Розпочну з одного старого анекдота. Якось Папа вирішив влаштувати диспут щодо того, як Церква розуміє, що таке Бог. До диспуту було запрошено представників двох орденів – Ордену Єзуїтів (Societas Iesu, SI – Товариство Ісуса) та Ордену Францисканців (Ordo Fratrum Minorum, OFM — «Орден Братів Менших»).

Всім відома глибока освіченість єзуїтів – вони виставили до диспуту свого найрозумнішого і найдосвідченішого теолога. Він готувався три місяці. Перечитав сотні книг і склав коротке резюме свого розуміння Бога у 12 томах.

Натомість так само добре всі знають дітей Божих – францисканців. Їхньою наукою є годування голубів, розмови з сусідніми деревами та споглядання світу. Щоб не осоромити зверхників Ордену, вони виставили свого найбільш далекого від всякого розумування монаха – хай вся ганьба ляже на нього. Той, звісно, нічого не робив – годував голубів та дивився у небо.

Аж ось прийшов час диспуту. В Римі зібрався квіт Церкви та аристократії.

Доповідь братчика-єзуїта тривала два тижні. Він висвітлив всі аспекти розуміння Бога – і виходячи з засад позитивної теології, яка каже, що Бог є все – і пантофля Папи, і його капелюх, але також і голуби, яких годував його опонент, і виходячи з засад негативної теології, яка каже, що Бог не є ні пантофлею Папи, ні його капелюхом, і навіть голубами, яких годував його опонент.

Отці францисканці з соромом очікували свого поганьблення – бо ж братчик-францисканець навіть не вмів читати. Отож прийшов його час. Він вийшов на середину собору, помовчав, почесав голову. І майже відрухово засунув руку у глибоку кишеню своєї реверенди. Зі здивуванням намацав там щось тверде і так само відрухово витягнув на світ Божий – «Ось», сказав він, і протягнув перед себе на долоні кусень черствого хліба.

Запала тиша. Вражені отці Церкви заніміли. Подальший диспут втратив сенс. І переможець знову пішов годувати своїх голубів та споглядати небо.

То що ж відбулося? Аргументом братчика-францисканця стала метафора, метафора практично театральна. Саме вона, попри свою неначе б то простоту, розкрила природу Бога набагато глибше, набагато різнобічніше, ніж 12 томів аргументів братчика-єзуїта та його двотижневий виклад. Чому? Адже, як метафора, вона тільки вказала тільки напрям. Вона багато відкрила, однак ще більше залишила со-критим. Тому ми можемо задатися запитанням, а яка природа цього метафоричного пере-несення. Первісно μεταφορά - «перенос», «переносне значення». Однак ще більше метафора це — скачок (синкопа) інтуїтивного осяяння у сферу раціональних понять. Вона у свій спосіб по-казує, але й ховає, приховує. Для нас було б цікаво придивитися до того, яка ж природа цього показування та приховування? І що показує та приховує в собі те, на що вказується і що ховається? А також що ж власне ховається і проказується через цю метафору? Чи не є те, на що вказує метафора, засадничо со-критим? Хоча братчик-францисканець здійснив цей неймовірний перехід до розуміння – практично явив чудо розуміння.

У якомусь сенсі метафора нічим не відрізняється від інших інструментів комунікації. Зрештою, узагальнюючи, можна сказати, що все це різні інструменти мови.

Однак мене цікавлять власне реляції, механізми, які  працюють в процесі писання та відчитування. Властиво йдеться про інтерпретацію – і не лише у випадку читання як читання тексту, але й від-читування, як постановки п’єси а потім і її споглядання – це ще один рівень від-читування. Все це практики застосування мов. В тім і мови метафорики з її скачком через інтуїтивне. Цей скачок насправді є дивом, чудом – бо ми не знаємо напевно, на що вказує метафора, але все-таки розуміємо одні одних.

