серед учасників – народний депутат України Тарас Стецьків, віце-ректор УКУ Мирослав Маринович, представник Республікансько-Християнської партії Богдан Панкевич, письменник Тарас Прохасько, аналітик Тарас Возняк, ректор ЛНУ ім. І. Франка Іван Вакарчук ) – на мій погляд, досить хороший приклад. Інше питання – наскільки вона розвинеться? Вона не має такого фінансового підґрунтя як має – раптом, чомусь – ВО «Свобода». Таке враження, що десь із Донецька, бо тільки звідти можуть прийти такі великі кошти. Як ідея, як проект, розрахований на дальшу перспективу, Зарваницька ініціатива, гадаю, могла б бути дієвою. Інше питання, що галицькі політики дуже часто думають не далі наступних виборів. А такий проект як Зарваницька ініціатива, яка є громадським об’єднанням, розрахований в ідеалі на довшу перспективу, тоді як терпіння в наших політиків немає. Тобто, вони мислять тактично, а не стратегічно.

Андрій Бондаренко: Якщо подумати гіпотетично – якою могла б бути «автентична галицька політика»? Що Галичина могла б дати зараз  собі та усій Україні? Чи можливе хоча б приблизне повторення початку 90-х років, коли Галичина впевнено показувала приклад іншим регіонам?

Гадаю, зараз, насамперед, слід подолати ту хворобу, яка називається ВО «Свобода» – по-перше. По-друге, галицькі еліти – а вони є – і явно не в «Свободі» – повинні якось консолідувати суспільство довкола себе. Тут є доволі впливові сили – і політичні, і громадські, є Українська греко-католицька церква. Інше питання, що вони уже 2 роки перебувають в розгубленості. Гадаю, вже їм час помалу приходити до тями і починати працювати по-новому, показувати інакшу, європейську Україну. Потрібно нарешті, в першу чергу, почати перейматися добробутом регіону. Інколи ми надзвичайно захоплюємося рятуванням України і, в результаті, втрачаємо Львів і Галичину. Тобто, питання слід ставити не стільки про абстрактне рятування України, чи биття себе в груди на мітингах, скільки про латання дір на дорогах чи облаштування життя своєї родини.

Андрій Бондаренко: Щодо конкретної корисної діяльності – Ви якось зачіпали тему партії «Свобода» та розробляння сланцевого газу. Могли б зараз коротко про це згадати?

Про це я вже написав окрему статтю і напишу ще одну – для УЖ. Сланцевий газ є єдиною альтернативою існуючій ситуації із газопостачанням в Україні. Переконаний, що він допоміг би нарешті скинути з нашої країни «газову удавку» товариша Путіна. Теперішній уряд аж ніяк не хоче цього зробити – не хоче видобувати український газ за якихось 60 чи 70 доларів за тисячу кубометрів, а хоче купувати за 500, адже так можна набагато більше вкрасти. Так само, як не хотіли будувати термінали в Одесі для прийому скрапленого газу ще в часи Ющенка. Сьогодні, подібним чином, багатьма силами, в тому числі і партією «Свобода», гальмуються перші кроки в напрямку видобутку сланцевого газу.

Андрій Бондаренко: І в цьому контексті дії ВО «Свобода» можна розцінити як підігрування Росії?

Звичайно, перший, хто проти видобутку в Україні сланцевого газу, це Росія та «Газпром». Тому, що це їхній природний конкурент. Сполучені Штати Америки за останні кілька років різко змінили структуру споживання газу. Тобто, сланцевий газ там вийшов на ринок і сильно понизив ціни на «блакитне паливо» загалом. Те саме відбувається і на європейському ринку. В результаті, ціна на газ там буде не 520 доларів, як продають Україні, а 150, 200 чи 300, тобто, залежно від віддаленості від покладів сланцю. Найбільші такі поклади в нашому регіоні є в північно-східній Польщі і в західній Україні. І, до речі, в Донецькому басейні.

Андрій Бондаренко: Чи ВО «Свобода» якось пояснює своє негативне ставлення до цього проекту?

Вони абсолютно чітко пояснюють – тим, що це може сильно порушити екологічну ситуацію. Чи дійсно це так, я постараюся написати у своїй статті для часопису УЖ.

Андрій Бондаренко: Тепер поглянемо на Україну в цілому – так би мовити, з системної перспективи. Звідки ми прийшли, куди йдемо далі, якою є роль в усьому цьому не лише влади, а й опозиційних партій?

