Тарас Возняк: Очевидно, що Путін боїться повторення Євромайдану в самій Росії і хоче залишитись в історії як великий «збирач земель». Його кроки є заявкою набагато більшого рівня. Це потрібно осмислити та робити висновки. Він, безсумнівно, перевернув всю систему світопорядку, яка була після Другої світової війни, коли сформувалося певне бачення світу та певні правила взаємовідносин між суб’єктами міжнародного права. Коли дійшло нарешті до усвідомлення, що насильницький поділ кордонів – неприпустимий. Тепер Путін йде шляхом Гітлера – шляхом реваншизму, територіальних анексій, повзучих окупацій у всіх можливих формах. У світі, який змінюється, він вирішив спозиціонувати Росію як одну із наддержав – як колись СРСР. Ми бачимо, що центри світопорядку зміщуються. Майже три-чотири століття центр світу був в Атлантиці - між Европою та Сполученими Штатами Америки. Там розміщувалося головне ядро світової економіки, найбільші військові, політичні, організаційні, логістичні, наукові центри. Зараз цей центр перемістився в Тихий океан. Він знаходиться десь між Східним узбережжям США, Австралією, Сингапуром, Китаєм, Тайванем, Південною Кореєю та Японією. Там створюється не лише більша частина світового ВВП, але й науково-технічних іновацій. Відповідно Европейський проект, який ми називаємо ЄС, та Росія опиняються на периферії. Цією анексією Криму Путін не стільки отримає територію, яка йому потрібна, скільки дає заявку на те, що Росія, як і Китай, повертається до переліку великих країн. Точніше – хоче повернутися. І тут, до речі є два варіанти – або Росія «повертається» на орбіту наддержав сама, що неможливо, або ж з… скажімо Китаєм – що можливо. Однак тоді вона буде «молодшим братом» Великого Китаю. Є ще варіант – посилити Росію на якийсь час, вкинувши в пащу російського ведмедя Україну, Білорусь, Казахстан – тобто відновити в якихось формах СРСР. І це може бути вигідно не лише Путіну, але і всім ворогам Великого Китаю… В такому контексті я б розглядав теперішню анексію Криму. Анексію, яка не є імпровізацією, а глибоко прорахованою стратегією. Я не думаю, що операція щодо Криму готувалася за кілька днів, бо десь там вигнали якогось недопрезидента та злодія. Такі операції в такому військовому та прикладному сенсі готуються щонайменше рік, а в політичному сенсі - багато років.

Олеся Яремчук: Захід України – Галичину та Закарпаття завжди вважали «колискою» сепаратизму. Парадоксально, але цей сепаратизм проявився саме на Сході. Про що це може свідчити?

Тарас Возняк: Злодій, коли вкрав шапку, кричить «Лови злодія!». Називати сепаратистами всіх інших – це перше правило сепаратистів. Що стосується галицького сепаратизму – то це ще один з елементів дуже розтягнутого в часі плану Владіміра Владіміровіча Путіна. Він і на Закарпатті плекав це як міг, і в Галичині пробував підкидати цю ідею. Комусь воно подобалось, комусь – ні. Галичани люблять поестетствувати в затишних кав’ярнях та вдавати із себе великих галицьких сепаратистів, але це не більше, ніж кабінетна гра. В Галичині сепаратизм не спрацював і спрацювати, в принципі, не міг. Вушка ФСБ за тим всім стирчали і це було абсолютно очевидно.

Що стосується сепаратизму кримського, тут все набагато серйозніше й готувалося дуже довго. Починаючи з того, що Україна вщент програла Росії інформаційну війну. Але не тепер, чи місяць тому, а років 20 тому. Україна як держава здала 80 % інформаційного простору в Криму і на Сході України Росії. Зрештою, як і по всій країні. За 20 років виросли люди, натреновані абсолютно геббельсівською брехнею сучасної Росії та їхнього новітнього царя. Це, значною мірою, правда. Але питання – чи кримчани так, аж підстрибуючи, біжать в Росію. Підстрибують стада дружинників, ця «умовна» армія Криму. Але це лише невеличкі групки. Більшість населення Криму зараз просто залякане. Вони панічно бояться за своїх дітей та майбутнє. І мають рацію. З різних оглядів.

Олеся Яремчук: Як вважаєте, чи досі актуальний міф незалежної Галичини?

Тарас Возняк: Кожна країна має різні регіони. Скажімо, Італія з її історичною різноманітністю. Коли українською перекладають італійських письменників, воно нам все виглядає однаково. Але трієстинський діалект Еторе Шміттца (Італо Звево, Italo Svevo, Aron Hector (Ettore) Schmitz, 1861-1928), або римський Альберто Моравіа (Alberto Moravia, 1907-1990), неаполітанський Едуардо де Філіпо (Eduardo De Filippo, 1900-1984) або, скажімо, сицилійська Леонардо Шаша – (Leonardo Sciascia, 1921-1989)цілком інша. Ці регіони дуже сильно відрізняються - і ментальному, і у мовному сенсі. Українська мова більш уніфікована, аніж італійська. Те саме ми маємо в Німеччині, де Баварія та Нижня Саксонія відрізняються між собою більше, аніж регіони України між собою. І це нормально. Але від того не виникає нижньосаксонський сепаратизм в Німеччині, чи сицилійський сепаратизм в Італії. Хоч групки «естетів», звісно, є. Різноманітність не обов’язково має призводити до політичних наслідків. Різноманітність регіонів є лише нашим багатством. І ми повинні ним користуватися. Інша справа, що політичну конструкцію творять не лише регіони, а й різноманітні релігійні та етнічні групи населення, які погоджуються розділити спільну долю. Наша спільна доля називається «українською політичною нацією». І кримські татари згідні її з нами розділити. Але їх позбавляють цієї долі, «видають заміж насильно». Міф Галичини, як і міф Закарпаття чи Буковини, як культурологічний фактор – цілком можливий, на ньому можна робити туризм, бізнес, бавитися. Але він буде абсолютно шкідливим, якщо набиратиме політичних форм. А саме так сталося в Криму.

