Останні пів-року весь світ, а також ми самі, спостерігаємо феєричну політичну активність в Україні. Спостерігаємо і водночас беремо у ній участь. Інколи навіть не усвідомлюючи цього. І не лише на рівні цілої гами гострих відчуттів та переживань – від розпачу до тріумфу, від замилування до люті.

Багато не надто вникливих спостерігачів бачать Майдан як якусь локальну українську революцію, а то й бунт. Бунт проти клептократів, а по-простому – дрібних злодіїв. От не витерпів тихий і завжди лагідний український народ аж такої наруги і збунтувався. Збунтувався спонтанно – як міг. Десь так зображають те, що відбулося на площі Майдан Незалежності в Києві та в Україні.

Однак ця подія є набагато ширшого масштабу. І анексія путінською Росією Криму, загроза широкомасштабної війни України з Росією, конфронтація Росії з усім світом є елементами набагато ширшої низки подій, в якій Майдан став «закладним каменем» – він вибухнув – і завалилася вся конструкція світового порядку, яку закладали ще на Ялтинській конференції 1945 року.

У міжнародно-правовому сенсі головне, що закладала ця і подібні їй фундаментальні міжнародні конференції, це – те, що «угоди мають виконуватися» – pacta sunt servanda.

Як правило, такі конгреси світової дипломатії відбуваються після геополітичних катастроф.

У ХІХ столітті такою «катастрофою» для монархічної Європи став крах імперії Наполеона. І після Ватерлоо на Віденському конгресі 1815 року були надовго закладені основи європейського устрою - pacta sunt servanda.

У ХХ столітті такою геополітичною катастрофою були І і ІІ світові війни. За результатами І світової війни було укладено ряд угод, які сформували світ на два десятиріччя – pacta sunt servanda.

У 1919 році Антанта уклала Версальський мирний договір з імперією Гогенцоллернів. Німеччина втратила ряд територій від Ельзасу та Лотарингії до Німецької Нової Гвінеї, яка відійшла до Австралійського Союзу та островів Самоа, які відійшли до Нової Зеландії. Пишу про ці курйози для того, щоб розуміти як постріл у Сараєво відгукнувся по всіх континентах – аж у Самоа.

Однак перетасовування світу не завершилося:

Сен-Жерменський мирний договір 1919 р. констатував розпад Австро-Угорської імперії Габсбургів і створення на її теренах Австрійської республіки, Угорщини, Чехословаччини, Сербо-Хорвато-Словенської держави, Польщі. Була проголошена і Західноукраїнська Народна Республіка.

Ньоїський мирний договір 1919 р. позбавив частини територій Болгарію.

Тріанонський мирний договір 1919 р. з Угорщиною відібрав у неї на користь Румунії Трансільванію і східну частину Банату. До Королівства сербів, хорватів і словенців відійшла Хорватія, Бачка та західна частина Банату. До Чехословаччини – Словаччина й Закарпатська Україна.

Севрський мирний договір 1920 року покінчив з імперією Османів – Туреччину теж розчленували.

Звісно, була маса невдоволених. Від Німеччини до Угорщини. Тому de facto І світова війна так і не завершилася – вона тривала спочатку в головах людей. А потім вилилася у реваншистські рухи по цілій Європі.

Але принцип pacta sunt servanda майже два десятиліття в міжвоєнній Європі все ж працював.

Продовженням І світової війни стала ІІ світова війна. Це була реваншистська спроба не лише повернутися до попереднього стану, але й навіть нав’язати Європі «Новий порядок» – нових порядок відносин і вирішення питань. Звісно, що з позиції сили. Будь-які підписані до того угоди демонстративно і навіть театрально відкидалися. Заперечувався сам принцип pacta sunt servanda. Згадаймо як Гітлер обставив підписання капітуляції Францією – в тому самому вагончику, де Німеччина підписувала свою капітуляцію у 1919 році. Театр. Політика знаків і символів.

Сьогодні президент Російської Федерації Владімір Путін так само знаково, як «Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Царь Херсониса Таврического, Государь Псковский и Великий Князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Финляндский, Князь Эстляндский, Лифляндский, Курляндский и Семигальский, Самогитский, Белостокский, Корельский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятский, Болгарский и иных; Государь и Великий Князь Новагорода, Низовския земли, Черниговский, Рязанский, Полоцкий, Ростовский, Ярославский, Белоозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский, Витебский, Мстиславский и всея Северныя страны, Повелитель и Государь Иверския, Карталинския, Грузинския и Кабардинския земли и Армянския области, Черкасских и Горских Князей и иных наследный Государь и Обладатель, Наследник Норвежский, Герцог Шлезвиг-Голстинский, Стормарнский, Дитмарсенский и Ольденбургский и прочая, и прочая, и прочая» проголошував приєднання Криму.

