Тарас Возняк.    Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Довга прелюдiя

2007 - ПОЛІТИЧНИЙ РІК ЛЬВОВА

З огляду на тісну пов'язаність політичних процесів у країні, львівську політику важко відірвати від загальноукраїнського, а точніше - київського контексту. Специфічною рисою саме львівського чи галицького політичного процесу я б визначив його вторинність та сервілізм щодо тих завдань, які ставить перед регіоном політичний провід у Києві. Як правило, Київ, головно його постпомаранчевий політичний бомонд, розглядає регіон як виключно своє електоральне поле і виключно свій мобілізаційний ресурс, який можна і слід використовувати для вирішення своїх політичних завдань. Саме своїх політичних завдань, а не специфічних політичних прагнень цього регіону. Звичайно ж, це не винахід постпомаранчевих еліт - користалися регіоном як електоральним ресурсом і попередні президенти, як-от Леонід Кравчук (проти Леоніда Кучми) та Леонід Кучма (проти Петра Симоненка).

І не дивно. У політичному сенсі регіон стрімко провінціалізується та перетворюється у сервілістичний додаток до київських політичних мейнстрімів. За цей рік, як, зрештою, і за попередні, з регіону не вийшло жодних дійсно істотних ініціатив загальнодержавного масштабу, як це було на початку 90-х чи під час Помаранчевої революції. Не було навіть жодного істотного політичного відруху на вкрай брутальну реконкісту Партії регіонів на початку 2007 року. А він був вкрай потрібний. І не лише Президенту, але й Україні.

Політична сфера у Львові, як і всюди, має кілька головних генераторів і реалізується на кількох рівнях: на рівні політичних партій, депутатського корпусу области та міста. Про инші рівні не дискутуватимемо - вони ще більш узалежнені і несамостійні.

Якщо говорити про партійний рівень політичної активности, то, безсумнівно, найцікавішим та найдинамічнішим, попри мої чи чиїсь політичні вподобання, був розвиток такого політичного конструкту, як Всеукраїнське об'єднання Свобода. Вона використала стагнацію (КУН) чи дискредитованість старих, створених у 90-х роках і вже відпрацьованих правоорієнтованих політичних партій та рухів. Попри офіційну назву (Всеукраїнське об'єднання), по суті, це був проект регіональний, як за реальними здобутками, так і за спрямованістю його активности. Можна здогадуватися про мету створення такого політичного проекту, зорієнтованого на потенційний електорат БЮТу і частково БНУНСу саме в Галичині, чи щодо джерел його щедрого фінансування. Однак, він відносно успішно використав ментальні установки, які характерні саме для цього регіону і, попри поразку у виборах до Верховної Ради 2007 року (до Верховної Ради його представники так і не пройшли), може ще раз досягти чималих успіхів на майбутніх місцевих виборах. Але за умови, що його протестний і крайньо налаштований електорат не переорієнтується на БЮТ. Чи не буде частково перехоплений Народною Самообороною.

Та найбільшого реального електорального спіху досягнув БЮТ. Хоча не можна говорити, що його львівські репрезентанти в чомусь були оригінальними чи самостійними. Строго централізована партія, яка зорієнтована на розкрутку свого лідера, засадничо не допускає якоїсь творчости у низах. Але вербальна політика БЮТу відповідала емоційним настроям більшости галичан, які бачили повну неспроможність Нашої України зупинити напір Партії регіонів у перші місяці 2007 року і таку саму її нерішучість під час виборчої кампанії. За результатами виборів БЮТ електорально, безсумнівно, опанував областю - дуже важливим і останнім істотним бастіоном Нашої України, що трансформувався у БНУНС. Якщо не враховувати не істотного і до смішного підозрілого вибору Закарпаття.

Натомість Наша Україна перебувала у стані стагнації. Єдиною реальною політичною ініціативою, яка підтримала власне помаранчевий політичний проект на плаву, стало створення Народної самооборони, яка через зміну реторики дещо динамізувала цей фрагмент політичного спектру. Якоюсь мірою Народна самооборона перехопила частину ідей, реторики і, як наслідок, електорату БЮТу та Свободи. Однак, цей проект було розгорнуто занадто пізно і у його розгортанні було кілька безсенсовних пригальмовувань (відчулася рука нерішучого Президента), які призвели до безсумнівних електоральних втрат. Натомість власне Наша Україна могла скористатися, і то відносно, тільки своїм адміністративним ресурсом. Керівництво НУ постійно наголошувало на своїй беззаперечній відданості Президенту і не проявляло жодної реальної регіональної ініціативи. Так само, як і Президент, тому така "вірність" стала вірністю бездіяльності, що не могло не мати негативних наслідків для партії у цілому. Чим ефективно скористалися БЮТ та Свобода.

