бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Довга прелюдiя
Чехо-Словаччина 1938 - Україна 2007
Спостерігаючи за розгортанням нового протистояння на міжнародній арені, а по суті - розгортанням нової Четвертої (поки що холодної) світової війни, нового протистояння між Росією та, умовно кажучи, Заходу (а по суті - США), не можу позбутися враження, що колись це було.
Однак все по порядку. За останні кілька років ми можемо простежити зміну відносин Росії під президентством Владіміра Путіна з Заходом. Якщо спочатку з боку Путіна були спроби якось потрафити своїм візаві на Заході - певне сприяння антитерористичним операціям США, приятельські відносини (чи їх імітація) з другом Герхардом (Шрьодером), Шираком і навіть з Бушем. Очевидно це була розвідка, вивчення ситуації.
Потім кілька спроб розколоти все той же Захід. Для того вбивався кіл між США з одного боку, та Німеччиною і Францією, з иншого. Благо, що друг Герхард та Ширак, з огляду на традиційне русофільство німецьких та французьких політичних еліт, цьому сприяли. А тут ще й все більша енергетична залежність всього ЕС-івського проекту від російських енергоносіїв.
Впевнившись у тому, що нафто-газову наживку ЕС-івці заковтнули, Владімір Владімірович перейшов до більш жорсткого сценарію. Енергоносії він використав як зброю. Спочатку проти безпомічних Грузії, України і навіть Білорусі. А рикошетом дав знати і ЕС-івцям, хто в Европі господар.
Потім вдарив по ЕС-івських новачках, які не мали таких сентиментів щодо Росії, оскільки на своїй шкірі пізнали, що таке побратимство з недемократичною Росією. Інструментом стала побудова разом з німецькими компаніями газогону в обхід країн Балтії та Польщі. Заодно вбивався клин між все тими ж новачками та основними двигунами ЕС - Німеччиною та Францією. Дійшло до повного гротеску, коли до державної російської компанії влаштували на роботу безробітного німецького канцлера.
Апотеозом стала фактична підтримка Ірану у його намаганнях впритул підійти до створення своєї атомної бомби. І ніхто не сумнівається, що за такої підтримки та підтримки Китаю вони її таки створять. І тоді геополітична карта світу докорінно зміниться. Якщо вже не змінилася.
І тільки тут европейці спохопилися. Заговорили про диверсифікацію енергопотоків, про загрозу евроатлантичній єдності. Те, що були обрані Ангела Меркель та Ніколя Саркозі, дещо виправило ситуацію. Однак на той момент Владімір Владімірович вже не потребував аж так запобігати перед Заходом. Він знову змінив тактику. Сьогодні ми спостерігаємо за тим, наскільки демонстративно він показує свою зневагу перед Заходом та його цінностями. Він просто в очі насміхається з них. Очевидно, він зробив свій вибір. І для країни з назвою Росія, і для себе особисто.
Він вибрав радше компанію Ірану та Китаю (забуваючи, що для нього Росія - вже давно молодша сестриця) проти Евроатлантичного співтовариства з усіма його елементами - НАТО, ЕС і т. д.
І де опинилася Україна з її імітативною нейтральністю (гарантом якої, очевидно, є російський Чорноморський флот у Криму)? А між двох ліній окопів. І це зовсім не нейтральна територія, а нічийна територія. Що буде, коли нове глобальне протистояння перейде у більш гарячу фазу? Хто зважатиме на нашу смішну псевдонейтральність?
Однак, до чого тут Чехо-Словацька республіка 1938 року? А до того, що у такій же ситуації свого часу опинилася і ця держава. Причому, навіть характеристики тогочасної Чехо-Словаччини дуже нагадують характеристики сучасної України.
Чехо-Словацька республіка 30-х років була економічно зарадною державою. Їй не бракувало військових частин, військової промисловости, яка була чи не найпотужнішою в Европі. Однак, військо не мало належного морального духу, самої ідеї, за яку насправді було б варто віддати життя. Політики цієї республіки були наївні до смішного і нестійкі, нерішучі, ба, навіть деморалізовані. Країна була поліетнічною, бо окрім чехів та словаків були ще значні меншості українців, угорців, євреїв - і, що найголовніше, німців, які зовсім не чули себе меншиною. Країна була демократичною, а відповідно, і нерішучою. Її оточували агресивні режими реваншистської Німеччини, ображеної після Тріанонської угоди Угорщини і навіть Польщі (згадаймо анексію чеського Цєшина).
Україна 2007 р. - економічно зарадна держава, попри всі вибрики наших політиків. Вона успадкувала чималий шмат совєтського війська, яке доволі успішно модернізує з технічної та організаційної точок зору. Україна володіє все ще знаною військовою індустрією. Однак моральний дух війська викликає багато запитань - чи буде це військо спроможне виступити на оборону держави, звідки б ворог не прийшов - зі сходу чи з заходу? Україна - поліетнічна держава, і росіяни зовсім не відчувають себе меншиною, радше господарями. Однак Україна - одна з найперспективніших демократій на постсовєтському просторі. І водночас демократія нерішуча. Її оточують далеко не найдоброзичливіші сусіди, як-от Росія Путіна. Не врегульовані до кінця стосунки навіть з Румунією. Вже не кажучи про плацдарм Придністров'я. В Україні відсутня національна ідея, яку сприйняв би як проект весь народ. В Україні тільки постає новітня українська політична нація. Та ще й ми поміж окопів.
Свого часу, коли Україна віддавала атомну зброю, їй неначе гарантували безпеку. Однак і Чехо-Словаччині Англія, Франція та СССР гарантували безпеку. Але, як тільки Гітлер поставив питання руба - Чехо-Словаччину просто зрадили. Щоправда, шматували її "с пристрастием" - спочатку анексовували "немецкоговорящие" регіони.
А що таке позиція ЕС щодо України після революції 2004 р., як не та сама зрада? Хто насправді тоді так активно закривав шлях чи хоча б перспективу для України, як не Шрьодер та Ширак?
А що ж Росія? Таке підігравання Путіну, звичайно, й привело до того газового шантажу, який він застосував щодо України взимку 2005-2006 рр. Чи не нагадує це шантаж, до якого вдався "при всем честном народе" Третій Райх щодо Чехо-Словаччини?
Або технологія возз'єднання німецьких земель. І не тільки про Україну йдеться. Паралелі Республіка Білорусь - Австрійська республіка, Придністров'я - Рурська область більш ніж очевидні. Про аналогії Крим - Судети і писати боюся.
Ще більше аналогій з роз'єднанням чи поверненням "соотечественников". Згадаймо повернення німців звідусюди до Райху. Та їхню роль при нападах на Польщу. А тут ще й псевдовоєнізовані "русско-крымские казаки", які насправді відіграють щодо України ту саму роль, що свого часу і австрійські нацисти щодо Австрійської республіки.
Невеселі міркування. Останні події в Україні свідчать про те, що, може, ще не війна, але жорстке протистояння вже прийшло до нашого дому. Ми ще можливо і маємо трішки часу, щоб зробити свій вибір. Бо насправді все залежить тільки від нас і від нашої єдності та рішучості. Инакше ми остаточно станемо нічийною територією для чужих порахунків.
22.06.2007