Олеся Яремчук: Які нові виклики після Майдану виникли для Галичини?

Тарас Возняк: Найбільший виклик для Галичини – це формування нової влади, яка має бути дійсно новою. Це означає, що ті самі політичні діячі, які постійно топчуться в нашому регіоні, і користі з того їхнього «топтання» жодної, не мали б обійняти ті ж посади, що завжди. Мало того – на майдані навіть говорилося про те, що будуть «прислухатися до Майдану». Однак що ми бачимо? А зараз ми бачимо, що з Києва нам знову за якоюсь партійною рознарядкою чи «тьорками» «скидають» голів держадміністрації, абсолютно не беручи до уваги зміну політичного та суспільного контексту після Майдану, абсолютно не консультуючись з людьми. Хтось «там на верху» визначив собі відповідно до політичних преференцій, що Галичина має відійти ВО «Свобода» - і крапка. «Чому?», - запитують люди? Ми ж бачили, як три роки ВО «Свобода» правила в нашому краї. Результати – не найкращі. Дійшло до постановочних фарсів, коли скинуті в регіон «парашутисти» влаштовують псевдо освячення себе коханих на імпровізованих майданах, як це організувала пані Ірина Сех (ВО Свобода) у Львові. Після чистого і чесного Майдану все це виглядає просто ницо. Тим більше в час, коли країну шматують на шматки. І ще не відомо, чи фронт не докотиться до того ж Львова – бо ж у сучасній війні він всюди – не лише на Перекопі. Можливі теракти, провокації, саботажі. І що робитиме вчителька початкової школи з всім цим? Порозставляє коми в реченнях? Як ще одна «діячка», яка підірвала країну – про це якось всі забули. Росія і так сунула б на Крим і Україну. Абе яким дурнем (чи провокатором) потрібно бути, щоб у перші години існування нової влади братися за той огидний закон про мови? Не можна було через місяць? Провокація? Глупота? Хто за це відповість? Все це безвідповідально і несерйозно. Якщо не злочинно. Результат перед нами – Крим окуповано. Надовго, якщо не назавжди. Це про якість наших «політиків». Але також і про виборців – нас з вами – ми їх обрали. Одні – «вадіків», інші - «орлиць». А розплачуватися за них будемо всі ми. Може і правильно – бачили очі, що купували.

Олеся Яремчук: Які важелі впливу та інструменти треба використовувати, аби змінити цю ситуацію?

Тарас Возняк: Людей з Києва у регіонах зараз «ставлять» часто всупереч, та без врахування думки місцевого населення. Їх не цікавить думка в областях, і це хибний шлях, який приведе або до мікромайданів (мікроінсультів), або до максімайдану в Києві, який винесе вже наступного президента. Майдан насправді уже став елементом української політичної культури і кожен наступний президент має повну можливість зустрітися з Майданом, як той невдаха, який зараз сидить не то в Ростові-на-Дону, не то на Рубльовці під Москвою.

Олеся Яремчук: Про що, на Вашу думку, свідчить те, що українці – перші, хто пролили кров за таке формальне об’єднання як ЄС (говоримо про перші тижні Майдану, коли мова йшла про збереження проевропейського курсу)?

Тарас Возняк: Те, що зараз відбулося в Україні - революція ідеалістів. І Европі останніми часами саме цього і не вистачає. Европа буде такою, якою ми її зробимо. Мені здається, що зараз однією з основних проблем Европейського Союзу як проекту є брак ідеалізму та дика бюрократизація. Аж до потворних форм - коли будь-яке рішення неможливо прийняти ефективно та швидко. Скажімо, рішення щодо України та агресії Росії. США рішення приймають швидко та рішуче, а ЄС починає жувати кашу, починаються рішення, комісії, затягування. Европа ці моменти ще мала б надолужити. І, в принципі, Україна показала, як можна вирішувати питання, виходячи не з лихварської розрахунковості, а з надією та вірою в майбутнє. Те, що Майдан відбувався під зірчастим знаменом - дуже великий символ. Це ідеальна мета, точка на горизонті, до якої ще йти і йти. І в цьому немає нічого поганого. Як казали неокантіанці, головне – точка на горизонті, щоб ми знали в якому напрямку йти. Це шлях до ідеальної Европи у нашому розумінні. Якщо ми будемо брати участь у европейському проекті, він також зміниться.

«День», Львів, 17 березня 2014