2007 рік розпочався з жорсткого і брутального наступу синіх - Партії регіонів України, які не лише опанували Верховною Радою після виборів 2006 року, але й Урядом після "зради" СПУ та Олександра Мороза, яка насправді була спровокована чварами у помаранчевому таборі. За рік "антикризові" коаліціанти на чолі з Партією регіонів настільки зміцніли, що навесні 2007 р. приступили до остаточного опанування країною - реформування політичної системи у цілому та маргіналізації інституту президентства взагалі. Для цього їм потрібно було змінити Конституцію, а отже, потрібно було створити у Верховній Раді конституційну більшість у 300 депутатів. Почалося масове перекуповування депутатів з фракцій БЮТ та НУ. Ця технологія вже була апробована навесні 2006 р., коли однією з перших "перелітних ластівок" став "львів'янин" Володимир Зубик з БЮТу.

Президент Ющенко та НУ перебували у повній прострації. З одного боку - потужний наступ синіх. З иншого - стримано ворожий, після відставки Тимошенко з посади прем'єр-міністра, БЮТ. Провокаційно підтримавши Партію регіонів щодо розподілу повноважень між Президентом, Верховною радою та Урядом, Юлія Тимошенко ще більше загострила ситуацію і поставила Ющенка на край безодні. Це вже була не маргіналізація Президента, а безпосередня загроза йому особисто. Далі вже відступати було нікуди - йшлося не лише про безсилля і параліч, але і про імпічмент. Це був момент крайньої небезпеки. У такі моменти Галичина в цілому і Львівщина зокрема, як правило, мобілізовуються. Бо це насправді була загроза всій Україні, а не лише Віктору Ющенку. Згадаймо оголошення "президентом" Віктора Януковича після другого туру виборів. Однак цього разу - ніякої мобілізації. Навпаки - повна байдужість, безсилля і тиша. Президент насправді не отримав жодної істотної підтримки з регіону. Очевидно, це був результат завищених очікувань і, відповідно, розчарування людей у незарадності, а потім і безсиллі як Президента, так і його репрезентантів. Акції протестів, організовані наполовину чиновниками, наполовину партійними активістами Нашої України, до уваги брати не варто. Протестне поле почали опановувати Свобода і, о диво - після спільного голосування з Партією регіонів, - БЮТ. Складання мандатів депутатами ВР від НУ та БЮТу завершило справу - країна знову опинилася перед виборами. На Львівщині реально боролися за один і той самий колись електорат БНУНС та БЮТ. Однак, виходячи з сумного досвіду взаємного поборювання на виборах 2006 р. та реальної загрози повного опанування країною Партією регіонів, конкуренція між цими двома блоками вже проходила більш утаємничено. Тим більше, що БНУНС був ослаблений і єдиною, дійсно активною силою мав Народну самооборону та харитативного Юрія Луценка. Однак, домінував БЮТ. Але не завдяки активності регіональних БЮТівців, а активності самої Юлії Тимошенко.

Слабо представлений у регіональній виконавчій владі БЮТ дійсно надіявся тільки на харитативного лідера і на протестний електорат, який і так, будучи невдоволеним виконавчою місцевою владою, впаде, як стигле яблуко, у БЮТівський електоральний кошик. Кожен промах місцевої влади додавав йому голосів. Так само, як і кожна спроба застосувати адміністративний ресурс. Залишалося тільки захистити вибір громадян. Чим БЮТ на регіональному рівні і займався. І не без успіху.

Натомість широко представлений у виконавчій владі БНУНС був у дуже незручній ситуації. Все, що, насправді і в устах опонентів, було "не так" - все ставилося у вину саме йому. Зрештою, у цьому і полягає вічна гра "влади" і "опозиції" - потрібно доказувати, хоча б віртуально, однак обов'язково переконливо, що є "значні успіхи". Це Львівській обласній адміністрації катастрофічно не вдавалося. На відміну від міської ради чи міського голови Андрія Садового. Однак вони від виборів 2007 року на боці БНУНСу практично усунулися. Тому й відповідальність за результат повністю лягла на організатора виборчої кампанії від Нашої України Петра Олійника. Ще однією проблемою БНУНСу була його реальна неконсолідованість. Він є доволі нецілісним утворенням, на відміну від БЮТу чи Свободи, у яких питання партійної дисципліни не стоїть. Це теж не додало голосів.