Якісь доярки та колгоспниці плакали. Як у 30-х – 40-х, коли анексували, точніше, «освободили» Західну Україну, Балтію, Буковину. Навіть трохи смішно – напевно Путін перед тронною промовою заглянув у дзеркало і побачив свого духовного попередника – з пекла:)

Сьогодні у святцях російської історії остаточно вибудувався логічний ряд: Ленін-Сталін-Путін. Вітаю росіян. Навіть прізвища один в один. Ну як Кім Ір Сен, Кім Чен Ір і Ким Чен Ин. Або так: 김일성 –김정일 -김정은 – теж красиво :)

Наступний акт реставрації імперії теж має підписуватися у Біловежській Пущі. Було б логічно…

Капітуляція ІІІ Райху 1945 р. знову перекроїла світ. Німеччина втратила свої території у Східній Прусії, Померанії, Сілезії. Німеччину поділили. Обрізали і Японію.

Світ став біполярним. Розпочалася холодна війна. Однак він утримувався у відносно мирних рамках, бо все ж визнавав принципом pacta sunt servanda. Сили були відносно рівними – тому й війни не було – світової війни. Пів-Європи, у відповідності з Ялтинськими домовленостями, потрапило під контроль імперії Сталіна. Так, був опір. Був жорсткий опір, як в Угорщині 1956 року чи Чехо-Словаччині 1968 року. Однак совєтська імперія трималась. І навіть більше – приростала за рахунок Куби, В’єтнаму та інших подібних режимів по цілому світі – однак все це була геополітична «партизанщина» – сутички на флангах.

І так тривало до краху СССР 1991 року. Можна по-різному пояснювати, чому він розвалився. Є економічне пояснення – економіка СССР була настільки неефективною, що не могла конкурувати з економікою Заходу. Особливо це стосувалося новітнього озброєння. Можна говорити про деградацію ідеологічних основ комуністичної імперії. Є конспірологічні теорії.

Однак знаковими подіями для цього етапу розпаду СССР стали протести у Польщі під керівництвом польського руху «Солідарність». Вони вибухнули у належному місці в належний час. Так, був і військовий час, і репресії. А потім – наприкінці 90-х - вибухи національних рухів у республіках СССР. Все це злилося в одну велику картину народних протестів. «Велика лінза» показала немічність комуністичних режимів.

Тому на початку 90-х політичний устрій Європи був перезаснований. Розпущено Варшавський договір, денонсовано угоди країн Центральної Європи та СССР. І врешті 11 грудня 1991 року Біловежська угода зафіксувала крах СССР. Там було підписано ряд документів, які врегулювали політичний уклад на території колишнього СССР. І таким чином Біловежська Пуща виконала ту саму роботу, що і Ялта, – зафіксувала реальний стан справ у формі міждержавних угод. І їх дотримувались. Бо ж pacta sunt servanda.

Та, як і після І світової війни, у Європі, точніше, Євразії як називає себе Російська Федерація, залишилися свої невдоволені. Потім Путін назве розвал СССР великою геополітичною катастрофою. З ним можна погодитися – але не у тому сенсі, який мав на увазі цей апологет совєтської імперії. Демонтаж СССР прибрав з історичної сцени політичну руїну.

Але апологети КГБ наполягали на своєму. Коли новообраний президент Путін публічно проголошував свої реваншистські плани – згадаймо Мюнхенську конференцію з безпеки (нім. Münchener Sicherheitskonferenz, англ. Munich Security Conference) – то її сприйняли як свого роду політичну екстравагантність.

Мюнхенська промова Путіна 2007 року збурила вибух політичних та людських почуттів – шок, злість, роздратування, розчарування, розгубленість, здивування, захоплення, засудження. З ним можна було не погоджуватися, проте саме там він відкрито показав реальну позицію Росії та її бачення майбутнього світового устрою, він струснув Стару Європу та змусив її замислитися над її ж пріоритетами.

