І зрозумів, що люди не розуміють, чим займаюсь я. Чим мають займатися фахові політики, яких ми оплачуємо, – всі ці депутати. Чим займаються чиновники, оплачувані нами. Чим мають займатися політичні консультанти, яких наймають і оплачують вже політики. Чим беруть на себе зобов’язання займатися члени партій. А чим займаються незалежні аналітики. Чим займаються журналісти. Чи просто спостерігачі.

Багато хто ображається на гострі матеріали. І мої. І не мої.

Чомусь від простих спостерігачів за політичним процесом, що відбувається в Україні, від простих дзеркал, в яких так чи інакше відображається дійсність, від журналістів і незаангажованих аналітиків вимагають політичних пропозицій, порад, що робити. Мовляв – якщо ти такий мудрий, то скажи, що потрібно робити. А не пиши взагалі. Не говори. А у перспективі – не думай?

Розумію – такий момент.

Але знати, що робити, підписувалися політики. 

Ті політики, яких ми всі, і кожен зокрема, обрали, які клятвено обіцяли народу, що вони знають, що робити. Нагадати вам їхні прізвища? Це я про тих, яких ми не тільки обрали, але за яких відповідаємо, бо це саме ми їх обрали. Ми делегували їм свої повноваження вести громаду. Хоча можна сказати, що найняли працювати на нас.

А як ми обирали? – бо у вишиванці, бо з вусами, бо такий файний, бо так файно сказав… От і прийшов час перевірити, чи ми часом не помилились. Пригадайте, коли ви останній раз бачили свого обранця? І чи був він з вами цими тривожними днями – якщо не безпосередньо, то через газету, телеекран, сайт, фейсбук, твіттер і т.д.? Не пам’ятаєте? Тоді, коли ви бачили їх востаннє? Пригадали? Чи не на виборах? Та ото ж бо…

Але ж це ви доручили їм здійснювати вашу волю. А журналістам та аналітикам ви нічого не доручали. І не можете доручати… Бо це не їхня справа.

На найвищому рівні тими, хто мають знати, що робити, є політичні лідери. Лідери, які в майбутньому збираються керувати 46 мільйонною країною.

Можете запитати у них, якщо не пам’ятаєте прізвища свого депутата. Вони ж були гарантами, коли рекомендували вам ваших обранців.

Тому не очікуйте рецептів, як має бути, який план і що робити від спостерігачів, журналістів, аналітиків. Наша справа писати чесно, як ти бачиш те, що відбувається. 
А те, що відбувається, організовують інші люди.

От підемо в політику – як колишні хороші журналісти Володимир Ар’єв та Андрій Бондар – тоді й можете мати до нас претензії. А які претензії можуть бути до Мустафи Найєма? Тому і я ніяких претензій такого роду не приймаю.

Так правда гірка. Ми бачимо кризу лідерства. І не лише у опозиції, але й у влади – вона взагалі неадекватна. Тай правди на її стороні немає. Але це моя особиста думка.

І я про це пишу. Проте це багатьом не подобається, хочеться, щоб дійсність була іншою. Все ще очікують, що їм проспівають єлейну пісеньку – і все, про що ми мріємо, станеться.

Так м'яко стелив вже і Ющенко, і Янукович і т.д. Хочете ще? Тоді не до мене. Я не психотерапевт.

Єлейно співають або брехуни. Або люди невідповідальні. Ось і маємо перевірку наших політиків на вошивість. Сьогодні ситуація така, що пеанами нам українцям ситуації не зміниш.

Можна ще 70 разів проспівати наші славні. І що? Скільки не кажи халва - солодко не стане.
Тому треба звертатися за адресою. До тих, кого ми ж з вами обрали в провідники.
Може багатьох засмутить, але я, і не тільки я, пишу як бачу.

Тому прошу не ображатися.
Моя справа – відображати і хоч трішки осмислювати процеси. Нічого більше.
Своїми текстами і я, і інші попереджуємо про можливі проблеми чи катастрофи. 

Як правило даремно.

Так як я попереджував ввечері 29 листопада на Львівському телебаченні, що вночі можуть розігнати ЕвроМайдан. Навіть зі Львова це було очевидним.

І що - почули? Лідери були там, де їм належиться, такої миті? Ну, звісно, не знали, бідаки. Бо ж лідери :)

Але тут я не про це.

Ми попереджуємо – отож допомагаємо. І не «нарешті».

Отож не кривіться на дзеркало. Краще прийміть до відома те, про що ми пробуємо попередити, що ми пробуємо осмислити.

Щиро :)

Хоча ніхто не приневолює читати мої чи інші тексти.

Вільним – воля.

Львів, 3 грудня 2013