Величезний протестний електорат, своєю чергою, "впав" і на Свободу. Це не могло не привести до неї відповідних фінансових ресурсів. Вона почала дуже активну, динамічну і цікаву кампанію. Але фактично працювала на відрив потенційних голосів у БЮТу, який теж збирав голоси активних і незгідних, і лише частково у БНУНСу, за якого голосували більш помірковані. У цьому сенсі Свобода на регіональному рівні, як дивно це не звучить, була рикошетним союзником керівництва БНУНСу, зокрема Петра Олійника, бо понижувала відносну домінацію БЮТу у регіоні, і однозначним союзником Партії регіонів, бо знижувала показники і БЮТу і БНУНСу, працюючи проти них обох.

Разом з тим, не можна ігнорувати і того факту, що попри всі відмінності цих трьох головних політичних нуртів, всі вони значною мірою сформовані на рівні депутатських корпусів, чи то міського, районного або ж обласного за принципом бізнесклубу, що не дозволяє їм більш ефективно діяти в екстремальних ситуаціях. Бізнес-інтерес не дозволяє здійснювати рішучі і різкі політичні маневри. Непропорційно домінантна репрезентація у представницьких органах власне бізнесу розірвала їх контакт із здебільшого незаможним та фрустрованим виборцем. Причиною цього, звичайно, є виборчий закон, який невиправдано розірвав зв'язок між кандидатом у депутати, а потім депутатом, та безпосередньо виборцем.

По різному вели себе упродовж року і в ході виборчої кампанії три головні владні центри Львівщини та їхні лідери.

Міський депутатський корпус та його голову поглинуло освоєння міських ресурсів, опанування владою, внутрішня реструктуризація міської влади, тому вони на питаннях загальнополітичних своєї уваги не концентрували. Найбільш курйозною виявилася позиція міського голови Андрія Садового з огляду на те, що він свого часу не "підіграв" Юлії Тимошенко у її піаркампанії щодо зниження тарифів. Зрештою, це мало б бути нормально для члена Політради Нашої України. Не задовольнив він і ще деяких її особистих прохань. З огляду на це на кінець року, особливо після практичної перемоги БЮТу у місті та обрання Тимошенко главою Уряду, його ситуація стає дещо пікантною. Щоправда, як Тимошенко, так і Садовий вийшли з бізнесу та піару, а тому, маючи один і той самий тип мислення, радше за все знайдуть баланс інтересів. Тим більше, що як член Політради НУ Садовий не надто активний та сильний на київському рівні, що є і його слабкістю, і його перевагою (в очах Юлії Тимошенко). Ще одним фактом політичного життя стало і те, що саме восени цього року міська рада нарешті частково усамостійнилася від безроздільного впливу міського голови. Що в подальшому може мати більш виразні політичні наслідки для них обох і для міста.

Глибоко і показово ангажований у київський контекст голова Львівської обласної державної адміністрації Петро Олійник (він завжди підкреслює, що він "людина Президента", саме цього Президента) упродовж року мав багато проблем і політичного, і особистого характеру, що дозволило багатьом аналітикам говорити, що він упустив керівництво регіоном і політичним проводом своєї ж політичної сили. Вимушено і зі своєї ініціативи він часто і тривалий час перебував поза областю. А дистанційне керівництво таким складним регіоном - справа важка. Його відсутність стала помітною. Принаймні багато його безпосередніх підлеглих за його фактичної відсутності були змушені і почали здійснювати самостійні кроки, які сформувалися у самостійну лінію, систему, а згодом і політику. Це призвело і до формалізації таких політичних тенденцій на місцевому політичному рівні, ну от хоча б у формі міжфракційного депутатського об'єднання "Нова Галичина". Однак, не тільки. Посилилися непорозуміння у проводі партії. Дійшло до зміни керівника фракції в обласній раді Олега Мандюка. Таким чином, і так не занадто консолідована структура БНУНСу стала ще менш консолідованою. Нехай навіть у "непринципових" питаннях власности. І ресурс такого дроблення за умови ослаблення консолідуючого начала ще великий. Тим більше, що практично вигравши парламентські вибори у регіоні, БЮТ неминуче вимагатиме відповідної репрезентації у виконавчих органах влади. Щоправда, реалізувати це репрезентантам БЮТу буде важко з огляду на те, що Львівщина дійсно є важливим останнім оплотом Президента і він робитиме все, щоб тут його представляла його людина. От тільки хто? Як тільки зайде мова про ротацію Олійника, можуть стикнутися дві тенденції - дійсно очікування БЮТу та потреба влаштувати довгий список "резервних" політиків з Києва. Як галицьких - Буца, так і закарпатських - Кріль, Петьовка. Про місцевих висуванців радше мова не йтиме. Однак, острах порушити баланс сил в регіоні певною мірою рятував і рятує чинного голову адміністрації і оберігає регіон від перерозподілу сил на виконавчому рівні влади. Як довго? Заяви вже народного депутата від БЮТу, а не заступника голови обласної ради Івана Деньковича є безсумнівним свідченням, що БЮТ таки має амбіції щодо перерозподілу виконавчої влади в області. Тим більше в контексті обрання Юлії Тимошенко главою Уряду та неминучости наступних президентських виборів.