Він звинуватив США у нав’язуванні іншим країнам власних правових і політичних норм, підриві стабільності у світі, однією з основних загроз якої є монополярність світу, старті нової гонки ядерних озброєнь тощо. Ось лише деякі з цитат Президента РФ, які ілюструють тон та акценти російського послання: «США перейшли всі межі, ніхто тепер не може захиститися міжнародним правом», «глобальні дії США не врегулювали жодної проблеми», «влада, яку США беруть на себе, руйнує цю країну зсередини». Все – неначе з публіцистичного пасквіля якогось реваншиста. Ту ж термінологію застосовував і молодий Адольф Шікльгрубер (Adolf Hitler (Schicklgruber) 1889–1945). На нього теж не звертали жодної уваги.

Примітно, що ця Мюнхенська промова Путіна є наслідком події, яка відбулася в Україні 2004 року. В Україні відбувся перший помаранчевий Майдан. Він був відчайдушною спробою України вирватися зі сфери впливів Росії – тоді вже президентом Росії був реваншист Владімір Путін. Помаранчева революція – чим би вона потім не завершилася – була спусковим гачком для російських реваншистів. Вони перейшли до практичного втілення планів нового перерозподілу світу. Недаремно перші «плани» нападу Росії на Україну – фейкові вони чи ні – з’явилися у відкритих джерелах у 2008 році. Важчатимемо їх психологічним тиском на Україну.

Однак Путін розробляв та втілював і більш реальні плани повзучої окупації постсовєтського простору, до якого, до речі, включав не лише постсовєтські республіки на кшталт України чи Білорусі, а й Польщу, Угорщину і т.д.

Що стосується України, то всі розуміють, що це знакова і для Росії, і для майбутнього європейського проекту (ЄС+) країна. Захоплення проходило за секторами – банківський, енергетичний. А після «поставлення» в Україну Януковича – то і безпековим, оборонним, освітнім і т.ін.

Одним з елементів цього поглинання було відсікання постсовєтських країн від будь-яких неросійських інтеграційних проектів та об’єднань – чи то НАТО та ЄС для європейської частини колишнього СССР, чи то від Організації ісламського співробітництва  (Organisation of the Islamic Cooperation, منظمة التعاون الاسلامي‎). Щоправда, не дуже вдало – все-таки Україна співпрацює з НАТО, а Казахстан та Укзбекистан – з OIC.

Спочатку Путін «обрубав» євроатлантичні плани України на Бухарестському саміті НАТО 2-4 квітня  2008 року, де Україні та Грузії, на його вимогу, відмовили у праві вступу до НАТО. Він переграв і Канцлерін Ангелу Меркель (Angela Dorothea Merkel,  1954), і президента Джорджа Буша (George Walker Bush, 1946). Вони отримали інтервенцію у Грузію 8-11 серпня 2008 року – через 4 місяці після «здачі» Грузії у Бухаресті. Це була розвідка боєм – чи Захід готовий воювати. Виявилося, що ні. Тому Грузію розчленували. Ну а у 2012 році «посадили» прем’єр-міністром свою маріонетку Бідзіну Іванішвілі (ბიძინა ივანიშვილი,1956).

Щодо України план поглинання мав проходити більш філігранно – все ж велика країна. Її слід було опанувати зсередини – і не лише набиваючи всі можливі державні органи своєю прямою агентурою – від міністра оборони до голови Служби безпеки. Цього вже не можна було приховати. Але й через повальну деморалізацію та корупцію. Інститути державі в Україні мали просто розчинитися у цій ядучій суміші аморальності, цинізму та корупції. І майже вдалося. Варто згадати у що перетворилася судова система чи служби безпеки.

Однак Путін не врахував специфічності українського суспільства. Принаймні більшої його частини. Воно вже стало інакшим. Не таким, до якого він звик, не таким, яке він за 14 років свого президентства сформував у Росії – безголосим, внутрішньо цинічним, реваншистським.

І тому наприкінці листопада 2013 року Україна вибухнула новим Майданом – ЄвроМайданом. Це був протест не лише проти показової спроби принизити і упокорити українське суспільство – демонстративно за наказом Путіна не підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС. Це був вибух протесту проти дикого цинізму й аморальності тогочасної влади в Україні. Це був протест гідності. Ми можемо продовжувати цей ряд метафор до безкінечності. І все буде правдою.

Однак такі протести відбуваються всюди і завжди. Навіть у сучасній Росії. Але не скрізь вони набирають такої сили, такого драматизму і навіть успішності – попри те, що сталося у Криму.

Чому Майдан 2013-2014 переміг? А про те, що він переміг, блискуче переміг, у першу чергу свідчить істерика Путіна, який зірвався і розпочав вже російсько-українську війну в Криму. Дехто скаже, що це не війна, що це інтервенція. Ні – війни бувають різні. З крихітною Естонією у 2007 р. Росія вела кібервійну. З Грузією 2008 р. – гарячу. А з Україною 2014 р. – поки що – війну на витіснення.