Але розуміти один одного, ще не означає, що ми розуміємо як і завдяки чому ми розуміємо один одного. В цій комунікації ми бачимо про що йдеться, яка проблема вирішується, однак не бачимо, як це відбувається і завдяки чому ми приходимо до цього розуміння. Комунікуючи ми не зауважуємо речей найістотніших. Ми пробуємо зрозуміти про що говорить наш партнер – у театрі це актор. Однак не задумуємося над тим, чому мовлення і розуміння є можливими. Або більш філософськи – як від-кривається со-крите? Як можливе від-кривання? Це нагадує наше бачення, скажімо, цієї зали – ми бачимо картини, стільці, мікрофон, однак не бачимо самої просторовості, не зауважуємо простору, який дає їм місце. Дивимося на годинник – однак не бачимо самого часу, який дає можливість годинам змінювати одна одну – ми бачимо тільки рух стрілок, а не час. Саме у цьому сенсі мене б цікавило по-казування та ховання, від-кривання та со-кривання, яке є суттю мови – в тім і мови метафорики.

Та повернімось до проблеми розуміння п’єс Вільяма Шекспіра.

Шекспір писав свої тексти двояким чином. Він «свідомо» писав, творив текст, який, як він гадав, він повністю «розумів», «усвідомлював», «конструював».

Але з іншого боку це англійська мова, така, яка вона була в його часи, через нього «плела» свій текст, який не обов’язково вповні був усвідомлюваний самим Шекспіром. Мова через Вільяма Шекспіра «мережила» свій текст.

Тут дуже важливі кілька моментів.

Перший – це те, що не лише автор, прізвище якого стоїть на титулі книги є автором самого тексту. Завжди текст є спільним продуктом мови, конкретної мови та конкретного автора. Мова «мережить» текст з допомогою автора. А автор «плете» свій текст з допомогою конкретної мови.

Другий – у чому полягає ця конкретність. В часі і обставинах. Мова не є просто якоюсь абстрактною константою. Шекспір писав конкретною англійською мовою єлизаветинської епохи. А з іншого боку Шекспір був людиною єлизаветинської епохи. І всяке його розуміння і обставин і мови було жорстко прив’язане до духа цієї епохи – він і писав і розумів по-єлисаветинськи. Так само і мова була мовою єлизаветинської епохи і промовляла через Шекспіра по-єлисаветинськи.

Таким чином два автори тексту Шекспіра «Тіт Андронік» - Вільям Шекспір та англійська мова - створили текст, який є їхнім спільним творінням і радше нагадує не бухгалтерський звіт з точною інформацією, а музикальний твір з певним контрапунктом. Цей музикальний твір, точніше його нотний (буквений) запис далі почав жити своїм життям. Його можна було по-різному інтерпретувати, відчитувати, ставити на сцені, бачити у якості глядача, чи критика.

Текст живе далі. Мова розвивається і змінюється. Вільям Шекспір з крові та плоті, якщо він й існував, відійшов. Але «шекспір» живе – він є у кожному з читачів, які від-читують його текст, у режисерах, які їх ставлять, у глядачах, що оглядають театральні постановки. Однак це вже інші «шекспіри», з іншим культурним запліччям, з іншим історичним досвідом.

Ми читаємо п’єси Шекспіра. І повторюємо якимось чином чудо, явлене братчиком-францисканцем. І нам здається, ні, ми переконані, що ми їх відчитуємо адекватно. Але ж це текст, який вповні, наскільки це дано людині розумів сам автор, людина єлизаветинської епохи Вільям Шекспір. Та ще й створений англійською мовою єлисаветинської епохи – мови, яка вже давно змінилася – дарма, що вона все ще називається англійською мовою. Цим текстом – драмою «Тіт Андронік» - вони окреслили, описали певний, історично обумовлений ареал значень – ареал сенсів. Саме ці ареали значень і сенсів і складають тіло цього конкретного тексту.

Але з того часу змінився і «шекспір» - глядач, читач – він вже по-іншому від-читує зміст, сенс цих слів і цих метафор.

І причиною цього також є й те, що змінилася й сама мова. Тим самим словам, вона вже надає іншого змісту. Змінилося поле значень, яке вона описує і дає можливість від-читати. Щось у тексті Вільяма Шекспіра ми вже втратили, бо це значення вже втратила мова. А щось ми до тексту Вільяма Шекспіра мимоволі додаємо, дописуємо – бо знову ж змінилася мова, і через неї ми бачимо цей контрапункт вже по-іншому. Тому текст Шекспіра, як і будь-який інший текст, поволі втрачає якісь свої первинні змісти, однак водночас до нього дописуються нові змісти, які в цей контрапункт приносимо і ми, як люди певної історичної епохи, і мова, як мова, яка завжди у зміні, і яка завжди належить певній історичній епосі.

