Після розгону «студентського» ЄвроМайдану та об’єднання «студентського» та «партійного» майданів формально Майдан дозволив підкеровувати собою тим, хто стояв на сцені і очолював три головні парламентські партії.

Однак сам Майдан постав не з волі ні цих, ні інших політичних партій. А тому він сам по собі, як самоорганізація громадян, був і є структурою достатньо самостійною.

Хоча без постійної партійної підтримки йому було б сутужно.

Впродовж двох місяців опозиційний тріумвірат все більше западав в ілюзію, що Майдан є тільки клоном їхніх партійних структур.

Тоді як там нуртували цілком інші і абсолютно від них незалежні середовища. Від різних відламів громадського сектору Майдану, успішних молодих партій на кшталт Демократичного Альянсу аж до конгломерації правих організацій таємниче названої Правим Сектором. Всі вони, а також багато інших середовищ і земляцтв від тріумвірату були і є абсолютно незалежними.
Та три кандидати на кандидатів на президента України цього не зрозуміли. А тому відчайдушно конкурували між собою, а тому донедавна так і не спромоглися осмислити, сформулювати і запропонувати Майдану реального порядку дій для виходу з щораз більш патової ситуації.

Таємниче – «ви стійте, бо ми знаємо що діється, і маємо якийсь таємничий план, якого навіть ми достеменно не бачили», спрацьовувало щораз менше.

Не додало авторитету й затягнуте в часі і «спущене зверху» від партійних верхів формування ГО Майдан. Саме формування якогось самоврядування Майдану, яке могло б поширитися на всю країну витало в повітрі. Однак його за формалізували і спробували зробити допоміжним для правлячого тріумвірату проектом. І врешті процес формування ВО Майдан зайшов в глухий кут, з нього почали виходити знакові громадські активісти. По-суті цей орган Майдану не запрацював на повну силу.

Цим успішно скористалися опоненти з влади, які вдруге впали в ілюзію, що народ після двомісячного «стояння» знову розчарувався і заснув. А тому вирішили закріпити «успіх нічогонеробіння» опозиційного тріумвірату з допомогою шокової терапії. І вдалися до демонстративно брутального ухвалення дискримінаційних законів 16 січня. Це переповнило чашу терпіння.

Почалися розмови про те, що тріумвірат чи хтось з його членів на догоду владі просто нейтралізує чи стримує Майдан. Невдоволення ставало все більшим. Однак все більш очевидним це невдоволення було для майданарів на площі, але не для лідерів на подіумі.

І після двох місяців « стояння» на морозі Майдан збунтувався.

Такі підсумки.

А тепер засновки:

Влада, будучи свято переконаною, що народ спить, отримала свій ЄвроМайдан 1 грудня 2013 року.

Натомість гіпотетичні кандидати на кандидатів в президенти України отримали свій Майдан 19 січня 2014 року.

Він набрав форми несприйняття Майданом їх чергової невизначеності. І врешті демаршу найбільш некерованої ними частини Майдану – Правого Сектору. За Правим Сектором потягнулися індивідуальні радикали і невдоволені. В тім і з їхніх партій також. Зав'язалася сутичка, яка шокувала лідерів.

Які це має наслідки?

Ігнорування вимог майданарів щодо програми дій та визначення лідера спротиву узурпації влади призвело до делегітимізації їх як провідників Майдану.

Кожного по-різному. За результатами подій 19 січня, коли частина Майдану самостійно прийняла рішення про самостійні дії на вул. Грушевського, місце проводу Майдану явочним порядком стало вакантним.

Тріумвірат і далі міг стояти на сцені. Але вже як непотрібний антураж. Театр політичного протистояння різко відхилився у бік вул.Грушевського та вільних радикалів. Всі очі були звернуті не на тріумвірат, а на Грушевську.

Майдан остаточно втратив свій загальновизнаний провід.

Так, 19 січня на Майдані було проголошене створення Ради Майдану. Але його ще немає. Не йдеться про Раду ВО Майдан. І Безумовної легітимності лідерів теж немає. Що створило вкрай небезпечну для майбутнього всього Майдану ситуацію.