Майдан переміг тому, що, як і рух польська «Солідарність», як і литовський «Саюдіс», як і «Народний рух України», попав у світовий тренд. На Майдані 2013-2014 року зіткнулися два світи – світ, для якого pacta sunt servanda має сенс, і світ реваншу та насильства – il fine giustifica i mezzi (мета виправдовує засоби).

Майдан став не лише горнилом кристалізації новітньої української політичної нації, але й пробним каменем для цілого світу. І це не якась літературна метафора.

Від реакції світу на провокацію Путіна залежить майбутній світовий порядок. Або США та ЄС з цим погоджуються і не йдуть на якусь серйозну конфронтацію, окрім декоративних санкцій проти кількох осіб, або піднімають рукавичку – d'accepter un défi pour un duel.

Майдан увипуклив головні проблеми сучасної геополітики. До пори до часу багато західних політиків намагалися сховатися від усвідомлення того, з ким вони мають справу в особі Путіна. Тут «Путін» – це «колективний путін» – реваншистські сили, що сьогодні вгніздилися головно в Росії. Досить лишень кинути оком – з яким ледь не еротичним екстазом стилізована, як у ІІІ Райху чи Північній Кореї, зала у Кремлі заслуховувала тріумфальну реляцію Путіна. Тому Путін не божевільний одинак. Так само, як і Гітлер. Ми маємо справу з реваншизмом, який опанував мільйонами. На разі мільйонами росіян. Однак реваншизм – хвороба заразна.

Сьогодні значна частина мешканців Криму, попри все, теж запалилася полум’ям реваншизму. Не хочу по-простацьки нагадувати їм про долю судейських німців. Все одно ніхто чи майже ніхто з них не читатиме цього тексту. Та й не хотів би, щоб це сприйнялося як погроза. Ці люди просто поринули у минуле. Совєтське минуле – пішли проти течії історії. Ну що ж, доведеться їм пережити її знову. Разом із крахом режиму Путіна. І, не дай Бог, щоб не з крахом Росії. Але, сподіваюся, без нас.

На початку статті я перелічував старі європейські нації, які населяли старі імперії – вони також з ентузіазмом кинулися перекраювати карту світу – від Галичини до Самоа – і чим закінчилося – їхнім крахом. Я не хотів би завершувати цей текст «пророчою сентенцією» на кшталт «правда переможе» чи «зло буде подолане». На перспективу, можливо й так. Але чи за мого життя? Не знаю. Так як не знали і ті, що були спалені в Майданеку, що зло таки було подолане. Для них важливою була лушпайка від картоплі на помийниці. Вибачте за брутальність. Знаю з перших уст в’язня Соловецьких концентраційних таборів 30-х років, що спробував мене виховувати. Тому це теж не матафора.

На разі ми маємо d'accepter un défi pour un duel. На разі цей виклик прийняв Майдан. Прийняв не вперше. І він готовий прийняти його ще раз. Як і більша частина України. Не вся. Вся ще не готова. А можливо, і не буде готова ніколи. Так буває. І тоді ці люди, бо важко їх окреслити як народ, просто випадають з історії – стають населенням на території.

Не випасти з історії мають не лише українці, які творили історію на Майдані, але й європейці та американці. А те, що на Майдані-2013-2014 творилася історія – жодних сумнівів бути не може. Причому творилася історія більш активно, ніж у Відні чи Копенгагені у ті яскраві і трагічні для нас зимові місяці. І разом з тим ця історія творилася і для Відня, і для Копенгагена – хоч вони про це не підозрювали, і, здається, не підозрюють. Як не надто переймалися і тим, що нацисти окуповували у 1938-му чехословацькі Судети, Белград та Осло – це ж бо далеко. Виявилося, що дуже близько.

Майдан став вузькою шпариною, через яку ми можемо зазирнути у майбутнє. І не лише наше українське майбутнє, але й у майбутнє світу. Головне – зробити з того, що ми побачили завдяки Майдану, правильні висновки. Майбутнє тому і є майбутнім, що воно не приречене. Ми все можемо укласти так, як ми хочемо. Але для того – для початку потрібно захотіти. Захотіти змінити світ. Але на краще. Так, як про це мріяли ті, що довгими морозними ночами відстоювали Майдан. Не український. Не тільки український. А європейський.

Львів, 18 березня 2014