Загальна ситуація, на мою думку, виглядає наступним чином. По-перше, починати слід від народу – є величезне невдоволення з боку населення. Причому, як на Сході, так і на Заході. З 2004 до 2010 років різке розчарування спіткало Центр і Захід. Люди тут мали великі надії, ілюзії та сподівання у 2004 році, тоді як у 2010-му впали у сильну фрустрацію. Згодом, після відносно чесних виборів, ті, хто голосував за Віктора Януковича, екстерном проходять той самий процес розчарування. Гадаю, невдовзі ми отримаємо дві абсолютно розчаровані частини України. Яким може бути результат? Перший – ми розходимося, плюємо один в одного і взагалі забуваємо, що колись існували разом. Другий – ці два недобитки, дві розчаровані частини держави все-таки йдуть на діалог, на якесь порозуміння і не топлять той корабель, на якому вони ще кудись пливуть.

Якщо говорити про політичну опозицію. Владна партія та президент Янукович за останні роки вже отримали оцінку – їхні рейтинги впали в 2-3 рази – подвиг гідний Гастелло і Віктора Андрійовича Ющенко. Але, вони не зробили тієї «помилки», яку зробив Віктор Андрійович – дав опозиції демократичну можливість зміцнення та зростання до такого рівня, що вона виграла чергові вибори. Звичайно, насправді це не помилка – у демократії так і має бути. Однак, оскільки у нас зараз демократії немає, правляча партія і правлячий президент зробили все, щоб знищити, деморалізувати, підрубати економічне та інше коріння будь-якої опозиції. Те, що в нашій країні сьогодні називається опозицією, це просто жалюгідне видовище. З іншого боку, частина опозиційних, неначебто, сил є на матеріальному утриманні «Партії Регіонів». Як-от, на моє переконання, ВО «Свобода» – бо судити слід по тому, на кого працюють їхні дії. Або, має ту саму олігархічну природу і, попри декларовану демократичність, опирається не на народ, а на тих чи інших олігархів, різниці між якими практично немає. І тут приходять на пам’ять наші неначе демократичні опозиційні партії. Звичайно, це є великою проблемою для українського народу, адже, як ми бачимо, політична культура еліт ще не дозріла до відповідального управління такою великою країною. Вони розглядають це як маленький бізнес-проект і пробують розпиляти наш, так би мовити, гігантський лайнер на маленькі частини.

Андрій Бондаренко: Чи можна вже розгледіти контури тієї країни, яку будує Віктор Янукович?

Та він вже не будує. Все, що він міг зробити – вже зробив. Далі лише агонія, стагнація та безкінечний опір силам, які пробуватимуть його скинути. Гниття або конання. Хоча, можливо, і у досить гарячих формах.

Андрій Бондаренко: Як ви гадаєте – чи принесуть парламентські вибори якесь оновлення чи пожвавлення?

Якби самі політичні сили оновилися… А БЮТ, «Фронт змін» і хто ще там – це далеко не нові сили… ВО «Свобода» буде сидіти у своєму регіоні і виконувати потрібну роль – в залежності від того, яке рішення буде прийняте «Партією регіонів». Чи допишуть їм ті 5 відсотків – а самі вони їх набрати не зможуть – чи не допишуть.

Андрій Бондаренко: Останнє питання – про російський контекст. Нещодавно в Росії відбувалися певні заворушення, спрямовані на досягнення якихось змін. Можливо, навіть щось і змінилося – принаймні політичний клімат. Як ви оцінюєте нинішню ситуацію в Росії?

Гадаю, в принципі нічого не змінилося. Російський народ показав, що і далі готовий бути такими собі «неробами», точніше, «иждивенцами», якщо скористатися російською мовою, які паразитують на видобутку вуглеводів. І таку ситуацію готові дотягувати до крайньої межі – поки ця хатинка з карт не завалиться – вуглеводи ж не вічні, їх вже не вистачає для забезпечення російського експорту і прогодування зажерливої російської олігократії. Інакше кажучи, російський народ не хоче брати свою долю в свої руки. Він хоче Великого Батька, який буде постійно ним опікуватися.

Андрій Бондаренко: На вашу думку – чи можуть найближчим часом змінитися в якийсь бік відносини В.Путіна та В.Януковича?

Так, я думаю, можуть змінитися – але ще на гірше. Януковича почнуть «пресувати» ще більше. Бо ж Путін стоїть зараз певно, а Янукович – ні. Перед Путіном роки правління, а перед Януковичем – невідоме. Тай країна Україна якась непокладиста – от візьме і збрикне.

Львів, 20 березня 2012