Щоправда певну легітимність в очах головних акторів – вільних радикалів – величезним зусиллям зберіг Віталій Кличко, який ледь не в останню мить зорієнтувався (точніше – його зорієнтували), що ще півгодини і він теж опинився б там, де й його партнери по тріумвірату. Тому він і кинувся на вул. Грушевського. А потім поїхав до Міжгір’я і т.д. Одним словом ввійшов в реальний політичний процес.

Тоді як два інші просто випали з цього політичного процесу. Правда на той момент.
Чи вони мали поступати інакше, ніж так, як поступили, запитаєте ви? Очевидно, що ні. Але це « ні» витікає з логіки їх правильних на певну мить підходів. І різних причин:) За мить політична логіка змінилася, а вони цього не зауважили. Очевидно, що консультанти Кличка спрацювали блискавично.

Однак не маймо ілюзій. Кличко, за станом на сьогодні, так само є напівлегітимним лідером Майдану. Його приймають. Однак йому не улягають. Він ще має доказати, що він здатний на реальну дію. І тоді його визнають лідером.

Так само, як визнають лідером і будь-кого іншого, який реально очолить і поведе. Це тавтологія. І трохи містика. Однак без містики лідерів не буває. Бухгалтери лідерами не бувають.
На цю мить Майдан у реальній небезпеці. У Майдану насправді немає єдиного проводу. Навіть у вигляді тріумвірату. І не тому, що два інші заздрісно спостерігають, як росте довіра до третього. Ще не кінець історії. Багато може змінитися за одну мить.

От ВО «Свобода» пробує показати свою принциповість і не йти на перемовини з владою. Це теж спроба перехопити ініціативу у Кличка.

Яке головне завдання на сьогодні?

На сьогодні завдання полягає у тому, що різні сектори Майдану мають визначити чи створити легітимний центр і спосіб прийняття рішень. А також визнати зверхність цього легітимного центру прийняття рішень. Ним може бути або легітимний орган (скажімо Рада Майдану), або загальновизнаний лідер спротиву.

Тому на сьогодні головне завдання, це консолідація Майдану.

Вона має пройти у три етапи:
• через легалізацію центру прийняття рішень через створення Ради Майдану (але не під « чуйною» опікою партійців та депутатів ВР, хоча безперечно за їх участю);
• через легалізацію лідеру спротиву – лідера Майдану;
• через добровільне самопідпорядкування всіх сегментів Майдану легітимним Раді та лідеру.

Печальне

Чую скрежет зубовний та плачі тих, хто ніяк не може позбутися ілюзій щодо своїх політичних перспектив. Тому всіма можливими способами гальмує процес консолідації Майдану.

Навіть до саботажу вкрай потрібних нації кроків.

Печально, але за станом на сьогодні ситуаціє видається такою. Мені, принаймні. Зможете – переконайте мене у зворотному. А заодно і весь Майдан.

Разом з тим, хай не тішиться «щасливець долі», який вчора уник остракізму. Для того, щоб стати реальним центром консолідації, він повинен здійснити неймовірне – зшити абсолютно різні сектори Майдану. В тім не лише домогтися, щоб Правий Сектор визнав його « своїм». Але й вирішити питання з іншими двома членами тріумвірату, без яких нічого не вийде. Однак які явно не щасливі від такого розвороту подій.

Але й вони мають зрозуміти, що так лягла карта. Хоча доля попереджувала вже давно, що карти кине саме так. От і кинула.

І на це йому насправді Бог відвів Кличку кілька днів. А може статися, бо вже вечоріє, то й кілька годин.

Переговори з владою все більше виглядають на «розводілово». Ситуація доволі невизначена. Страшно. Справді страшно. Однак виклик кинуто – години чи дні.

Якщо не вдасться, то політична стагнація і затухання. Зірки загораються. І гаснуть.
Варто про це пам’ятати всім. З тих, хто хоче бути зіркою. Я не хочу. Ну і не можу, звісно:) Бо не є членом чи прихильником жодної з партій – в тім і вище згаданих:)

Львів, 20 січня 2014