Найбільш рівно у політичному плані перейшла 2007 рік Львівська обласна рада та її голова Мирослав Сеник. Жодних скандалів за ними не зауважено. А у попередню каденцію саме обласна рада славилася численними політичними та корупційними скандалами, блокуванням своєї роботи, перекуповуванням депутатів. Єдиним відголосом процесів, що проходять радше в надрах обласної адміністрації і спровоковані головно очікуванням ротації чинного голови обласної державної адміністрації, які вплинули і на стосунки в раді, стало створення вже згадуваного надфракційного депутатського об'єднання "Нова Галичина". Хоча життя обласної ради теж, звичайно, не ідилія, однак масштаби протистоянь не ті. Наступною істотною зміною стала зміна заступника голови Львівської обласної ради від фракції БЮТу. Іван Денькович став народним депутатом - відповідно, заступником стала Людмила Козак. Однак це ніяк не змінило балансу сил в обласній раді.

Певним політичним успіхом обласної ради можна вважати і першу спробу консолідації галицьких областей, але на культурологічному рівні, у рамках "Року Іоана Георга Пінзеля" чи "Року Романа Шухевича". Надалі така ініціатива матиме продовження і, можливо, пошириться і на инші сусідні регіони. І у цьому можна побачити певний натяк як на консолідацію, так і на роль саме Львівщини.

Певного роду успіхом політичного року для Львівщини є склад нового коаліційного уряду Юлії Тимошенко. Хоча це успіх примарний. Галичани у Києві - це не донеччани у Києві - вони будують Україну. І чомусь для них це свого роду абстракція, яка не складається з конкретних регіонів. А тому боюсь, що вони не можуть вважатися нашими лобістами. Однак маємо віце-прем'єра з гуманітарних питань Івана Васюника. Це була остання щілина, через яку регіональний політикум міг реально доступитися до Президента. Маємо міністра освіти Івана Вакарчука. Це перемога на загальнодержавному рівні, однак залишається складне питання, хто ж буде ректором Національного університету ім. Івана Франка. Тому для Львова це може бути втратою. Пам'ятаємо його позицію у насправді важких для країни моментах. Міністр регіональної розвитку та будівництва Василь Куйбіда - перед Евро 2012 це дуже доречно. От тільки як укладуться стосунки з його постійним опонентом Андрієм Садовим? Можна згадати і колишнього львів'янина Віктора Пинзеника. Регіон репрезентуватиме і міністр культури Василь Вовкун - нарешті міністра культури призначили не за залишковим принципом. Тому Львів як місто культури мало б виграти.

Підсумовуючи політичний рік, рік перманентних виборів, можна однозначно стверджувати, що безсумнівним електоральним лідером і у сенсі взятих голосів, тобто абсолютних чисел, і в сенсі приросту взятих голосів у регіоні за цей рік став БЮТ. Натомість БНУНС все ж утримав позиції, хоча дещо поступився. А от Свобода безсумнівно зазнала нищівної поразки, бо розраховувала на більше, але й відносно виграла, бо стала вагомою регіональною силою з досвідом ведення виборчих кампаній. Тобто вона все ще зберігає чималі шанси для участі у місцевих виборах, що для місцевого і не місцевого бізнесу є дуже привабливо. Тим більше, що инші учасники політичного процесу на їхньому "правому" полі і далі не занадто топчуться.

Головною інтригою залишається становище голови Львівської обласної адміністрації. Чи буде зміна, а якщо так, то коли і на кого?

Якщо узагальнити ще більше, то нічого насправді яскравого регіон Україні у 2007 році не запропонував. Може, воно й добре для одного з регіонів України. Скажімо, для Херсонщини. Однак чи добре це саме для Львова? Гадаю, що ні.

31.12.2007

На початок