А тому партнером чи співавтором Вільяма Шекспіра є сучасна англійська мова, яка як потік є у постійній зміні. Тому вона, ця завжди змінна англійська мова постійно переписує тексти Шекспіра – щось дописує, щось викидає.

Чи кожен текст в той самий спосіб переписується мовою. Теоретично так. Однак є певна дріб’язкова умова. Текст хтось має читати. Тексти, які лежать облогом – там, в глибинах бібліотек і помирають. Текст має жити – а життя тексту – це тоді, коли його читають. Не всім з цим щастить. Тому більшість текстів забувається назавжди. Або на якийсь час. Як це було з текстами Шекспіра, якого пробували «забути» чи не зауважувати у вікторіанську епоху. Чому? Змінилася мова? Звичайно. І вона не сприймала цього контрапункту. Змінилися читачі – «шекспіри», які спів-творять текст. Так. Вікторіанська епоха зробила спробу створити, виховати ідеальну, а не реальну людину – вікторіанську даму, і вікторіанського джентльмена, які не скидалися на людей з крові та плоті. Ця епоха витворила свої культурні коди, але так само і свою мову – мову доволі штучну, бо вона пробувала оминути речі неприємні чи непристойні, пробувала розминутися з реальністю. Є епохи, які не хочуть нічого спільного мати (йдеться про культурну верству) з живою мовою, а творять мову штучну, пристойну англійську (у цьому сенсі п’єса Бернарда Шоу «Моя прекрасна леді» дає багато поживи для нашого думання), пристойну французьку (Расін). Вони є починають культивувати «пристойного» читача та глядача – вікторіанську публіку, так звану «пристойну» чи «чисту» публіку.

У цьому сенсі Шекспір є автором унікальним. Йому пощастило у багатьох сенсах. Він писав, і ним писала найбільш динамічна у світі мова. Йдеться як про її поширеність, так і про її інваріантність як у часі, так і у просторі – і діахронічно, і синхронічно. Для неї тексти Шекспіра стали неймовірно ефективними «генераторами сенсів». Тексти Шекспіра є читаними, а, відповідно, й інтерпретованими. Англійська мова «промовляє» через нього до величезної спільноти.

А як справи маються з інтерпретаціями, які здійснюються іншими мовами? Бо ж ми розуміємо і виділяємо тексти Шекспіра з-поміж інших. Частково вони резонують в унісон з головним мовним трендом, яким є англомовний дискурс, дискурс весь час обновлюваної англійської мови. Але з іншого і інші мови розвиваються. Тому інтерпретація текстів Шекспіра оновлюється так само, як і в англійському контексті. Постають нові переклади його творів. Переклади Пантелеймона Куліша вже не актуальні. Але й сучасні відійдуть і будуть переписані.

Але чому саме Шекспір? А тому, що, якщо вдатися до метафорики, він був чи не найбільш вправним коханцем англійської мови. Він не пробував її затиснути у корсет як Расін. Він вмів довіритися, віддатися їй, як ніхто. Він вмів віддатися стихії англійської мови. Він не боявся віддатися її плину, її потокам, які несли його до невідомих обширів того, що мало бути о-мовлене. Хтось назве таке «віддавання себе мові» - «майстерністю», «володінням мовою». Хоча насправді це мова володіла ним. Метафорично – вона не була його наложницею, а коханкою, його Панею. Його Панею вона й залишилася. А він її досвідченим і відданим коханцем. За що вона, англійська мова, віддячує йому і до сьогодні.

Підсумовуючи – попри те, Вільям Шекспір вже давно покинув цей світ, залишилася його співавторка. Тому ми ніколи не знатимемо до кінця, що ще є у скрині з назвою «Твори Вільяма Шекспіра». Інші люди, інші епохи завжди «знайдуть» щось нового. Може це його коханка переписує та переписує все нові і нові акти його п’єс?

Ґданськ, 3 серпня 2013